Андрій Курков (нар. 1961 p.) – журналіст, письменник, сценарист, автор понад двох десятків книжок. Його твори перекладено англійською, німецькою, французькою, іспанською, голландською, турецькою та іншими мовами. Курков – один із найпопулярніших авторів пострадянського простору, чиї книжки потрапили в топ-десятку європейських бестселерів. Недарма його визнано в Європі сучасним російськомовним письменником № 1.
«Бікфордів світ» – це дуже серйозна та дуже сумна казка, сюжет якої складно переказати. Головні її теми – пам'ять і страх. Пам'ять про дитинство, розчарування у реальному світі, побоювання будь-яких змін, відсутність бажань, комплекс провини і безсилля перед життям. Роман жорсткий, абсурдний, проте цілком логічний. Ми всі прив'язані до бікфордового шнура в цьому вибуховому світі й тягнемо його за собою все життя.
1
Місто спало сторожко. Йому снилася риба. Величезна й широка риба-камбала, за якою й неба не видно. А позаяк вона небо закривала, значить, бажала місту добра. Місто давно мріяло про добро. Одностінні будинки-інваліди панічно боялися вітру, а будинків-інвалідів боялися люди, обходячи їх за квартал. Високі «одностінки» нагадували поставлені руба у висоту кості доміно. Усім здавалося, що коли одна така впаде, то й інші одна за одною поваляться, здійнявши гуркіт і пил.
Але вітру не було. «Одностінки» стояли нерухомо.
Місто спало.
Йому снилася риба.
О пів на третю ночі сторожкий сон міста було потривожено. В одному з напівзруйнованих дворів завівся мотор великої чорної машини. Потім вона ввімкнула фари й виїхала на вулицю. Місто ненадовго засвітило одне вікно й провело її поглядом. Воно знало цю машину. Вона не бажала йому злого.
І місто знову заснуло.
Машина, буркочучи мотором, зупинилася біля КПП. Звідти вийшов чоловік у військовій формі, посвітив ліхтариком у кабіну, мовчки кивнув і підняв шлагбаум.
– Хто там проїхав? – запитав напарник, який лежав на виставлених під стіною стільцях.
– Прожекторники. – Черговий по КПП позіхнув і сів за стіл, освітлений електролампою, щоб знову втупитись у розкриту посередині книгу. Читати він не міг через свій сонний стан. Він просто вишукував найкоротші та найдовші за протяжністю слова, не читаючи їх.
Неспішно, обмацуючи фарами ґрунтову дорогу, машина все далі й далі від'їжджала від міста.
У кабіні сиділи двоє.
– Мені здається, вона має звужуватися на сході! – припустив пасажир, дивлячись на вогник своєї цигарки.
– Не віриться… – спокійно відповів шофер, не відволікаючись від їзди.
– Тоді чому дирижаблі не піднімаються в повітря?!
Шофер посміхнувся.
Раптом щось дзвякнуло, ударившись об капот.
– Знову! – Шофер натиснув на гальма і важко зітхнув.
– Нічого дивного, – байдуже мовив пасажир. – Це тільки зайвий доказ.
Вони вийшли з кабіни. Шофер провів пальцем по неглибокій вм'ятині на капоті і з побоюванням поглянув на невидиме чорне небо.
– Ну що, поїдемо далі?! – чи то запитав, чи то запропонував пасажир.
Шофер вагався. Він прикусив у роздумі нижню губу й не відповів. Потім мовчки заліз у кабіну й завів мотор.
Пасажир зайняв своє місце, питально глянувши на товариша.
– Гаразд… – невпевнено промимрив той, і вони поїхали.
– Жаль, що Горича шльопнули, – після паузи сказав пасажир і чиркнув сірником, знову закурюючи.
– У тебе «Біломор»? – запитав шофер.
Пасажир простягнув цигарку.
– Це ми винні, – похмуро сказав шофер після глибокої затяжки. – Не треба було йти у нього на поводі. Досі б утрьох їздили!
– Так, – кивнув пасажир.
– А ти впевнений, що його розстріляли?!
– За законами воєнного часу… – монотонно процитував пасажир фразу, що стала звичною в міських оголошеннях.
– Нічого, нас накриють – теж «за законами воєнного часу». До Горича вирушимо. – Шофер видихнув цигарковий дим і ввімкнув двірники.
– Ти чого? – здивувався пасажир.
– Мотор тихий, – пояснив шофер. – А мені ця маскувальна тиша вже ось де сидить! – І він провів вказівним пальцем по горлу.
Пасажир здвигнув плечима.
Ґрунтова дорога йшла в пагорби. Машина рухалася повільно, сліпо тримаючись наїждженої колії. Світло фар вихопило на узбіччі дороги дерев'яний грибок – довоєнну автобусну зупинку. Просто на землі під ним сидів чоловік, притулившись спиною до «грибної» ніжки. Побачивши машину, він схопився на ноги, і в його руках з'явився автомат. Чоловік зробив крок із-під грибка й пустив чергу в повітря, наказуючи машині зупинитися.
– Здається, попалися! – ослаблим голосом мовив шофер і натиснув на гальмо.
– А якщо різко вперед і збити його к бісовій матері?! – запропонував пасажир.
– Це ж не легковичок! Сам кузов чого вартий, і в кузові ще тонна!
Тим часом чоловік підійшов до кабіни з боку шофера, смикнув на себе дверці, відступив і крикнув:
– Виходь на розстріл!
Шофер примружився, стараючись роздивитись обличчя нападника, але розгледів тільки військову форму, таку саму, як і на них. Занадто знайомим видався голос незнайомця.
– Загаси фари! – прошепотів пасажир.