Може, змінити форму жолудя?

На яку?

Там, за сизою імлою, моє соло, моє місто, моя улюблена робота, мій дім, мої книги... Я кожного дня думаю про свою роботу. Зараз літо, у розпалі ремонтні роботи... Ми перебудовуємо, робимо нову під'їзну дорогу. Як вони без мене обходяться? Нині доводиться все вибивати — кожен кілограм цвяхів, кожен центнер асфальту...

І знову входжу до свого будинку, до свого затишного кабінету.

А може, це не твій дім? — знагла б'є у мозок підступна думка.

Втікаю од неї, переводжу погляд на Едика. Він стоїть, зіпершись обома руками на кам'яний бордюр, його ледь підведене вгору обличчя мовби закам'яніло, погляд пронизує далечінь, в очах відбилися розсипи вогнів, і Дніпро, й місто з жовтими ліхтарями. І в той же час мені здається — Едик не бачить нічого. Зненацька мені на думку спливає “Батечко Горіо”, кінцівка твору, де Растіньяк кидає згори виклик Парижу: “Я або ти”. Може, й Едик... Щось мені підказує, що він не прости милується ятривом вогнів. Я знаю — син честолюбний неймовірно.

Свого часу я часто стояв на київських горбах.. Це взагалі улюблені місця студентів. Проте більшість шукав тут знайомств із дівчатами, а не мети житія. І рідко хто думає про той виклик. У мене теж не вистачило сміливості на нього. То був напіввиклик. І місто відчуло це й відкинуло мене на далеку периферію.

А справді, що коли б я кинув цей виклик на всю силу? Зміг би приборкати це схарапуджене місто? Для цього є два шляхи: безоглядна сміливість, титанічна праця й талант, і... невпинна робота гострими ліктями, вдавана смиренність текучої душі. Текучої, як кульова блискавка. Адже вона може просмоктуватись навіть у дірки для ключів. Я не мав такої душі й не мав таланту та сили на титанічну працю.

Я ніби й не невдаха. Хоч саме невдахи найдужче хвилюють мене. Звичайно, не ті, які все життя прокачалися на канапі з книгою в руках, ліниво мріючи про відкриття давно відкритого. Мене хвилюють такі люди, нк Шеклтон і Левандевський. Котрі в тяжкій борні з примхами долі по досягли півградуса до омріяної точки й залишилися для нащадків майже невідомими. Хтось інший обігнав їх на нівградуса. Може, це якесь самовиправдання? Ні. Я на ті півградуса не важився. Просто дуже кривдно, коли по збувається мрія. Хоч... Найбільша досягнута мрія — це неначе черевики, які вдалося вихопити з черги, а вонії, виявилося, тиспуть. Мрія, яка збулася, втрачає запахії й кольори. А от коли вона не збулася...

Повертаючись думкою до Едика, неясно відчуваю, що в ньому теж немає отого титанічного заряду, який кидає, ціною життя, на штурм останнього півградуса. Й тому мене не радує його можливий виклик.

День дев'ятий

Знову сиджу на лавочці біля інституту. Провівши Едика, я поїхав у готель, а потім вернувся сюди. Добро, що на цю лавочку не посягає ще хтось із батьків. Здебільш вони тирлуються на майданчику біля сходів. Є тут поваж ні мотрони з високими зачісками і сільські тітусі в накинутих на плечі квітчастих, гарусових хустках (переважно головихи) та безліч усілякого іншого люду. Одного абітурієнта підвозить чорна “Волга”, й з неї біла ручка з блискучою каблучкою заспокійливо махає абітурієнтові. В цю мить ми всі солідаризуємося між собою проти цієї ручки.

Зараз — без чверті година. Едик сказав, що складатиме екзамен десь під кінець. Прочитав одну газету, взявся за іншу, заглибився в статтю під рубрикою “В сімейному колі”, як раптом на газету упала нечітка тінь. Підзоджу голову, переді мною — Онищенко. Це зовсім не той чоловічок, який сидів у мене в готелі. Він і далі снує свою ниточку, але снує дуже міцно. Він вимахує руками, його очиці блищать.

— Неймовірна несподіванка! Виявляється, і у вас тут є дуже близькі друзі. Ні, ні... Нехай покортить. Хвилинку покортить. Я зараз, миттю...

Він зникає, а за хвилину з'являється в кінці алеї з супроводі якоїсь жінки. У неї чорне, майже квадратне обличчя, монгольського прорізу очі, монгольський ніс, тверда чоловіча хода. Не просто тверда, а якась особлива, вона підкидає високо вгору коліна й аж підскакує, неначе іде верхи.

Я вгадую в цій жінці знайомі риси, до болю знайомі... Й не можу відгадати.

Євген Сидорович випереджав жінку на три кроки й шепоче: “Раїса Тирса”. Він або прочитав по моїх очах, що я не впізнаю жінку, або побоявся, що не впізнаю.

— Райко! — кидаюся я вперед, викрикуючи це ім'я з перебільшеним ентузіазмом, штучно перебільшеним, аж трохи фальшивим, і мені стає соромно.— Райко, — кажу вже трохи спокійніше.

— Віхтор! (у нас у селі кажуть Віхтор) — лупить мене кулаком у груди й обмацує за плечі — так обмацують доброго, загубленого, а тепер знайденого коня.

Навіть коли б Онищенко не сказав, хто це, після цього гупання я впізнав би її обов'язково. Це — Раїса Тирса, Райка; наші городи, городи наших батьків на Полинному лежали од віку поруч, і ми з нею перекидалися в просяній соломі, а потім знову стягували солому на купу, щоб не влетіло од батьків, і крали на сусідських городах огірки, і ловили в гарбузових чашечках бджіл.