О ні, тисяч раз ні! Сього ж не можна не знати, коли воно правда!.. Воно є правдою! Я просто нездалий до нічого, коли не бачу її.

Вона також. Вона призналася до того так тихо, що я ледве зачув.

«Ми належимо вже до себе»,- сказав я їй і обняв її.

Вона сполохалася, мов та голубка.

«Сього вона не знає напевно»,- відповіла, звернувши на мене допитливо свої широко отворені непорочні очі.

Чому ж би вона не знала сього напевно? Чи не любить мене?

О, любить, але...

Але?

Любити а належати комусь назавсігди - се щось інше.

«Се одне й те саме,- сказав я.- Де двоє любляться, належать уже до себе, і я саме хочу, щоб вона належала мені».

«Але ж тут іде о се,- закинула вона,- коли ті двоє «належать уже до себе», то чи зможуть вони тому для себе бути завсігди чимсь, поваги й любові гідним? Се в подружжі дуже велика й трудна річ, така річ, що вимагає великої сили; а над нею люди, побираючись, застановляються так мало! І саме вона не є того певна, чи зможе мені назавсігди остатися такою, щоб я міг її найбільше любити й поважати, чого вона бажає всіми силами? І чи я почуваю в собі силу - остатися для неї завсігди наймилішим і поваги найгіднішим? Тоді стало б наше подружжя тим прегарним відношенням, що визначає людину...»

Сказавши се, обняла моє рам'я і притиснула до нього своє лице.

Ніколи в житті не забуду я сеї хвилі.

Я обіцяв їй все, чого бажала. Я відчуваю, що коли додержу сеї обіцянки, не остануся лиш для неї «поваги гідним». Я ж розумію, що вона хотіла сказати тими словами.

Вона б хотіла, щоб я став якимсь «вищим» чоловіком - "Ubermensch!..

І так вона вже моя суджена: її родичі знають вже про се, і я йду тепер до неї на чай.