Андріян Кирилович, ви­со­кий на зріст та пле­чис­тий, вже літній, сто­яв на ви­со­ченько­му ґанку з східця­ми й з ди­ву­ван­ням ди­вивсь на ту вал­ку, що су­ну­лась до бра­ми попід осо­ко­ра­ми та ста­ри­ми то­по­ля­ми, кот­ри­ми був об­сад­же­ний тік і та по­во­рот­ка в двір з би­то­го шля­ху попід то­ком. Здо­ро­вий двір заріс гус­тим шпо­ри­шем, і тільки про­ти ґанку зе­леніло дов­го­вас­те кру­жа­ло, за­сад­же­не буз­ком, жас­ми­ном та уся­ки­ми ку­ща­ми. А ко­ло низько­го ста­ро­го фліге­ля та дов­гої надвірної ха­ти, во­зовні й стані і уся­ко­го за­бу­ду­ван­ня по­де­ку­ди стриміли старі ли­пи та здо­рові дикі груші. Гу­ко­ви­чеві бу­ло вид­ко ввесь двір і задвір'я, як на до­лоні.

Хури прос­ту­ва­ли до воріт. По­го­ничі од­чи­ни­ли бра­му й поп­ря­му­ва­ли в двір, не­на­че ма­ли на думці спи­ни­тись пе­ред самісіньким ґанком.

Андріян Кирилович шви­денько зійшов з сходів і сли­ве побіг на­зустріч до хур.

–  А що то ви ве­зе­те в двір?
– гук­нув він до чо­ловіків.

–  А хіба ж ми знаємо що? На­чальник станції підря­див нас од­вез­ти оті скрині та­ки до вас, па­не, до ва­шо­го дво­ру, - обізвав­ся один з по­го­ничів, зняв­ши бри­ля й поз­до­ров­кав­шись з па­ном.

–  Що це за ди­во!
– ска­зав Гу­ко­вич і пішов далі ог­ля­дать ху­ри.

Вози бу­ли на­ван­та­жені здо­ро­вецьки­ми дов­ги­ми па­кун­ка­ми з до­ще­чок, схо­жи­ми на скрині. Поміж ни­ми стриміли стільці, по­об­мо­ту­вані со­ло­мою з кулів, стир­ча­ли до­го­ри но­га­ми крісла, по­за­ши­вані в ци­нов­ки.

–  Якась мебіль… якісь стільці. Хто ж це нап­ра­вив­вас вез­ти ці ху­ри до­кон­че до ме­не? Ой, ли­бонь, ви по­ми­ли­лись? Мо­же, ви пот­ра­пи­ли не в те се­ло?

–  Ба ні, па­не! Нас ви­ря­ди­ли та­ки до вас. На станції на­чальник ка­зав нам, що дос­тав од панії лист з Києва й нак­лад­ну, та оце підря­див нас і звелів нам заб­рать оце усе на вок­залі та й вез­ти до вас, па­не, у двір. Ми й прис­та­ви­ли оті скрині та стільці, - ска­зав один з чо­ловіків.

«Мабуть, жінка й доч­ка на­ку­пи­ли но­вої ме­белі… Але ж і наб­ра­ли! аж п'ять хур! Пев­но, вте­лю­щи­ли не­ма­ло гро­шей. Ма­буть, ще й на­бор бра­ли. Чим же я оце пла­ти­ти­му за оту дур­ну ван­та­гу? Хіба спро­даю яри­ну… Ото ро­зум! Поїхать і, не спи­тав­шись в ме­не по­ра­ди, при­пер­ти з Києва п'ять хур яко­гось не­потрібно­го чор­то­вин­ня, ко­ли йо­го й так є до­волі в по­ко­ях. Це, пев­но, Лю­би­на й Таїси­на на­мо­ва! Це вже во­ни по­по­ра­лись ко­ло їх своєю по­ра­дою і за убо­ри, і за обс­та­ву, бо обидві безг­луз­до охочі й до уборів, і до пиш­ної обс­та­ви. Це од їх пішла нап­ра­ва!» - ду­мав Гу­ко­вич та аж по­ти­ли­цю чу­хав, ски­нув­ши чор­но­го бри­ля. Йо­го здо­рові, сли­ве чорні очі ста­ли од­ра­зу якісь зак­ло­по­тані, сумні. Чорні густі бро­ви, що ніби роз­су­ну­лись да­ле­ко од­на од однієї, те­пер аж збіглись на пе­реніссі. На ви­со­ко­му й ши­ро­ко­му чолі по­набіга­ли дрібненькі зморш­ки та пруж­ки. Він пох­ню­пив го­ло­ву й спе­ре­сер­дя кру­тив дов­ги­ми пальця­ми то од­но­го здо­ро­во­го ву­са, то дру­го­го.

