Шрифт:
Серце в Щура забилось-забилось...
Прожогом - у сіни; за ним - Кушнір.
В сінях було тісно, стояв гомін і сміх, коли ж тільки вскочили туди бурсаки,- всі одразу змовкли.
Було темно, проте було помітно, що там стояв цілий квітник дівчат.
– А де тут Оксана?
– голосно промовив Щур, розглядаючи дівчат у обличчя.
– Тікайте, паничу!
– шепнула якась затурбовано Щурові на ухо.
– Що таке?
– не зрозумів Щур.
Зразу кашкет підскочив у його на голові і злетів додолу. Разом із тим заболіли в’язи.
«Що за оказія?» - думає Щур, нагинаючись за кашкетом.
Гупнуло щось поблизу, і такимо ж чином підскочив кашкет на голові у Кушніра.
– Хто це такий?
– сердито крикнув Кушнір.
Аж тут несподівано посипались бухани й зашийники на товаришів з усіх боків.
Зареготали невидимі в темряві баси; в кутку сіней блиснула в чиїхось губах цигарка, осяявши на мить чиїсь гаком закручені молодецькі уси.
– Каменотеси!!
– сполохано, як на пожежу, крикнув Кушнір і метнувся з сіней, як із огню.
Щур за ним як вихор.
Тікали скільки було духу, спотикалися, падали, губили калоші.
«Дз! дж!» - шуміло вслід їм каміння й печиння.
На заріччі, в другій частині села, де були порозкидані поміж скелями каменоломні, жили в чепурненьких міщанських хатках чорноокі парубки з італійськими прозваннями - каменярі, або каменотеси.
З давніх-давен, чи не з того саме часу, коли було сюди з великого міста винесено семінарію, між каменотесами й бурсаками не втихала ворожнеча, як водиться, за дівчат.
В пам’ятку бурсаків зберігалися згадки про гуртові наскоки однієї сторони на другу, про окремих героїв як і з того, так і з другого боку; зберігалися, поетизувалися і передавались з одного семінарського покоління в друге, як священні бурсацькі саги.
Тепер був саме той час, коли після деякого замирення починали знову виявлятися перші іскри ворогування.
Всі казали, що батава буде, та ще й незабаром.
Дожидали тільки зачіпки.
– Гей-гей, до гурту - наших б’ють!
– Покотився по селу бентежний згук на війну. По улицях, по хатах, де гуляли бурсаки, швидко бігали, як тіні, гонці. Стріваючи по дорозі товаришів, вони нашвидку щось їм казали, а ті зразу, навіть не прощаючись, кидали своїх дівчат; кидали й бігли кудись за старий семінарський сад, туди, де він виходив глухим своїм краєм у поле.
А там під старим барканом коло маленької, забитої гвіздками хвірточки з саду, виблискуючи на місяці оксамитовими околишами семінарських кашкетів, стояла, як із землі виросла, бурсацька громада.
Раду радили. До гурту підходили все нові тіні. Дехто з їх питав крайнього, про що йдеться.
– Щура каменотеси побили!
– нашвидку оповідав запитаний і знову повертав голову до гурту.
В центрі кола стояли старші бурсаки, як молоді дуби. Один поміж ними, уславлений бунтарник Терпило, колесом випинав могучу грудину з розстібнутого пальта і казав промову.
Переказавши всі кривди, що їх в останні місяці чинили каменотеси бурсакам, він почав розповідати про те, що трапилось недавно з Щуром.
– Товариші! Що ж це буде далі?
– гримів він наостанку.- Нас кривдять, нас б’ють поодинці, у нас дівчат одбивають, а ми будемо мовчати? Та нам незабаром за браму не можна буде вийти, не то до дівчини куди піти погуляти! Що ж це ми - рук не маємо?
– На той бік! На той бік!
– грізно залунали голоси. В повітрі замахали кулаки, зашуміла в когось у руках папліска.
Незабаром уся громада з гуком і з галасом вирушила в похід.
Де вони йшли - скрізь тріщали тини й загати - бурсаки ламали собі кілля та дрюччя.
Ішли широкою колоною. У перваків билося серце гаряче. Було чудно й дивно, ніби справді несли вони свої голови кудись на криваве поле. Запал розгорався, зростав гомін... Несподівано вирвався з гамору голос, як у сурму заграв, всіх як огнем упік:
...Гей гук, мати, гук,- Десь козаки йдуть...Ціла буря, ціла хуртовина молодих, чистих як кришталь голосів зашуміла вслід заспіву:
І весела та дороженька, Куди вони йдуть...Геть розкотилася луна, розносячи понад хатами і тугу скованого могучого духу, і красу, і смуток бентежної юності.
Розбили, розвіяли супротивника, як грім пір’я. Каменотеси поховалися по льохах, по горищах, деякі позабігали безвісти. Перемога була блискуча, і бурса верталася, п’яна славою. І довго ще далеко за північ розбуркана молодь не вщухала і не увіходила в свої береги. Бурсачня розсипалась уже по заснулих улицях села і дала собі волю. Чинили; що тільки в голову прийде: одні випускали із ставу воду, ламаючи заставки, другі спихали з гори в Тетерев величезне каміння, завмираючи од радощів, коли кусок, скелі рушав з місця і під ким стугоніла і тряслась земля. Двоє приятелів, що прозивалися - один Вовк, а другий- Хвіст, осяяні вищим натхненням, викинули не чуваний ще в бурсацьких сагах жарт: взяли за боки маленьку крамничку семінарського постачателя Мошки, крамничку, яку Мошко голосно взивав «магазином», і з усім крамом, що там був, одтарганили кудись геть за село - «украли магазин», як вихвалялись перед товаришами.