Шрифт:
Грива. Не кашляй!
Легкий сміх.
ЯВА V
Ті ж і Медвідь.
Медвідь. Корчму минули. Та не мине нас, братці, лиха година! Це Потоцький з волохами своїми прийшов провчити нас за те, що ми не хочемо платити чинш.
Всі. От і діждали.
1-й чоловік. Пропащі ми!
Гаврило. Закатує.
Микита. Я піду назирці за ними, коли що трапиться – дам звістку, а ви тут Саву дожидайте!
ЯВА VI
Ті ж і Сава Чалий, одягнений по-запорозькому, а з ним дві баби, одягнені бідно, замучені.
Медвідь. І ждати не прийшлось.
Всі (один одному тихо). Сава, Сава, Сава!
Сава. Я, пани-браття!
Микита вийшов.
Сава. Чи поховалися сюди, як від шуліки горобці, а чи на раду всі зібрались?
Медвідь. Зібралися на раду, пане отамане, а тим часом і шуліка в село прилетіла.
Чалий. Сюди прилетіла, а звідсіля, може, не полетить. Тепер там, біля двору, мій побратим Гнат Голий з десятком добрих молодців Потоцького чатує, а завтра вже пошмалим крила.
Медвідь. Коли б же то!.. А це що за молодиці?
Чалий. Не знаю. Я тілько що зустрів їх, ховались тут, в яру, і вспів дознатись тілько, що в Лебедин з Немирова тікають. Ну, розкажіть, що робиться в Немирові у вас?
1-а молодиця. Ох, лебедики, бодай і не казать, нема у нас в Немирові ні права, ні суда, нема кому і пожалітись: до пана вельможного, до самого гетьмана Потоцького не можна доступитись, а шляхта урядова, особливо пан Жезніцький, робить те, що сам захоче. Не буду вже розказувать за других, а скажу тільки про себе: сина мого, єдиничку, Гаврила Гуску, – це таке прізвище у нас, – пан Жезніцький повісив.
Всі. Ирод!
Чалий. Що ж син твій зробив лихого, що так покарано його?
1-а молодиця. Він швець, син мій Гаврило, швець, лебедику. Гарний швець, швець на весь Немирів; такого шевця нема ніде… Вже як пошиє кому чоботи, то і скидаючи, і взуваючи дякують. Еге. А пан Жезніцький признав його за гайдамаку! «Ти, – каже, – чоботи шиєш гайдамакам!» Чи він же знає, кому шиє? Чи ксьондз, мої лебедики, чи гайдамака, чи пан, чи свинар, йому усе одно – шиє! Побий мене бог, шиє, і гарно шиє: чи свинар, чи пан – шиє однаково!
Чалий. Та як же так, ні з сього, ні з того – гайдамака?!
1-а молодиця. Ні, лебедику, ні, мій голубчику, – і з сього, і з того! Правду кажу, як перед богом, – і з сього, і з того! Пан Жезніцький звелів пошить собі чоботи, хороші чоботи, козлові. І пошив мій син йому чоботи, настоящі козлові, хоч би й гетьманові, такі гарні. І запросив мій син п'ять золотих за ті чоботи – козел і весь набор панів, а тілько дратва та ще підкови, гвозді і шитво – і за все п'ять золотих. А пан Жезніцький розгнівався, каже: «Ти за честь повинен мати, що мені чоботи пошив, а ти п'ять золотих, гайдамако, правиш? У тюрму його!» Було б уже віддать йому ті чоботи, а Гаврило розгнівався, чобіт не дав і в тюрму йти не захотів. Прислали козаків і взяли його. Я вже і чоботи носила панові Жезніцькому, і оддавала так, без грошей. Не взяв. І Гаврила повісив.
(Плаче.)
Медвідь. Так от яке життя…
Чалий. І на очах у гетьмана самого. Куди ж ви йдете?
1-а молодиця. Тікаємо у Лебединський монастир.
Чалий. Ви, мабуть, сестри?
2-а молодиця. Одна біда людей єдна! Я, мій соколику, перекупка. Торгувала в Немирові-таки, вибачайте, яйцями, курми, молоко продавала і тим сама жила і шестеро дітей годувала, бо чоловік давно подався десь в світи, то я одним одна зосталась. І так собі торгую, і так собі бідую, і так собі діток годую!.. Що ж би ви думали, мої соколики? Той самий пан Жезніцький та ще Яворський-пан беруть та й беруть у мене в борг: і яйця, і всяку живність, вибачайте, а грошей не дають… Вони попривикали так: жиди дають їм все дурничкою. Так же жиди мають і від них користь: чи поскаржиться там на християнина, чи кого одурить, то за нього заступляться. А за що ж я їх буду дурно годувать? Я в казну чинш платю. І почала я з них гроші править і при инчих панах, і так, де зустріну… Так пан Жезніцький велів мені, щоб я з своєї батьківської хати вибиралась. Твій чоловік, каже, гайдамака, і його хата піде в казну. Я не хотіла, сперечалася… Тоді пан Жезніцький витяг мене і дітей з хати, а хату запалив, і вона згоріла. От я й зосталася з торбами. Троє дітей померло, старшенькі пішли у найми, а я з кумою іду у Лебедин, – може, хоч помремо спокійно.
Конец ознакомительного фрагмента.