Пробудилася, аж як зем­ля дудніла під дов­ги­ми ря­да­ми, що співа­ли січо­ву пісню.

Дмитро був біля неї.

–  Біжім, син­ку, за ни­ми, аби-м їх здо­го­ни­ла, най мені, дурній му­жичці, прос­тять. Я не зна­ла доб­ре, я не вин­на, що моя го­ло­ва здуріла, як то­та Ук­раїна за­би­рає мені діти…

Бігла, кри­ча­ла: Іва­не, Андрію! Всі бігли за ти­ми дов­ги­ми, рівни­ми ря­да­ми синів, па­да­ли на коліна й го­ло­си­ли.

Марія про­чу­ня­ла з півсну-спо­минів, за­ло­ми­ла ру­ки та й кри­ча­ла:

–  Діти мої, си­ни мої, де ваші кістки білі? Я піду поз­би­раю їх і при­не­су на пле­чах до­до­му!

Чула що ли­ши­ла­ся са­ма на світі, гля­ну­ла на не­бо й зро­зуміла, що під тою пок­риш­кою си­дить са­ма і що ніко­ли вже не вер­нуться до неї її си­ни, бо цілий світ здурів: лю­ди і ху­до­ба.

Тікало все, що жи­ло. Ще не­дав­но ніко­му доріг не ста­ва­ло. Діти нес­ли за ни­ми до­бу­ток, одні од­них стру­чу­ва­ли в про­ва­ли, но­ча­ми ревіли ко­ро­ви, бле­яли вівці, коні роз­би­ва­ли лю­дей і са­мих се­бе.

За ци­ми здуріли­ми людьми горів світ, не­мов на те, що­би їм до пек­ла до­ро­гу по­ка­зу­ва­ти. Всі ска­ка­ли в ріку, що нес­ла на собі баг­ря­ну заг­ра­ву і по­до­ба­ла на мсти­вий меч, який прос­тяг­ся здовж землі. До­ро­ги дудніли й скрипіли, їх мо­ва бу­ла страш­на і той зойк, що ро­див­ся зі ска­же­ної лю­тості, як жер­ло се­бе залізо і камінь. Зда­ва­ло­ся, що зем­ля скар­житься на ті свої ра­ни.

А як стріну­ли­ся над рікою, то гар­ма­ти ви­ва­жу­ва­ли зем­лю з її предвічної пос­телі. Хати підліта­ли вго­ру, як го­рючі пив­ки [3] , лю­ди, за­ко­пані в зем­лю, скам'яніли й не мог­ли пі­двес­ти ру­ки, що­би пе­рех­рес­ти­ти діти, чер­во­на ріка зби­ва­­ла шум з крові, і він, як вінок, круж­ляв ко­ло го­лов тру­пів, які ти­хенько су­ну­ли за во­дою.

По битві ко­па­ли гро­би, ви­тя­га­ли мерців з во­ди.

По­ле за кілька днів зро­ди­ло бо­га­то, бо­га­то хрестів. І по­між ті хрес­ти поп­ро­ва­ди­ли сол­да­ти її най­мен­шо­го си­на за те, що ца­ря на­зи­вав ка­том. Ка­за­ли, що ве­дуть йо­го на Си­бір. Да­ле­ко би йти, кров бу­де те­чи з хлоп'ячих ніг, сліди че­р­­воні… А й ста­рий повіз офіцирів поп­ри ті хрес­ти­ки і про­пав досі.

–  Ой не­бо­женєта, ли­ши­ли ж ви ме­не са­му сте­рег­ти з со­ва­ми ва­ших пус­тих хо­ромів.

Як у Марії в го­лові спо­ми­ни з жа­лем, з роз­пу­кою тка­ли пла­х­ту, що­би зак­ри­ти пе­ред її очи­ма ту прірву в житті, то у во­ро­та на подвір'я заїха­ли ко­за­ки.

Була лю­та, що ніко­ли не доз­во­ля­ли їй ли­ши­ти­ся в спо­кою, і ка­за­ла до них го­лос­но:

–  А, вже йде­те, рабівни­ки!

–  Нічого, ма­ту­сю, ра­бу­ва­ти не бу­де­мо у вас, хо­че­мо нагрі­ти­ся в хаті, пустіть. Душа за­мерз­ла в тілі.

Відповіла:

–  То йдіть грійте­си в сту­дені хаті.

–  А ви?

–  А ме­не мо­же­те отут би­ти на­гай­ка­ми, а на ко­хан­ку, як ви­ди­те, я вже ста­ра.

Один із ко­заків - мо­ло­денький ще був - прис­ту­пив і ду­же про­сив, що­би во­на та ввійшла враз з ни­ми в ха­ту; самі ж во­ни не ввійдуть.

–  Ми ваші лю­ди, - ка­зав.

–  А то­му, що ви наші, то рве­те тіло на­гай­ка­ми, а другі за­би­ра­ють та віша­ють лю­дей; мерці гой­да­ютьси ліса­ми, аж ди­ка звір утікає…

Молоденький ко­зак так дов­го та гар­но про­сив, що вре­ш­ті увійшла з ни­ми в ха­ту.

Станула біля по­ро­га, а во­ни по­засіда­ли ко­ло сто­ла.

–  Продайте нам що-не­будь їсти; го­лодні ми, ма­ту­сю.

–  Що ж вам дам їсти? Там, на по­лиці, є хліб; а гро­шей ва­ших мені не тре­ба, бо одні даєте, а другі за­хо­ди­те і на­зад ві­дби­раєте, та ще й б'єте. Цар ваш та­кий ве­ли­кий та бо­га­тий, та по­си­лає вас без хліба во­юва­ти? Станьте на лав­ку та до­сягніть з по­лиці бо­хо­ня.

З хлібом стяг­нув з по­лиці й об­раз Шев­чен­ка, який був по­­вер­не­ний ли­цем до стіни.

–  Хліб бе­ри, а об­раз віддай мені, то моїх синів. Такі, як ви, здой­ма­ли йо­го з-під об­разів, ки­ну­ли до землі і ка­за­ли мені то­­ло­чи­ти по нім. Я йо­го схо­ва­ла в па­зу­ху, а во­ни кроїли ті­ло пу­га­ми, що й не пам'ятаю, ко­ли пішли з ха­ти.

Вихопила Шев­чен­ка з рук, пок­ла­ла в па­зу­ху.

–  Можете ме­не отут і заріза­ти, а об­ра­за не дам. Той мо­ло­де­нький ко­зак, що так її гар­но про­сив увійти в ха­ту, прис­ту­пив до неї, поцілу­вав у ру­ку і ска­зав:

–  Матусенько, я ж за свя­то Шев­чен­ка сидів дов­го в тюрмі. Хіба ж ви не дас­те нам об­ра­за, щоб ми йо­го при­ве­ли на­зад до честі й пос­та­ви­ли під об­ра­за­ми?