– А хто ж ваші рідні?
– спитав він.

– Фелпси, вони живуть недалечко звідси.

– О-о!
– протяг він. А по хвилі додав: - То як же, ви кажете, він себе поранив?

– Йому щось наснилося, - пояснив я , - й рушниця стрельнула.

– Дивний сон, - буркнув він.

Він засвітив свого ліхтаря, захопив сумку з інструментами, й ми вирушили. Мій човен не сподобався лікареві, мовляв, на одного ще сяк-так, а двох не витримає.

Я сказав:

– О, не бійтеся, сер, він усіх нас трьох чудово перевозив.

– Кого це - трьох?

– Та звісно ж, мене й Сіда, та... та... та рушниці; я саме їх мав на думці.

– Он як!
– кинув лікар.

Він усе ж поставив ногу на борт і поколихав човен, тоді похитав головою і сказав, що ліпше подивиться, чи немає десь поблизу більшого човна. Проте всі інші човни були замкнені й на ланцюгах; ну, то він сів у мій човен і наказав мені чекати, коли він повернеться, або пошукати собі іншого човна, а ще краще - піти додому та приготувати рідних до такої несподіванки. Я сказав, що не хочу, а тоді пояснив йому, як відшукати нашого плота, й він відразу ж відчалив.

І раптом впала мені в голову думка. А що, думаю, як лікареві не пощастить вилікувати Томові ногу відразу, як то кажуть, не встигне вівця й тричі хвостиком махнути? А що, як йому потрібно буде днів три-чотири на таке діло? Що тоді нам робити? Сидіти тут і чекати, поки він усе роздзвонить? Ні, сер, я знаю, що мені робити. Зачекаю на лікаря, і, коли він повернеться й скаже, що йому треба буде поїхати до нас іще раз, я з ним подамся на пліт, хоч би для цього довелось мені шубовснути у воду; а там ми його зв'яжемо, залишимо на плоті й попливемо разом за водою; а коли він вилікує Тома, заплатимо йому, скільки треба, а то й віддамо все, що в нас є, й тоді висадимо його десь на берег.

Я забрався між штабелі колод, щоб хоч трохи поспати, а коли прокинувся, сонце вже підбилося височенько й стояло в мене над головою. Я схопився й побіг до лікаревої господи, але мені сказали там, що його немає ще з ночі. Еге, думаю, мабуть, Томові непереливки, коли так, треба негайно ж переправитися на острів. Біжу я від лікаря - і тільки-но звернув за ріг, як наскочив на дядька Сайласа, мало не торохнувши його головою в живіт!

– Як, це ти, Томе?! Де ж це ти весь час пропадав, паскудний хлопчиську?
– вигукнув він.

– Я ніде не пропадав, - кажу, - просто ми хотіли перейняти втеклого негра - я та Сід.

– Де ж це вас носило, га?
– не вгавав дядько.
– Тітка ваша дуже непокоїться.

– Даремно вона непокоїться, нічого з нами не сталося. Ми побігли слідом за людьми та собаками, але вони випередили нас, і ми їх упустили з очей; а тоді нам здалося, що їхні голоси розлягаються десь понад водою, ну то ми роздобули човна й перемахнули через річку, але не знайшли там нічого підозрілого; ми повеслували проти води попід берегом, поки геть потомилися, тоді пристали до берега, прив'язали човна й полягали спати - тільки годину тому продерли очі та й знову перемахнули через річку на цей бік, щоб узнати, чи немає часом яких новин, Сід пішов на розвідку до поштової контори, а я оце никаю, щоб роздобути нам чогось попоїсти, а тоді відразу ж по вернемося додому.

Пішли ми разом із дядьком Сайлаєом на пошту «по Сіда», але, як я й знав наперед, його там не було; старий отримав якогось листа; ми почекали ще трошки, але Сід так і не з'явився; тоді старий сказав, що годі, мовляв, на нього чекати, їдьмо, каже, додому. Сід, коли йому набридне швендяти, нехай вертається пішки або човном, а ми поїдемо конем. Я ніяк не міг допроситися, щоб старий дозволив мені лишитись та почекати на Сіда; каже, все те ні до чого, треба, каже, поспішати додому, щоб тітка Селлі заспокоїлася, побачивши, що з нами нічого не сталося.

Коли ми вернулися додому, тітка Селлі так зраділа, що й сміялася, і плакала, і стискала мене в обіймах, і пошмагала мене трошки, але не боляче; нахвалялася вона й Сіда так само почастувати, коли він повернеться.

А люду в нас натовпилося повна хата: всіх фермерів з дружинами запрошено було на обід, і я ще зроду не чув такого ґвалту. Стара місіс Гочкіс торохтіла більше за всіх; калатала язиком, не вгаваючи. Вона розповідала:

– Ну, сестро Фелпс, обдивилась я ту халупку й переконалася, що негр ваш несповна розуму. Я й кажу сестрі Демрел - чи ж не казала я, сестро Демрел?
– що він недоумкуватий. Так і сказала, цими самими словами. Ви всі мене чули: він недоумкуватий, кажу, це по всьому знати; кажу. Та гляньте лишень на те жорно - ой, і не говоріть мені, щоб ото людина при добрім розумі та почала отаке казна-що на жорні видряпувати. Що воно за знак, кажу.

Тут у такого-то серце розірвалось, чи хтось там протягом тридцяти семи років у в'язниці нидів тощо, а то ще про позашлюбного сина якогось там Людовіка... та ще бозна-чого надряпано! Та він же зовсім з глузду з'їхав, кажу! Я це з самого початку сказала, і потім казала, і зараз кажу, і завжди казатиму: цей негр навіжений, чистий Навуходоносор, кажу...

– А ви помітили, сестро Гочкіс, оту драбину з ганчір'я?
– урвала їй мову стара місіс Демрел.
– Хай бог милує, та й навіщо вона була йому потрібна...