Валер'ян Підмогильний
IСТОРІЯ ПАНІ ЇВГИ
З 1905 року, коли селяни вбили в маєтковi її чоловiка, панi Ївга Нарчевська перебралась до мiста.
Смерть чоловiка її не так вжахнула, як здивувала. Село стало їй незрозумiле, а селянин то й зовсiм. Тридцять рокiв прожила панi Ївга на селi — i весь час селяни здавались їй надзвичайно лагiднi. Принаймнi такими вона бачила їх, коли вони приходили з якимсь проханням. I раптом дике збурення, палiї, руїна i нагла чоловiкова смерть.
Панi Ївга покинула маєток i оселилась в мiстi — найняла невеличку кiмнатку на тихiй вулицi, нiкуди не виїздила, нiкого не приймала, тiльки гуляла часом сама ввечерi, а вдень читала книги. Обiдати їй носили з їдальнi.
А в маєтковi лишився син Андрiй. Вiн був на батька похожий — так само упертий i певний. Його не здивувало село — вiн приїхав на другий день, як батька вбито, i вже не покидав маєтку. Почав буряки сiяти, цукроварню поставив, свинi розвiв, молочарню — iнтенсивне господарство, казав вiн.
Матерi висилав грошi, а то й сам заїздив вряди-годи.
— О, mаmаn, ваша соцiалiстична книгозбiрня шириться, — казав вiн, розглядаючи книжки на її столi.
— Так, Andre, шириться, — зiтхаючи, вiдповiдала панi Ївга.
А вiд'їжджаючи, пан Андрiй цiлував материну руку й казав:
— Сподiваюсь, mаmаn, що ви врештi покинете свою келiю й переїдете до мене. Ваша кiмната напоготовi.
Селяни, що привозили їй з маєтку масло, овочi тощо, так само прохали її повернутись.
— Їдьте до нас, — казали вони, — може, легше буде. Дуже нас Андрiй Степанович у шори взяв. Воно як подивитися, так i нiчого нiби: i заробiток єсть, а не по совiстi, вибачте...
Панi Ївзi було це боляче невимовне. Одного разу вона наважилась i сказала синовi:
— Andre, до мене доходять чутки, що ти експлуатуєш селян... Менi соромно за тебе. Ти такий освiчений, розумний...
Пан Андрiй здивовано знизував бровами:
— Mаmаn, ось плоди вашої самотностi!
Але панi Ївга постановила висловити йому все. Вона пiдвелась, скинула з себе турецьку шалю, з якою не розлучалась нiколи, й урочисто заговорила:
— Andre, ти повинен розумiти, що так бути не може. Я не буду посилатися на науковi засади. Але хiба ти не почуваєш, що повинна бути криза? Все буде зломлено. Невже батькова смерть тебе нiчому не навчила? Хiба в тобi немає — даруй це слово — почуття справедливостi? Послухай мене, вiддай землю селянам, а сам вiзьмись до чесної працi. Не будь експлуататор!
Панi Ївга хвилювалась дуже. Все ж чи не цiлий рiк вона збиралася висловити це синовi й не раз складала в головi цю промову. Пан Андрiй спокiйно вислухав її, почекав хвилинку, чи не скаже вона ще щось, а далi промовив:
— Maman? вам треба серйозно подумати про свої нерви. Доконче потрiбно вам змiнити спосiб життя. Щиро раджу вам виїхати на час за кордон чи до Криму принаймнi.
Вiн поїхав, поцiлувавши матерi руку, а панi Ївга, зiтхаючи, прошепотiла:
— Andre, ти мене не розумiєш...
Прийшла вiйна. Дев'ять рокiв, якi панi Ївга прожила в своїй самотнiй кiмнатцi, зробили її обличчя блiдим, а очi блискучими, як у кокаїнiстки. Довгi пучки на її руках свiтили тоненькими кiсточками, i вона притискувала ними до грудей турецьку шалю. Сусiди ненавидiли її за мовчання й урочистий вигляд. Нiхто не розумiв її життя анi думок.
Пан Андрiй їздив автомобiлем i був головою мiсцевого вiддiлу союзу городiв. Раз на два тижнi вiн робив матерi вiзиту й привозив фруктiв та цукерок.
Коли вiйна почалася, пан Андрiй сказав матерi:
— Maman, може, ви пiшли б працювати в один з моїх шпиталiв? Таку працю тепер вважають за bon ton (франц. — добрий тон). Я був би вдоволений; а ви, може, дали б у такий спосiб вихiд вашому почуттю до страдникiв.
Панi Ївга похитала головою:
— Ох, Andre, не плутай мене у вiйськовi справи. Я чекаю кризи.
Коли криза прийшла, панi Ївга почала вже кахикати, але очi її запалали ще дужче i вона ще щiльнiше загорталась у свою шалю. Старечi сили не дозволяли їй подiляти народну радiсть на мiтингах, але коли повз її вiкна випадково проходила манiфестацiя, губи її складались твердо i руки напружувались. В глибинi душi вона шепотiла:
— Благословляю тебе, народе!
Син довго не приїздив, а вона чекала його нетерпляче. Аж ось вiн приїхав. Панi Ївга з притомленою радiстю спитала:
— Andre, ти почуваєш?
— Почуваю, maman, погано виглядаєте. Може, треба звернутись до лiкаря?
— Andre, — прикро вiдповiла панi Ївга, — хто вважає на хворобу в такiй величнiй хвилi? Я про iнше гадаю. Andre, часу ще не втрачено; ти ще можеш спокутати несправедливiсть свого життя — вiддай маєток селянам, а сам вступай до с.-д. Я благословляю тебе на такий хвальний вчинок.