–  Коли це усе прис­тав­ле­но до ме­не, то за­вер­тай­те до во­зовні та й поск­ла­дай­те там усі па­кун­ки тим ча­сом, - ска­зав Гу­ко­вич і поп­рос­ту­вав че­рез шпо­риш та гус­тий чеб­чик прос­то до во­зовні.

Гукович гук­нув на хлоп­ця, щоб він мерщій побіг в по­кої по ключі. Най­мит­чук побіг шви­денько, і не­за­ба­ром на ґанок вибігла з клю­ча­ми в ру­ках мо­ло­денька Ліда, мен­ша Гу­ко­ви­че­ва доч­ка, шви­денько збігла по схо­дах і побігла стеж­кою до во­зовні. На­ки­ну­та спох­ва­ту здо­ро­ва ря­бенька хуст­ка теліпа­лась по обид­ва бо­ки, не­на­че Ліда тріпа­ла кри­ла­ми на швидкій ході. Во­на трош­ки ски­ну­лась на свою сест­ру Ме­ла­сю, але бу­ла ду­же гар­на з ли­ця, ба­га­то кра­ща од Ме­ласі, чор­ня­ва та ка­ро­ока, з дов­ги­ми тон­ки­ми бро­ва­ми та пиш­ни­ми щічка­ми. Чи­малі карі очі ду­же ви­раз­но вис­ту­па­ли на її ма­то­во­му біло­му ви­ду, світи­лись без блис­ку, без іскор, якимсь ти­хим рівним світом і бу­ли навіть трош­ки смутні.

Ліда бу­ла ціка­ва дізна­тись, чо­го то на­вез­ли з Києва аж на п'яти ху­рах.

–  Це ма­ма, пев­но, на­ку­пи­ла но­вої мебілі, - ска­за­ла Ліда до та­та альто­вим, чис­тим, як гук стру­ни, й приємним го­ло­сом.

–  Не бу­ло де дівать гро­шей, то ви­га­да­ли оці ви­гад­ки, - ска­зав батько, ти­ка­ючи ру­кою на ху­ри.

–  Та й ба­га­то ж по­на­ку­по­ву­ва­ли отих ви­га­док! Тут я ба­чу, стільці й крісла. І сто­ли­ки, і ка­мо­ди, і щось ду­же вже за­вальне та дов­ге. Що во­но та­ке? Не­на­че ша­фи або стов­пи?
– ска­за­ла Ліда.

–  Писарі ка­за­ли на вок­залі, що там, пев­но, за­биті в дош­ки дві до­мо­ви­ни, - обізвавсь один з чо­ловіків, ду­же прос­тий, трош­ки ніби при­ше­ле­пу­ва­тий.

Ліда за­ре­го­та­лась. Батько на­су­пив густі бро­ви. Він був лю­ди­на просвіче­на, і усякі за­бо­бо­ни дав­но ви­щез­ли з йо­го світог­ля­ду. Але ці сло­ва з уст сільської пер­во­бут­ної лю­ди­ни якось неп­риємно вра­зи­ли йо­го.

–  Та то пи­сарі, пев­но, жар­ту­ва­ли та глу­зу­ва­ли!
– ска­зав Гу­ко­вич.
– В нас в оселі, хва­лить бо­га, ні мерців, ні сла­бих не­ма.

Ліда зир­ну­ла під спід па­кунків і про­чи­та­ла, що там бу­ло на­пи­са­но: «Скло. Обе­реж­но».

–  Та це, пев­но, здо­рові дзер­ка­ла! Це ве­селі до­мо­ви­ни!
– ска­за­ла Ліда і знов за­ре­го­та­лась.

–  Та, ма­буть, так, бо де ж є до­мо­ви­ни такі плис­ко­ваті, - знов обізвавсь один з чо­ловіків.

–  Та й ви­со­чезні ж дзер­ка­ла! І де во­ни в гас­пи­да ста­ви­ти­муть такі баш­ти! До­ве­деться, ма­буть, піднімать сте­лю на ар­шин, щоб при­мос­тить такі дзвіниці! На­ку­пи­ли яко­гось кло­по­ту!
– бу­бонів сер­ди­тим го­ло­сом ста­рий.