– Я знаю, мамо, - відповів я.
– Я знаю, а з тим запевняю вас, що ніколи не буду невдячний проти вас. Одначе.

– Одначе, женитись будеш так, як сам схочеш, без огляду на бажання твоєї матері? Правда?
– настоювала на своїм.

– Як буду коли женитися, мамо, - відповів я, усміхаючись, - з Манею чи іншою, все одно, однаково буду для себе женитися, так як батько мій, женячися, для себе женився. Більше не можу нині сказати й прирікати, бо нічого й сам не знаю. А тепер не журіться бог зна якими видіннями з будучини, бо все те пусте, мамо. Здається, я лиш один у вас, мамо, - додав я поважно, знаючи, що тим словом я побиваю її неабияк.

– Один, синку мій, один.
– сказала вона і, приступивши до мене, притиснула мене так щиро до себе, що я, не промовивши ні слова, притиснув її руку так само до своїх уст.
– Не дивуйся моїм словам, сину, - додала, ніби шукаючи помирення за свої слова. Мені серце само не дає супокою. Все щось віщує про тебе і ту дівчину; тому я так, сину, іноді і вночі, як не можу вснути, боюсь і мучуся різними гадками про тебе. Кілька разів уже й самій пані Обринській, хоч і як її люблю й шаную, ба самій дівчині от так у балачці через штахети ніби жартом натякала, що ніколи не дозволю, щоб мій син де-небудь оженився, а найменше з убогою й емансипанткою! І здається, вони мене добре порозуміли, бо від того часу щось між нас мов уступило, хоча, я проти старої, дійсно, нічого не маю і люблю й шаную наскрізь, як добру й чесну людину.

Я прокинувсь мов вколений, і витріщився на неї.

– Мамо!
– кликнув з жахом.
– Ви справді могли щось подібне пані Обрияській, тій так високо поважаній жінці, і її доньці натякати?

– Ти в мене один, сину, а більше мене ніщо не обходить, - відповіла.
– Зрештою, - додала, - ти чого так перелякався? Чи, справді, лише тому, що я мудрій матері дала до пізнання, щоб свою доньку ліпше берегла, а їй, щоб собі непотрібних речей у голову не брала. Не бійся! Я ліпше знаюсь на жіночій тактиці, як ти! Не один попався за те, що був добрий і чесний. І щоб дівочі уроєння не розбивати, запхав голову в ярмо, і лиш тоді отверезився, як було запізно. Чи треба й тобі подібної долі? Я тебе не віддам з-під свого надзору так легко, як думаєш. Будь ти собі і який повнолітній мужчина, з того всього я сміюся. Ти передусім моя одніська дитина, одинокий мій син, а все проче в около цього для мене маловажне. Сама Обринська мене добре зрозуміла, а дівчина - не менше.

Я боровся з собою. Гамувався, щоб не скипіти проти матері, котрої любов становила моє буття-щастя, а заразом мене, як от і в цій хвилі, просто тероризувала. Свідомість, що моя мати могла таку жінку, як паню Обринську, і враз з нею і її непорочну пташину своїми натяками обидити, відбирала мені рівновагу. Я пірвав за капелюх і звернувся до дверей.

– Куди, Богдане?
– спитала мати, мов сказала «стій!», а був у неї голос напрочуд гарний і владіючий. Я станув.

– До них, - відповів я з твердим супокоєм.

– Пощо?
– спитала мати.
– Оправдати твою матір? Залиши це. Я свого слова не відкличу, як не додам ще що!! Отже, бачиш. Остань! Я ще завади, твоя мати, - додала гірко.

– Що сказали вони?
– спитав я вмісто всього.

– Ніщо. Обринська не відповіла ані словечком, а молода, оскільки собі пригадую, закривши лице обома руками, незамітно зникла. Але що ані одна, ані друга, особливо молода, нe взяла собі моїх слів надто до серця, свідчить факт, що в кілька тижнів пізніше бачила я, як та сама, по-твойому, «дика, як і всі Обринські», вилетіла ранесенько в ліс, щоб, вертаючи, здибатися з мужчиною на кладці, щоб він, син мій, котрого амбіцію змалку я виховувала понад усе, взяв її в обійми і...

– Мамо, ані слова більше! Вона розсміялася.

– Ти вже тепер так говориш, сину, хоч її ще не маєш?

– О, мамо, ви страшні!

– Я те бачила. На свої очі бачила, Богдане. Припадком з нашого поду, куди все ранком лізу, щоб звідти надзирати за пастухом, чи він, ведучи худобу на пашу, поїть її при ріці. Отже, те, що бачила своїми очима, тебе й її, не зміню. А тепер іди й стережись, бо, як бачиш, у мене очі одверті.

І справді я пішов. Пішов на те, щоб кілька хвиль пізніше зробити так, як вона, закрити обличчя руками й усміхнутися гірко.

О, матері! Яка жорстока, самолюбна та ваша доброта, яка вбиваюча, яка брутальна.

Що вона подумала?

Вона з своєю чистою непорочною душею, що була так далеко від того - «ловити» мужчин.

«Мужчин, - заговорило щось голосно в моїх грудях, і нараз я підняв голову.
– Чи справді мав я право обурюватись на свою матір? Чи не залежало їй на їх ласці?
– спитав я себе.
– А лист до старого вченого?» І я відчув у тій хвилі (о, нічого іншого в тій хвилі, читачу) як зависть. Погану, грубу зависть.

Ані не бачила вона його, ані не знав він її, а вона, молода, напівдитина ще, освідчалась йому! Наколи б моя мати це знала, наколи б це знала. І майже не тямлячись, я розреготався, а далі станув і рішився. Тепер піду до неї. Зараз. Зараз, щоб поглянути в ті очі, що з виразу молоді, дитинні, уміють так добре ховати за собою тайни. Піду. Мушу бачити, як виглядає вона, відколи почула від моєї матері, щоб не роїла собі на мене «надії».

І забравши свої цвіти, я пішов до них.