«Зараз буде… — подумав Артур. — Розіпнуть…»

З натовпу пробралася вперед, до могили, донечка. Тримала в руках пошарпаного блокнота, у якому Твердолобий записував боржників. Їх було тьма-тьмуща. І не тільки тих, хто винен гроші чи послугу. Були навіть записані ті, хто заборгував учинок, рух, емоцію, погляд, усмішку… Артур був переконаний на сто, що він це не записував. Хоча…

— За своє життя кожен має відповісти, — почала мала (Боже, як же вона виросла і змудріла! Коли?..). — Татко не встиг. Але Доля вспіла все зафіксувати. Тому від його імені я прошу…

Далі були сотні імен і гріхів… Понурі голови відверто втирали сльози. Не маскувалися. Артур відчув, як щось пружиною виштовхує його зі схованки у вінку, але всіма силами тримався за поржавілі дротики.

Нарешті донечка закінчила зі списком. Вона була така ж рішуча, як батько. Коли «тримав» землю. Тільки з душею світлою.

— У кінці татко написав: «Простіть мені. І відпустіть. Бо інакше помру. З вдячністю, Артур Твердолобий» — прочитала.

Пауза була глибокою, як небо. Ледь не втопилася. Мала врятувала:

— Я прощаю тобі татко! І дякую за нічні казки. Я чула. Щоб ти знав… — усміхнулася до шпарини.

— Прощаю тобі, Артуре, — простогнав сльозливий натовп.

Ураз сонце спалахнуло так, наче на ньому стався вибух. Тому ніхто не бачив, як Артур Твердолобий піднявся в небо. Він птахом оглянув землю і поспішив до Бога.

— Простіть! Дякую! — вигукував. — Я за вас буду молитися! Щоб не довелося повзати! — літати було класно. Артур набрав повну душу повітря і зник за хмарами…

А Бог задоволено прицмокував. Він уже придумав Артурові Твердолобому роботу в небі.

Буде «реєстратором прощень» — вирішив. Щоб знав…

02 серпня 2013 року