Елпідифор Пет­ро­вич взяв гос­тя за тон­кий стан і по­са­див на кріслі по­руч з со­бою. Йо­го гнів на тю­рем­но­го наг­ля­да­ча од­ра­зу про­хо­лов, тільки на що­ках чер­воніли ру­мянці, як слід не­давнього пал­ко­го розд­ра­ту­ван­ня. Він знов став ввічли­вий, зви­чай­ний, і тон йо­го го­ло­су в роз­мові ба­га­то пом'якішав.

–  А ми вас оце жда­ли з обідом, - обізва­лась Таїса Андріївна.
– Ду­ма­ли, що ви вже не прий­де­те.

–  Та я оце зад­лявсь тро­хи. В нас в яхт-клубі тільки що бу­ло засідан­ня. Сьогодні бу­ли ро­кові ви­бо­ри. Я був і досі сек­ре­та­рем. А оце в нас ски­ну­ли стар­ши­ну клу­бу. Нас­то­ятелів на це місце вис­ту­пи­ло два: я та Ре­ва­ко­вич. Тя­га­лись, зма­га­лись і ні на чо­му не ста­ли. Але, здається, на моїй по­ло­вині зго­дом бу­де більшість, - бре­хав Ула­се­вич.

Його не тільки не оби­ра­ли за стар­ши­ну в яхт-клубі, але навіть тро­хи не вип­ро­ва­ди­ли з са­мої спілки че­рез те, що він завсіди за­тя­гу­вав спільницьку вклад­ку і ча­сом зовсім не пла­тив її. Він втис­ся в той клуб, щоб поєднаться і поз­най­омиться з си­на­ми ба­га­тирів та панів і всу­ну­тись в їх ком­панію. Ним трош­ки нех­ту­ва­ли де­які ба­гатіші спільни­ки яхт-клу­бу. Але скрізь між знай­оми­ми він уда­вав з се­бе пад­ко­ви­то­го діяча, і та­ко­го зав­зя­то­го, що без йо­го нігде й во­да не ос­вя­титься, як ка­жуть на селі.

«Щось во­но не прос­те оцей Ула­се­вич, - тяг­лась в Ме­ласі дум­ка.
– Чи не з арис­ток­ратів він ча­сом, що так пра­вує та вер­хо­во­де там в яхт-клубі, де ску­пи­лись київські ба­га­тенькі пан­ки? Між ве­ли­ки­ми па­на­ми ча­сом трап­ля­ються такі оригінальні лю­де. А гу­би в йо­го не по­гані, хоч і товсті. Тільки язик ши­ро­кий, як ло­па­тень. Так і лізе з ро­та, не­на­че мли­нець ви­со­вується. Якось не­гар­но. За­те ж цей Ула­се­вич, знать, ве­се­лий, бо го­во­рю­чий».

Але і в са­мої слизько­язи­кої Ме­ласі язик був ши­ро­кий та дов­гий і в роз­мові аж ви­ла­зив з ро­та; тільки во­на то­го в се­бе не приміча­ла й за це не зна­ла, бо лю­де ба­чать чу­же під лісом, а сво­го не ба­чать і під но­сом.

–  От у Пе­тер­бурзі, як я був спільни­ком в яхт-клубі, на ви­бо­рах спра­ва ве­лась якось інак­ше, кра­ще. А ту­теч­ки… Ет! од­ним сло­вом - ди­ку­ни! аф­ри­кан­де­ри київські!

–  А завт­ра ще до­ве­деться засідать в то­ва­ристві ря­ту­ван­ня на во­дах, - про­мо­вив зго­дом Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

–  То ви й там за­пи­са­лись в спілці?
– спи­та­ла ста­ра Гу­ко­ви­че­ва.

–  Я й там за­пи­са­ний, бо це то­ва­рист­во близьке до на­шо­го яхт-клу­бу. Ми ря­туємо й утоп­ле­ників, - ска­зав Ула­се­вич.

