Через півгодини Ломицький увійшов в гостинну свого хазяїна Бородавкіна, що служив тоді в залізнодорожній канцелярії. В гостинній сиділа Христина Степанівна Милашкевичева, сестра Бородавкіна. Вона була удова, бездітна і по смерті свого чоловіка, дідича з Катеринославщини, продала землю, жила з процентів свого капіталу і, як вольна птиця, перелітала з місця на місце: влітку жила в родичів в селі, зимою пробувала то в Києві, то в Одесі, а найбільше жила в свого брата Бородавкіна. Христина Степанівна, висока й огрядна, повна на виду, сиділа на канапі і вишивала українськими взорцями рушник. Взорці були широкі на цілу п'ядь. Вона нашила тих рушників десятків зо два на придане своїм небогам, котрі іще на припічку кашу їли, а одна лежала в колисці. Вона шила з нудьги, аби щось робити та не сидіти згорнувши руки.

Ломицький увійшов і поздоровкався з Христиною. Христина встала і почала його оглядати.

– Нічого, нічого – чисто вбрались. А поверніться кругом! Та проворніше! І, вже з вас і панич! Якийсь сонний неповертайло та одоробало! – сказала Христина.

Вона вхопила Ломицького за плече, швидко крутнула ним, а потім штовхнула його в плече.

– Чого в вас сонні очі? Треба було вмитись ще третій раз, – сказала Христина.

– Та то вони в мене зроду сонні, – сказав Ломицький, розтягуючи слова.

В Ломицького і справді були якісь важкі, ніби сонні, очі. Була в його і сонна думка. Важкі й мертві науки в гімназії вбили в йому енергію, стерли волю, зробили його в'ялим, апатичним, якимсь сонним чоловіком, з соннотою думок, з сонними вчинками. Тоді як він був на другому курсі в університеті, трапився поліцейський трус. Жандарми налетіли на квартири деяких студентів, перетрусили все до дна, навіть зривали дошки на підлогах, пороли подушки. Цей трус нагнав такий переляк на молодого Ломицького, що його нерви, його розум од того часу неначе задубли й закоціліли… Од того часу на всі сучасні питання він і не обзивався. Якась передчасна старість, стареча втома налягли на його нерви, на його думки. Думи його ворушились в його голові якось мляво, боязко; розмова була обережна. Він говорив і неначе боявся, озираючись на усі боки. І тільки часами в його карих очах блискали останки енергії, котрі неначе замерли в йому і ніби дотлівали. З його чесної і правдивої вдачі неначе хтось висмоктав половину енергії, половинусвіжих, здорових дум, а другу половину покинув йому задля того, щоб він був не більше як мертвим і слухняним знаряддям в чужих міцних руках. Животій, терпи, мовчи та диші – поставила йому девізом школа і система. І він тільки животів, мовчав та дихав… Цю привілегію – мовчати та дихати – й зоставили йому…

– Вже з вас молодець! А ще до панни прибрався, – сказала Христина. – Вам би в ваших літах скоком-боком та вибриком! Отак-о!

І Христина підібрала трошки руками сукню і вдарила тропака, а потім зробила кілька скоків козачка легенько, плавко й граціозно, – зовсім так, як танцюють молодиці та дівчата. Ломицький осміхнувся і якось повеселішав. Христина вміла розвеселити й розважити і дуже невеселих і понурих людей.

– Але знаєте, що я вам скажу? – сказала Христина. – Наберетесь чимало клопоту, поки добудете свою царівну з зачарованого замку…

– Чому так? – підняв голос Ломицький.

– Та так… – сказала Христина. – Маруся і справді пречудова, вродлива дівчина, гарна на вроду, моторна на вдачу, але її мама… будете мати з нею багато клопоту.

– Та чого ж так? – спитав трохи з переляком Ломицький.

– Це така баба, в котрій сидить дві бабі; сидять і одна одну за коси смикають та скубуть, – сказала Христина.

– Не розумію вашої загадки: переложіть її на звичайну людську мову, – сказав Ломицький.

– Про цю бабу можна сказати так: коли вона каже – надворі година, то розумій, що йде дощ, – сказала Христина.

– Цебто вона неправдива людина?

– Зовсім-таки брехлива. Бачте, до дочки часом збираються її молоді товаришки, дуже ліберальничають, говорять про жіноче питання. Стара наслухалась, і їй здалось, що вона й сама молоденька, лібералка, бо вона й справді має себе за молоденьку. Знаєте пісню:

– Знаю, знаю, – сказав Ломицький.

– Оце ж вона й є! – крикнула Христина. – Вона на словах і лібералка, і нігілістка, і сеє, і теє, й онеє; і в неділю до служби панчоху плете, а крадькома молебні та сорокоусти наймає. Каже, що читала і Дарвіна і Спенсера.

– Чи справді ж читала? – спитав Ломицький.

– Читала вона так само, як я, – тільки чула, як дочка часом читала. Ще скажу вам, що вона вашого брата, паничів, ненавидить, бо, бачте, палко встоює за жіноче питання…

– Невже! – аж крикнув Ломицький.

– А що, злякались? Але ж з вас і панич! Гей ви! йдіть на приступ скоком-боком, коли це з вашим хистом, – сказала Христина і знов штовхнула хлопця під бік. – Тільки пам'ятайте про двох бабів в одній бабі; приступайте до тієї, котру подужаєте.

– Оце ви мене аж налякали, – сказав Ломицький. – А може, ви говорили так собі, щоб пожартувати, бо ви таки любите жарти.

– Цебто я брешу? Вибачайте, бо я інститутка, а інститутки – святительки, а не брехухи, – сказала Христина. – Йдіть вже, йдіть! Боже вам допоможи впіймати за роги та залигати того модного, хоч і старого, Дарвіна чи Дарвінку, – сказала Христина.

Ломицький вийшов од Христини Милашкевичевої і задумався. «Хоч Христина й каже, що інститутки – святительки, але, здається, ця святителька таки любить брехнути на свою обихідку. Наговорила, наказала три мішки гречаної вовни, – мабуть, щоб мене налякати в жарти. Вона каже, що я таки добрий страхополох…»