Шрифт:
заголосили «сіромахи», посхилявши набік голови й виставивши вперед жміньки.
Пихкаючи й обмахуючись, один за одним посунули по дорозі «пани».
– А ти ж, Колю, чого стоїш там?
– гукнув чийсь голос.
Коля стояв, схилившись під тином, і мовчав.
– Іди, Колю!
– почали його кликати.
– Е! Коля чогось плаче,- придивившись, промовив другий хлопчик.
Ватажок схопився з місця й з серйозним, заклопотаним виглядом підійшов до Колі.
– Чого це ти, Колю?
– ласкаво заглядаючи йому в вічі, питав він.
Коля закрив лице рукою.
– Хлопці!
– суворо звернувся він до дітвори.- Може, хто вдарив?
– Ні, ніхто,- одмовляли хлопці, підходячи до тину.
– Ну, то чого ж ти, Колю?
– одводячи од очей руку, питав він.
– Я - теж наше бра-ття, сірома-аха,- схлипуючи, промовив Коля.
Ватажок трохи подумав.
– Давайте, хлопці, приймемо вже Колю до нашого браття,- пожалів він Колю.
– Приймаємо!
– гукнули хлопці.
– Іди, Колю, сюди,- поступаючи рядом з собою місце на піску, привітно гукнув на його один із «старців».
Сльози не висохли ще в очах у Колі, як заблищали вони радістю й гарячою вдячністю. І соромлячись, і осміхаючись, і витираючи рукавом сльози, мостився він край шляху всередину між «наше браття». Одну ніжку підобгав під себе, другу з розпанаханим коліном висунув у пісок, скривився, як сирітка, виставив і свою жміньку.
Дайте сиротиночці, Темній, невидній... А немає ж у мене Ні батенька, ні матінки,-лунали на цілий куток жалісні голоси, й найжалібніше з усіх бринів голос нового «сіромахи».
Мимо проходили «пани», кидали в руку черепки, кізяки, будяки колючі, сипали на голову й за шию пригорщами пісок. Коля покірно склепав очі й схиляв головку до самої землі.
Всім було байдуже, як улицею, шумлячи шовками, пройшла якась пані. Тільки Коля примовк був одразу й прищулився до товариша; вона зиркнула збоку на розхристаних, обсипаних травою й піском «сіромах» і пішла далі.
– І що ото вони витівають там!
– загомонів хтось з-під стріхи на «старців».- А чи не пора б уже вам на піч!
І незабаром Коля стояв серед шляху один як палець. Підійшло кілька старих.
– Чиє воно?
– придивлялись вони до його.
– Чий ти, Колю?
– питав його, підійшовши, якийсь хлопчик.
Коля сказав.
– Це аж із базару, - дивується якась жінка.
– Та чого ж ти аж сюди забрів?
Коля готувався заплакати. Люди погомоніли, порадились і одрядили дівчину одвести Колю.
Кріпко взявшись за руку чужої дівчини, Коля спотикався по дорозі й плакав, жаліючись, що болять ноги й хочеться спати. Далі він вже не пам'ятає, як опинивсь на руках у неї. Тільки близько-близько бачив коло себе незнакоме лице й чужі ласкаві очі.
Потім чув розмову чужої дівчини з кимсь дуже-дуже близьким.
Пам'ятає ще, як той рідний голос промовив до нього:
– А де ж ти хоч чобітки подів, шибенику?
ДОМА
Помалу скриплять вервечки...
Ай нуй-нуй-но, котино, Засни, мала дитино...В кутку перед іконами тріщить, мов жива, червона лампадка, колихаючи тихими тінями, як завісочкою, над ликами святих: то одкриє, то знову запне. На скрині блідо горить низенько прикручене світло. В кочергах, під припічком і по всіх темиих закутках притаїлись, сумуючи, діди. На полу стиха тіпає колискою хлопчик Петько і в задумі дивиться поверх колиски великими темними очима.
Коля, меншенький, лежить на полу, уткнувся лицем у подушку і, плутаючись у довгій сорочці, повагом молотить у два ціпи дрібними ніжками, бубонить щось сам до себе.
Дивно в хаті - і чудно, й радісно.
Чудно, що тепер глуха ніч, а в їх горить світло і вони, малі, самі вдома; що серед ночі вмивалися вони холодною водою з крашанками, в нові сорочки повиряджались.
А радісно, що в хаті у їх - як у вінку: на столі новий килим, по стінах скрізь червоніють рушники, аж в очах од їх темно. Долівка, піч, лавки - все вимито й вимазано. Проте треба їм тихо сидіти, не пустувати: вони стережуть домівки...
– Поле, поле, зелене, а по йому квітки-квітки!
– розказував Коля, що мерещиться йому в заплющених очах.- Летять зірки - жовті, червоні, блакитні, та все рядками... А тепер засіки, а в них жито сиплеться, сиплеться, сиплеться...
– Цить, Колю, а то Горпинку збудиш,- обізвався до його Петрик. Коля примовк і ще глибше уткнувся в подушку. Петько перестав колихати й схилився на бильце.
– Петько!
– перекинувся догори на подушці Коля.- А коли тато заженуть і Горпинчину маму на небо?