–  Здорово ж ви лю­би­те цей спорт, ко­ли ря­туєте утоп­ле­ників. Я зро­ду-звіку не поп­лив­ла б їх ря­ту­вать, бо бо­юсь со­бак, во­ди й утоп­ле­ників най­більше, - за­ля­ща­ла Ме­ла­ся.

–  Нема там нічо­го страш­но­го. Вхоп­лю за ру­ку або за чу­ба та й тяг­ну за ду­бом, до­ки гребці ви­тяг­нуть чо­ловіка в чо­вен.

–  Ой страш­но! Я бо­яз­ка й бо­ялась би навіть ди­виться на та­ку подію, - ска­за­ла Ме­ла­ся.
– Доб­ре, що в на­шо­му селі в став­ку во­ди - старій жабі по коліна. Хоч би хто й схотів уто­питься, то не змо­же цього зро­бить, хіба б зу­мис­не утк­нув го­ло­ву в баг­но.

–  А я навіть ко­ха­юсь в цьому спорті. Як ся­де­мо бу­ло на ях­ту в Пе­тер­бурзі та як вда­ри­мо вес­ла­ми плис­ком, а потім як роз­же­не­мось та вріже­мось в хви­лю, та­ку завбільшки, як оцей дім, тоді вис­ко­чи­мо на вал та й ско­ти­мось, ніби з го­ри, та в од­ну мить шу­бовс­не­мо, не­на­че в до­ли­ну. Аж дух тобі за­би­ває! Пиш­но! Див­но гар­но! Яка приємність летіти без крил то вго­ру, то униз, не­на­че в чор­то­рию! От гар­на гой­дал­ка! Ож прийдіть будлі-ко­ли до нас та сядьте з на­ми на ях­ту. Ми пус­ти­мо ях­ту вниз се­ре­ди­ною річки, са­ме бист­ри­ною. Це тро­хи на­га­дує спорт на морі. Але де там. Не те, не те!

Елпідифор Пет­ро­вич тільки осміхавсь мовч­ки. Він доб­ре знав, що Ула­се­вич, ти­ня­ючись по служ­бах в Пе­тер­бурзі, не був за­пи­са­ний ні в який клуб і ніко­ли не шу­гав на хвилі в чов­нах сто­лич­но­го яхт-клу­бу. Ула­се­вич пов­сяк­час лю­бив то­чить за се­бе брехні на всі зас­та­ви, бо був брех­ли­вий на вда­чу, ще й лю­бив чва­ниться.

Михайло Ки­ри­ко­вич роз­ба­ла­кавсь. Йо­го ши­ро­кий, мок­рий язик не­на­че ля­павсь об товсті гу­би і все ви­зи­рав ши­ро­ким, зак­руг­ле­ним кінцем з ро­та, не­на­че Ула­се­вич зу­мис­не йо­го ви­со­лоп­лю­вав.

–  Михайло Ки­ри­ко­вич ве­ли­кий ми­тець в уся­ко­му спорті. Він тя­ме і в ска­ко­во­му спорті навіть більше, ніж в во­дя­но­му. Це справ­дешній англіча­нин, що тільки якимсь ви­пад­ком, че­рез якусь по­мил­ку вро­див­ся й зріс у Києві, - обізвав­ся Елпіди­фор Пет­ро­вич і хит­ро осміхнувсь.

–  То ви лю­би­те й скач­ки?
– спи­та­ла Тек­ля Опа­насівна.

–  О! ще й як! Так ка­тає! забісо­ва­но ска­че! Як бу­ла я на ска­ко­вищі, то аж тру­си­лась; так за йо­го бо­ялась. Ой як він їзде! Ой як їзде! аж мені бу­ло страш­но, - ска­за­ла Таїса Андріївна за­пи­ку­ючись; во­на й хотіла пох­ва­лить сво­го знай­омо­го, та чо­мусь слів не дос­та­ча­ло в неї.