Антонові Міллеру нічого не лишалось, як далі вивчати Токіо, зокрема його район з розвагами — Йошівару. Проте тутешні чайні з гейшами були лише сумним спогадом чи жалюгідною імітацією, створені виключно заради іноземців. Під час американської окупації генерал Макартур спеціальним декретом від 1947 року скасував шанований інститут гейш, який мав понаддвохсотрічну традицію. Залишилися тільки «ті, що не сплять», як у Японії називають проституток, але житель Цюріха не цікавився ними.

На третій день ліфтер завіз швейцарця вже на інший поверх. Цього разу на нього чекало троє чоловіків. Розмова була змістовною і дуже конкретною. Представники концерну попросили залишити їм ксерокопії документів.

— Ми маємо власний вольфрам, — зауважив один.

— Це справді так. Проте ваші родовища ось-ось вичерпаються. Значну кількість цього металу ви уже ввозите із Сполучених Штатів Америки. Те, що я пропоную, дасть вам змогу задовольнити потреби чорної металургії на добрих кілька років. Крім того, ви не залежатимете від досить непевних поставок. Гадаю, ви не сподіваєтесь, що за цей час вольфрам подешевшає?

— Ваша фірма, — сказав один із співрозмовників, — не є аж такою великою, та й, здається, не така вона багата, щоб купляти мільйонні запаси товару. Навіть якщо взяти до уваги банківські кредити.

— Все дуже просто, — Міллер вирішив зіграти ва-банк. — Ми підставлені бразільськими промисловими колами. Для них безпосередній продаж вольфрамової руди означав би дуже великий ризик, бо вони залежать від американського капіталу. І за плечима американців вони хочуть добре заробити. Тому руду в них купує компанія «Фоссілз трейдінг», а в неї — моя фірма «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». На випадок невдоволення американців бразільці завжди можуть умити руки, зваливши вину на нас. Можуть, наприклад, твердити, нібито не знали, що руда призначена для конкурентних концернів. Можливо, навіть захочуть порушити проти нас судову справу.

— Спритно придумано, — похвалив найстарший японець.

— Таким чином, ви теж уникаєте сплати імпортного мита різним державам, зокрема Сполученим Штатам Америки.

Більше на цю тему японці не говорили, а той, що видався Міллеру найголовнішим, пояснив:

— У принципі нас зацікавив контракт, але не ми самі все вирішуємо. Це цілком зрозуміла річ. Хоча концерн «Саней метал термал інджінірінг» досить великий, проте й він не витягне п'ятдесят мільйонів доларів зі своєї кишені. Є ще й інші проблеми. Тому ми пропонуємо вам зробити невеличку подорож по Японії. Ви, бува, не альпініст? Чи не хотіли б ви зійти на гору Фудзіяма?

— На жаль, ні.

— Маєте рацію. Там о цій порі багато снігу й холодно. Тоді ми пропонуємо відвідати стару столицю Кіото, а також Нагасакі й Хіросіму, звичайно, як гість концерну.

— Цікава пропозиція, — Міллер не прагнув оглядати історичні пам'ятники і старі храми, але здогадався, що його акції пішли вгору, бо інакше «Саней» не кидав би гроші на вітер.

— Ми дуже раді, що ви погодились. Матимете приємні спогади після поїздки. Шкода, звичайно, що зараз не та пора року, бо Японія найгарніша в березні й у квітні.

Троє японців, ніби по команді, підвелися і за звичаєм зігнулися так низько, що руки торкнулися колін. Міллер, який уже бачив той спосіб вітання й прощання, відповів подібним уклоном.

— Завтра вранці до вас прийде наш гід. Можете повністю покластися на нього.

Гід, якого прислав «Саней метал термал інджінірінг», виявився молодою жінкою, котра працювала в концерні. Для європейця японська врода видавалась трохи екзотичною: чорне коротко підстрижене грубе волосся, гарний ніс з горбинкою, яскраво підмальовані вуста, високі груди, тонкий стан і, як то здебільшого буває у японських жінок, короткі ноги. Посмішка, здавалось, була приклеєна до її обличчя. На плечі висіла спортивна сумка. Подібну сумку завчасу купив і швейцарець, куди поклав усе необхідне, решту речей залишаючи у готелі. Швейцарець зовсім не здивувався, коли побачив жінку. Нічому не дивуватись — це перше й головне правило, якого слід дотримуватись у чужій країні.

— У вас так мало речей? — запитала японка, коли вони познайомились. Вона вільно розмовляла англійською мовою, бо, як пояснила пізніше, народилася і ходила до школи в Гонолулу на Гавайських островах.

— Не менше, ніж у вас. Що мені буде потрібно, я куплю на місці.

— Якщо ви готові, можемо рушати. Автомобіль чекає біля готелю: їдемо на вокзал.

Подорожування найшвидшою в світі залізницею було таке ж нудне, як і переліт на літаку. В літаку нічого не видно, а тут усе так миготіло перед очима, що годі щось побачити.

В Кіото — короткий відпочинок у готелі, обід і ознайомлення з містом. Гід зі співучим ім'ям та прізвищем Юніші Мацусіта старанно виконувала свої обов'язки. Показувала іноземцеві численні храми, збудовані з почорнілого за віки дерева. Водночас Юніші розповідала Міллерові безліч найрізноманітніших, щоразу кривавіших, легенд, як, наприклад, про Гемона Ісікаву, славнозвісного бандита, котрого зварили в казані зі смолою, й відтоді спосіб купання в такому залізному посуді називається «Гемон-Буро». Він став героєм, бо ні разу не крикнув, а лише кепкував зі своїх катів.