– Забираймося звідси, Джіме, мерщій відчалюй! Хвала богові, ми здихалися їх нарешті!

Джім вискочив з куреня й, нетямлячися з радощів, кинувся до мене з розкритими обіймами; але саме в цю хвилину сяйнула блискавка й освітила його, і я так злякався, що поточився назад і шубовснув із плота просто у воду, Я зовсім забув, що він же і старий король Лір, і втоплений араб в одній особі, тож вигляд його мало не на смерть мене сполохав. Але Джім виловив мене з води і вже налагодився обіймати та благословляти, страшенно радіючи з того, що я повернувся та що ми щасливо спекалися, нарешті, короля із герцогом, але я перепинив його, кажучи:

– Зажди трохи, Джіме, відклади це до сніданку, відклади це до сніданку! Хутчій відв'язуй плота та пускай його за течією.

Отож за дві секунди ми пливли вже річкою наниз. Ох, яке ж то щастя було опинитися знову на волі й пливти могутньою річкою - так, щоб ніхто тобі над душею не стояв! Я навіть пострибав та покрутився трошки на радощах та так високо двічі підскочив, що аж п'яти в повітрі замелькали - де та й сила взялася! Проте за третім разом до мене долинув добре знайомий мені звук; я затамував дух, прислухався і став чекати. А коли блиснула блискавка й освітила поверхню води, бачу - вони! Веслують щосили, аж човен гуде! То були король і герцог.

Я впав тоді просто на поміст і насилу втримався, щоб не розревтися.

Розділ XXX

Король видряпався на пліт, кинувся до мене, схопив за комір, трусонув та й каже:

– Хотів нас позбутися, бісів блазню! Обридли ми тобі, ге?

А я йому:

– Ні, ваша величність, ми й на думці того не мали... Благаю вас, ваша величність!..

– Ану признавайся, що ти надумав, та швидко, бо душу з тебе витрясу!

– Слово честі, я розповім вам усе, як було, ваша величність. Отой чоловік, що його до мене приставили, був дуже добрий до мене і все казав, що мав сина, мабуть, мого однолітка, який помер минулого року; ну, то йому зробилося дуже жаль, коли він побачив, що такому ж самому хлопчикові загрожує страшна небезпека. І коли в труні знайшли золото, люди з великого дива всі чисто туди посунули, а він відпустив мене й шепнув: «Тікай звідси, бо вони тебе повісять, чуєш!» - і я накивав п'ятами. Чого мені було лишатися - виручити вас я нездатний, та й нащо голову в петлю встромляти, коли є змога чкурнути? Отож я не спинявся, аж поки човна побачив. Добравшись до плоту, я сказав Джімові поспішати, а ні, то мене схоплять і повісять, та ще пожурилися ми з Джімом, що ви з герцогом навряд чи й живі лишилися - мені аж серце краялося на саму думку про це, і Джімові теж, а забачивши вас, зрадів я несказанно; ось поспитайтеся лишень у Джіма.

Джім підтвердив, що так воно й було насправді; але король наказав йому заціпити пащу, а тоді промовив:

– Аякже! Так я тобі й повірив!
– та й знову почав мене трусити, нахваляючися, що втопить.

Однак герцог заступився за мене:

– Дайте хлопцеві спокій, старий ви йолопе! А ви, може, скажете, інакше вчинили б? Чи ви бодай пам'ятали про нього, як вам звільнитися пощастило? Я щось собі того не пригадую.

Ну, то король відчепився від мене й почав натомість лаяти на всі заставки і містечко, і всіх його мешканців. Проте герцог сказав:

– Ви б краще себе лаяли! Ви ж найбільше в усьому винні. Ви з самого початку поводилися безглуздо, за винятком отієї вельми вдалої вигадки з вашою блакитною стрілкою. Дотепно ви утяли - краще й не вигадаєш. Це єдине, що нас вирятувало з біди. Коли б не це, то сиділи б ми з вами в буцегарні, поки надійшли б речі тих англійців, а тоді нас - до криміналу, от щоб я з цього місця не зійшов! А через вашу хитру вигадку мусили ті бевзі аж на кладовище чалапати, а там золото ще більше нам прислужилося. І коли б отим йолопам у голові не потьмарилося й вони не рушили, щоб і собі на торбину з золотом зиркнути, довелося б нам спати в тісних краватках цієї ночі, - краватках, куди міцніших, ніж нам хотілося б.

Хвилину вони мовчали - поринули в глибокі роздуми; потім у короля наче само собою вирвалося:

– Гм! А ми гадали, що то негри поцупили торбину!

Я аж скрутився.

– Еге ж, - відказав герцог з притиском, глузливо, - ми гадали...

За півхвилини король мовив протягом:

– Ну, принаймні я гадав.

А герцог йому тим самим тоном:

– Якщо казати відверто, то саме я гадав. Король уже наїжачився та й каже:

– Слухайте, Бріджуотере, на що саме ви натякаєте? А герцог йому жваво на те:

– Якщо на те пішло, дозвольте вас запитати, на що саме ви натякаєте?

– Отуди к бісу...
– ущипливо відказав йому король.
– А втім, я ж таки не знаю: може, ви тоді спали й самі не тямили, що робите?

Герцог розлютився та як визвіриться на короля:

– Перестаньте чорти батька знащо варнякати! Невже ви мене за ярмаркового дурня вважаєте? Та невже ж ви припускаєте, що я не знаю, хто саме сховав гроші в труні?

– Атож, сер! Я знаю, що ви те знаєте, бо самі їх туди і всунули!

– Брехня!
– і герцог учепився в нього.

Король залементував:

– Не чіпайте мене!.. Пустіть моє горло!.. Я відмовляюсь від того, що казав!

А герцог йому:

– Гаразд, тільки признайтеся спершу, що то ви переховали туди гроші - надумали втекти від мене, викопати труну і загарбати всі гроші собі самому.

– Хвилинку, заждіть хвилинку, герцогу! Дайте мені відповідь на одне запитання, тільки чесно й по щирості: якщо то справді не ви поклали гроші в труну, скажіть, і я вам повірю й заберу назад свої слова.