«Перша заповідь: «Люби свого чоловіка або свою жінку вірно аж до смерті».

Чутливі жінки аж розплакалися зі зворушення, слухаючи слів левенятка й дивлячись на його маленьку постать. Чапля сказала до бузьчихи:

«Кумцю-любцю, дивіться! Таке мале, а таке вже премудре!»

«Викапаний батюсь»,— зауважила бузьчиха.

«А як голову задер! Справжній царевич!»,— думала жирафа.

«А яка люба мордочка!»,— докинула серна.

Гіпопотам приступив до сповіді. З поважного й гострого обернувся його голос у батьківсько-лагідний і він обізвався до обох грішників словами:

«Ви, грішні душі, певно навчилися від людини говорити неправду. Звертаю вам увагу на те, що на сповіді не смієте допуститися найменшої брехні, бо в такому випадку наша мати-природа, що прислухається вашим словам вухами-листками папороті, листям одвічних дерев і пелюстками квіток, покарає вас тяжко за неправду. Найбільше дерево на вас упаде; земля під вами розступиться й вас проковтне. Отже запам’ятайте це й відповідайте на всі мої питання щиро і згідно з правдою. Найперше скажи мені ти, грішний песику, де твоя жінка?»

«В мене нема жінки»,— застогнав пес.

Ця відповідь викликала шум зачудування. Всі звірі не могли зрозуміти того, як яка-небудь істота може жити без жінки? А пані кабаниха висловила своїй сусідці, морській свинці думку, що жодна звірина не хотіла йому стати жінкою певно тому, що мати-природа вкоротила його на розум!..

«А чи ти знаєш, що це кохання?»,— сповідав його гіпопотам.

«3наю»,— сказав пес соромливо.

«3відкіля знаєш?»

«Я вже кохав»

«Кого?»

«Першу-ліпшу собаку...»

Звірі витріщили очі, а гіпопотам сповідав далі:

«Скільки собак ти кохав?»

Хоч і як пес боявся, але тут мимохіть усміхнувся і сказав:

«Тяжко було б їх усіх порахувати...»

Тут пані кабаниха не втерпіла. Сплеснула обома передніми лапами, штовхнула свою сусідку носом і крикнула:

«Чуєте, кумо? Тяжко було б їх усіх порахувати, каже. А я думала, що з нього такий дурнуватий штурнак. А, ти, нехристе, а, ти бусурмане поганий! Ти виродку лукавий!»

«Де ж ті твої жінки?»,— сповідав далі гіпопотам.

«Це не були мої жінки... Це були мої принагідні любовниці, яких я на перший погляд покохав і в найближчій хвилі забув»

«А де твої діти?»

«Не знаю. Я й не бачив їх. Певно розлізлися по світі, як миші»

«3 тебе великий грішник»,— говорив гіпопотам і тяжко зітхнув.

Останні слова пса дуже розхвилювали звірину братію. Жінки почали здалека грозити псові кулаками і примовляли до нього:

«Давайте його сюди, цього розпусника, цього біса в собачій подобі! На шматки його роздерем!»

А каня лопотіла крилами перед його носом і, простягнувши гострі пазурі, кричала до нього:

«Очі йому видряпаю! Цього ще світ не бачив! Сестри і браття! Ця мала потвора — це не собака! Це — султан!»

Слон мусив знов рикнути й тупнути ногою, щоби втихомирити розбурхані звірячі пристрасті. Коли настав супокій, гіпопотам запитав пса:

«І скажи мені, блудний сину: «Чому тобі чужі ці святі імена: любов, жінка, батько, діти? Чому ти скотився в найчорнішу глибінь розховстаних пристрастей?»

Пес довго вив-плакав, потім обтер сльози і мовчав.

Усі зусилля гіпопотама і других звірів приневолити песика до зізнання, що він навчився так неморально кохати від людини, були даремні. Песик на все відповідав тільки одним словом:

«Гав, гав, гав!»

Сповідник гіпопотам аж зам’явся з клопоту й непевності й запитав:

«Що значить це собаче слово? Хто його розбере?»

Поважні звірині мовознавці, психологи й філософи мовчали. Тільки духово слабі звірі, як зизоокий звір критик Тхір і преподобний катехит Цап гикай намагалися доказати, що й собаче мовчання й гавкання з’ясовують наглядно вплив людини на моральний упадок собак.

Гіпопотам очима звернувся до Лиса Микити з запитом, що йому далі робити з песиком? Прокуратор сказав, що про покуту буде мова пізніше і просив, щоб гіпопотам тепер висповідав кішку.

Сповідь кішки була похожа на сповідь песика з тою різницею, що вона розкрила перед обличчям звірів глибокий упадок того звіриного жіноцтва, яке пішло на службу людині. Кішка закінчила свою сповідь одверто зізнанням, що неморальність у любові вона перейняла від людини.

Внесок Лиса Микити