–  Рятуйте ме­не хоч ви, ма­мо, бо я ж без­щас­на, бо я ж без­та­лан­на, - про­мо­ви­ла Ліда, ри­да­ючи на плечі в ма­тері.

–  Не плач, до­ню! Ко­ли та­то не згод­жується поб­ла­гос­ло­вить вас, то на­томість я поб­ла­гос­лов­лю вам жи­ти вкупі, - ска­за­ла ма­ти, і в неї са­мої очі од­ра­зу зай­шли сльозою.
– Їдьте й живіть щас­ли­во вкупі. А ко­ли тобі, доч­ко, тра­питься яка при­го­да, ко­ли, бо­ро­ни бо­же, тра­питься так, що ти в своєму житті бу­деш безп­ри­хильна й безп­ри­тульна, то пам'ятай, що в те­бе є ма­ти, кот­ра тобі сприяє, те­бе щи­ро лю­бе й не за­бу­де те­бе, і не од­ки­неться од те­бе, до­ки й тво­го жи­вот­тя.

–  Тату! та згляньтесь на їх! злас­кав­тесь над їх щи­рим ко­хан­ням, - аж бла­га­ла Ме­ла­ся.

–  Про ме­не! Але жи­ти вкупі ту­теч­ки, та ще за моїм доз­во­лом вам не ли­чить! Мо­го доз­во­лу вам ніко­ли не бу­де. Це безг­луз­дя! Це якась на­пасть… І не чеп­ляй­тесь, і не сподівай­тесь! По­зи­ваться з ва­ми я не бу­ду, але своєї зго­ди не дам ніко­ли!
– ска­зав на­важ­ли­во батько й вий­шов з гор­ниці, ще й две­ри­ма гурк­нув спе­ре­сер­дя й до­са­ди.

Мелася сиділа з слізьми в очах. Во­на впер­ше на віку уяв­ки пос­те­рег­ла і впер­ше втя­ми­ла си­лу щи­ро­го обоспільно­го ко­хан­ня, яко­го во­на ще й досі не заз­на­ла й навіть не заздріва­ла. Во­на не­са­мохіть вда­лась в сму­ток, що їй не бу­ло щас­тя й долі в ко­ханні та в за­ли­цянні, не по­та­ла­ни­ло і в шлюбі з дру­жи­ною, кот­рої во­на не ко­ха­ла щи­ро й га­ря­че.

–  Коли вже так скла­ло­ся ва­ше діло, то ви, Яко­ве Ки­ри­ко­ви­чу, дай­те нам звістку, як виїжджа­ти­ме­те на но­ве місце, а я ви­ве­зу Ліду на вок­зал. До­ве­деться нам пе­ре­терпіти й нарікан­ня, і людський осуд та по­говір. Вже без то­го не обійдеться. Але мені бай­ду­же. Не­хай су­дять по­за очі, аби при­най­мні не цвіка­ли мені, старій, в вічі.

Мати бу­ла доб­ро­сер­да й здат­ли­ва, хоч і лю­би­ла зма­гаться та су­пе­ре­чить чо­ловікові.

–  Нехай же вас бог бла­гос­ло­вить!
– ска­за­ла ма­ти на­решті.

Вона пішла до кімна­ти, ви­нес­ла об­раз, поб­ла­гос­ло­ви­ла Ула­се­ви­ча, об­ня­ла й тричі поцілу­ва­ла.

–  Нехай бог пош­ле вам щас­тя, пош­ле та­лан та до­лю на но­во­му місці, в но­во­му житті: де лю­бов - там і бог. Хто ж за­па­лив ва­ше сер­це ко­хан­ням, як не бог?

–  Я, ма­мо, вже маю звістку з Кав­ка­зу, вже на­пи­тав собі служ­бу. Я дам вам зна­ти, ко­ли Ліді тре­ба виїжджать в да­ле­ку до­ро­гу. Не знаю, як вам і дя­ку­вать, що ви знех­ту­ва­ли тим за­ко­ном, що рідним бра­там не мож­на вінчаться з дво­ма рідни­ми сест­ра­ми. Цей за­кон дав­но ви­жив свій час, і вже час би йо­го ви­за­ко­нить і ви­вес­ти, - ка­зав Ула­се­вич, цілу­ючись на розс­та­ванні з усіма: і матір'ю, і з Лідою, і з Ме­ла­сею та з бра­том.

