Сьогодні я вже знаю, яка то складність, яка неповторність — людина, неповторна кожна клітина, кожна волосинка. Розкажи я комусь із спеціалістів, то й з мене сміятимуться — після великої перевтоми у мене клацає в голові. Десь зліва, під черепом. Клацає за кожним кроком. Коли це почалося — подумав, щось попало в шапку, кілька разів скидав її, витрушував, обдивлявся, розтуляв рота, тягнув ноги, а воно клацало. Я навіть пожартував сам над собою — відпала клепка. Клацає й понині. І ніхто в те не повірить. А то — мій лічильник, який рахує решту мого часу. У когось іншого — свій, інакший лічильник. А ще в мене за кілька днів перед тим, як заболить серце, починає десь на тілі пульсувати жилка. На руці, на нозі, на шиї... швидко й тонко — тінь-тінь-тінь. Жоден терапевтичний довідник, жодна дисертація не вказують на таку ознаку. І, по-моєму, такого попереджувального пристрою немає ні в кого в світі.

Решта викликів тієї ночі були не складні. А я не забував хлопця. Й двічі дзвонив йому по телефону. У нього пройшов біль і блювота припинилася. Я подзвонив ще раз, з автомата, коли звільнився з роботи. Й потім притьма біг на роботу, вхопив машину; розбризкуючи калюжі, лякаючи Перших перехожих, мчали ми з увімкненою сиреною по ще сонному місту.

Ми ледве встигли привезти хлопця до лікарні, апендицит лопнув уже по дорозі до операційної. Хлопця вдалося врятувати, а я після того тяжко переживав і хотів залишити службу в швидкій допомозі.

Я вже втомився, але мені не хотілося вертатися до готелю. Раптом я помітив, що повз цей будинок проходжу вдруге. Зупинився, подивился вгору. Здається, ото — Іннине вікно. Воно світилося.

З легеньким тремтінням у серці підійшов до телефону-автомата.

— Алло! — голос чистий, високий.

— Добрий вечір. Це дзвонить ваш недалекий сусід... Я заблудився.

Вона впізнала.

— Не вигадуйте байок. Так обманюють діти.

— Я не обманюю, а жартую.

— Ще гірше. Де ви?

— Біля вас, внизу.

— Якщо вже додибали сюди — заходьте.

— А ви... пробачте... Може, я сам нав'язуюся?

— Мені, ні...

— А кому ще?

— Гомеру.

— Хто це?

— Побачите.

Я пішов у гастроном і купив торт та пляшку шампанського. Піднімався ліфтом, не міг нічого пояснити собі. Мені здалося: я прийшов сюди лише од свідомості того, що мене ніхто не чекає. Воно й справді було так, але не зовсім.

До мого приходу Інна переодяглася. Була в червоній сукні, — квітчастий халатик висів на спинці стільця, вона винесла його в коридор, повісила на вішалку, її ноги в золотому капропі ступали по м'якому червоному килиму м'яко та граційно. Я сполохано відвів від них очі. Квартира в Інші — однокімнатна, охайна, на підлозі лежав великий червоний килим, стіни обклеєні шпалерами з кораблями. Таких шпалер я ніде не бачив. І дужо багато картин на стінах — кількома рядами, од середини стіни майже до стелі. Й на шафочках, на сервантах — скульптурки, деякі з них химерні та незрозумілі для мене. Але навіть я втнмив, що все це не ширвжиток, а справжні мистецькі вироби.

— Є дві роботи Кавалерідзе, — просто, без вихваляшія сказала Інна. — Оця і оця.

Вона мені здалася зовсім не схожою на ту Інну, яку знав раніше. Вона хвилювала мене простотою і скромністю, якоюсь особливою домашністю, яка таким жінкам вельми пасує. Щоб не дивитися на неї, я знову почав розглядати картини. Серед них було дуже багато пейзажів з широкою перспективою, а також пейзажів морських, з кораблями та безкінечною далечінню.

— В дитинстві я хотіла кудись утекти,— усміхнулася Інна.

— А потім? — вдавано байдужо поцікавився я.

— А потім зрозуміла, що куди б не поїхала, скрізь буду я. Я, я й ще раз я. Та й що я могла? Я — не хлопець. Ало щось залишилося у пам'яті з тих днів.

— Я теж хотів плавати.

— Мабуть, не дуже хотіли, — мовила Інна. — В кожній людині горить якийсь вогник. Іноді навіть кілька. Треба лишень, щоб хтось на нього подмухав, розджохав. А це буває дуже рідко.

— Ви... шкодуєте за якимось вогником, що не спалахнув? — поглянув я на неї, і вона подивилася па мене, й щось таке, що розпочалося між нами за Маріїним столом, відновилося знову. Це не була жага, це було... боюся помилитися... відчуття якоїсь близькості, породженої чимось таким, що мало збутися й не збулося, обопільного смутку, доброго спомину, навіть співчуття. За віщо співчуття, я не знав. Іннині губи були чутливі й ніжні, я знав це, хоч ще й не доторкнувся до них, як знав також і те, що обов'язково доторкнуся. Інна ходила за моїм стільцем, подавала на стіл, я спиною відчував її і відгадував усе, що вона робить.

— У вас дуже затишна квартира, — сказав я. — Мені тут дуже подобається, і звідси я, мабуть, не піду. — Я відчув, що знову пожартував невдало. Зрозуміла річ, це був не зовсім жарт, але й жарт також. Зі мною таке трапляється дуже часто — пожартую і в ту мить відчую недоречність власного жарту. Звичайно, можна б сказати ці самі слова якось інакше, тонше або під інший настрій. Мені то більше соромно, що в принципі я дуже тонко вловлюю настрій, атмосферу в товаристві, навіть “кон'юнктуру атмосфери”, й тоді можу розвеселити товариство до знемоги, я балансую на грані двозначностей, двозначностей дотепних, але не вульгарних, я кепкую над іншими, але насамперед над собою, мені лишень потрібно “розкуватись”, відчути себе серед своїх.

— Ще побачимо,— сказала Інна, і я не зрозумів, як це 'сказано. В цю мить відчув, як щось стрибнуло мені на . коліна. Це був великий попелясто-білий кіт. Він підняв хвоста, замуркотів і потерся об мою руку. Я помітив, що в нього тільки півхвоста, і здивувався. Погладив кота, й ртой низько вигнув спину, нахилив убік голову, тихесенько ' м'явкнув.

— Ну ось, тепер можете залишатися. Гомер вас признав,—сказала Інна.—Гомер, тпрусь. Знай своє місце.

Кіт ще раз муркнув, стрибнув на підлогу й пішов у коридор. Він ішов трохи дивно, попід самою стіною, в кутку повернув і знову ж таки попід стіною, під прямим кутом, вийшов за двері.