–  Господи споспішай вам! Щас­ти бо­же, на все доб­pe!
– гук­ну­ли Ме­ла­ся й Ми­шук до бра­та.

–  Спасибі! Я не знаю, як вам, ма­мо, й дя­ку­вать за лас­кавість та при­хильність до ме­не, бідо­лаш­но­го! Не­дов­го я й зад­ля­юсь: спро­даю де­які за­вальні речі, а книж­ки та лікарський дріб'язок за­па­кую, за­бе­ру з со­бою та й виїду в да­ле­кий край, де ми з Лідою бу­де­мо лю­де нові, невідомі, де нас ніхто не зна­ти­ме й ніхто не до­ку­ча­ти­ме по­го­во­ром, - ска­зав Яків Ки­ри­ковнч, хап­ком сіда­ючи на труський пош­то­вий візок.

Яків Ки­ри­ко­вич не дов­го й га­яв­ся. Че­рез два тижні він по­дав лис­том до Теклі Опа­насівни звістку й приз­на­чив день, в кот­рий має виїздить в до­ро­гу. Тек­ля Опа­насівна, як доб­ра й дбай­ли­ва гос­по­ди­ня, ще заз­да­легідь над­ба­ла чи­ма­ло де­чо­го для при­да­но­го Ліді. Не тре­ба бу­ло й ве­ли­ко­го за­хо­ду. Нас­тав день од'їзду. Яків Ки­ри­ко­вич, на­пу­тив­ши Ни­ко­на та вчи­те­ля, як далі про­ва­дить просвітню спра­ву, й поп­ро­сив­ши по­да­вать йо­му звістки за все, розп­ро­щав­ся з ни­ми. І се­ля­ни й усі знай­омі ду­же шко­ду­ва­ли та жал­ку­ва­ли за ним.

Текля Опа­насівна за­хо­ди­лась ще за­рані, щоб ви­ря­дить доч­ку в да­ле­ку до­ро­гу. І ма­ти, і Ме­ла­ся, і Ми­шук - усі хо­ди­ли зас­му­чені. В ма­тері очі бу­ли зап­ла­кані. Пла­ка­ла й Ме­ла­ся.

–  Не з друж­ка­ми та бо­яра­ми до­ве­ло­ся те­бе, моя ди­ти­но, ви­ряд­жать до вінця: не з весільною пиш­но­тою, не з му­зи­ка­ми та пісня­ми ви­хо­диш ти з до­му, а з слізьми та смут­ком в душі. Несп­ло­ха, пев­но, по­ба­чи­мось. Пи­ши, по­да­вай за се­бе звістку пов­сяк­час!
– го­во­ри­ла ма­ти, ви­ряд­жа­ючи Ліду в до­ро­гу, на­ла­год­жу­ючи все, що бу­ло потрібно на но­во­му ха­зяй­стві в гос­поді.

–  Не плач­те й не журіться, ма­мо! Ви ба­чи­те, що я не пла­чу, що я ве­се­ла й навіть лад­на співа­ти, бо з ми­лим бу­де скрізь рай для ме­не, хоч би в убогій сільській ха­тині. Ко­ли б ви, ма­мо, зна­ли, яка я те­пер щас­ли­ва! яка я ра­да!
– го­во­ри­ла Ліда на розс­та­ванні, сіда­ючи в екіпаж і виїжджа­ючи з дво­ру.

Батька не бу­ло вдо­ма: він зу­мис­не десь зник, виїхав з до­му й навіть не поп­ро­щав­ся з Лідою, не по­ба­жав їй щас­тя-долі в но­во­му житті. Ліда поїха­ла на вок­зал са­ма, де її стрів Яків Ки­ри­ко­вич.