Сабаш. Про­ща­вай­те, ва­ша милість! Відлітаю ось, а вам зи­чу уся­ко­го доб­ра!

Салакон. Чи ба­чиш - по­летів! Не на­ди­ву­юсь і досі ро­зу­му шко­лярсько­му: «Бла­женні, мов­ляв, жеб­ра­ки». Доб­ре собі бла­женст­во, ко­ли нічо­го ку­са­ти! Прав­да, і ба­га­то жер­ти, мо­ж­ли­во, зле, але все ж та­ки кра­ще, ніж терпіти го­лод. В селі Ро­веньках пре­гар­ну чув я при­каз­ку: «Не ївши - лег­ше, поївши - кра­ще!» А що ж бо є кра­ще, ко­ли не те, що спокійніше? «Не руш, мов­ляв, чу­жо­го». Як не за­че­пи­ти, ко­ли са­ме на очі пли­ве? За при­каз­кою: «На лов­ця і звір біжить». Я ж не ду­рень. Че­ре­пок знай­шов - об­ход­жу, хліб тра­пив­ся - ні­як не об­ми­ну. Ось так спокійніше. Так мис­лю я. І не по­ми­ля­юся. Не вчо­ра я на­род­же­ний та й між лю­дей по­тер­ся, сла­ва бо­гу. Мо­да і світ - то най­ліпший учи­тель і най­ліпша шко­ла з усіх шкіл. Прав­да, був час, ко­ли й жеб­раків, але доб­родійних, ша­ну­ва­ли. Нині ж світ не той. Нині, ко­ли й зли­дар - тоді й бідняк і ду­рень, в нім по­шанівку не­ма. За­гу­би­ти ж у світі доб­ру по се­бе гад­ку - зле. На що тоді зна­до­биш­ся? Будь ти який хо­чеш у нутрі, хоч де­сят­ка ши­бе­ниць вар­тий, що з то­го? Таємни­цю сю бог зна. Мав би доб­ру сла­ву в світі і був би ша­но­ва­ний у числі сла­вет­них лю­дей - не бійся, дер­зай, не по­ми­лиш­ся зро­ду! Не той пра­вий, хто пра­вий по суті, а той, хто неп­ра­вий за істи­ною, але зда­ва­ти­ся пра­вим уміє, хит­ро блу­дя­чи і йду­чи стеж­кою та­ко­го суд­жен­ня: кінці у во­ду. Ось те­перішнього світу най­модніша рятівна пре­мудрість! Ко­рот­ко ска­жу: той ли­ше щас­ли­вий, хто неп­ра­вий за совістю, але пра­вий за папірцем, як муд­ро мов­лять наші юрис­ти. Скільки я дурнів ба­чив - усі не­ро­зумні. За ба­гатст­вом, мов­ляв, іде нес­покій. Ха-ха-ха! А що та­ке нес­покій, як не пра­ця? Пра­ця ж не вся­ко­му доб­ру батько. Ад­же пре­муд­ро ка­жуть росіяни:

А що ж дасть тобі пи­ти ви­ну­ват­ця всього зла - не­робст­во? Хіба підне­се тобі на здо­ров'я во­ду, що не ба­ла­му­тить ро­зу­му?

А хто се співає? Архіду­рень один ста­ро­давній, що зветься Сок­рат. І підспівує йо­му весь хор дурнів. О-о! Ду­же вже во­ни різняться від на­шо­го хо­ру. Ось як ми співаємо:

Тим ча­сом, як Фрид­рик муд­ру­вав, при­летіло се­ме­ро те­тер­ваків і три йо­го бра­ти. Ся ком­панійка вчи­ни­ла ба­га­тий і га­лас­ли­вий бен­кет. Бу­ло се не­по­далік від бай­рач­ка, де дя­тел вис­ту­ку­вав собі дзьоби­ком харч, за давньою ук­раїн­сь­кою при­каз­кою: «Вся­ка пташ­ка своїм дзьобом жи­ве».

Рухливий Са­ба­шець пролітав чи­ма­ло ча­су. По­вер­нув­ся сю­­ди за три го­ди­ни.

Його пос­ла­ли до рідно­го дя­деч­ка зап­ро­си­ти на друж­ню бесіду і на вбо­гий обід до батька. По­вер­та­ючись до­до­му, ба­­вив­ся пісенькою, якої батько нав­чив йо­го ще змальства:

Летів Са­баш повз бай­рак. «По­ма­гай­бі, ду­бе!» - ска­зав він на вітер. Але нес­подіва­но з-за ду­ба про­лу­на­ло:

–  Де не че­каєш і не га­даєш, там тобі при­ятель бу­де…

–  Ба-ба-ба! О люб'язний Не­ме­се!
– ви­гук­нув від ра­дості Са­­баш, уздрівши дят­ла на наз­висько Не­мес- Ра­дуй­ся, і зно­ву ка­жу - ра­дуй­ся!

Немес. Чо­лом тобі, дру­же мій! Бла­гос­ло­вен­ня бо­гові, що оберігає те­бе від сил­ку­ван­ня!

Сабаш. Що та­ке сильце, я ро­зумію, а що зна­чить сил­ку­ва­­ти­ся - не знаю.

Немес. Наш брат птах, ко­ли по­па­дає в сильце, тоді сил­ку­ється, тоб­то рветься, ки­дається і б'ється, аби вир­ва­тись.

Сабаш. Поз­бав, бо­же, від сеї пе­чалі!

Немес. А я тільки-но з то­го край­нього ду­ба ди­вив­ся на пе­чальне ганьбисько. Пог­лянь! Чи ба­чиш нап­ну­ту сітку? Не ми­ну­ло й го­ди­ни, ко­ли в ній, нав­ко­ло неї коїло­ся щось страш­не, як об­ло­га Бен­дер. Гу­ля­ла там дю­жи­на те­тер­ва­ків. Але ко­ли най­гучніш стри­ба­ли, гор­ла­ли і тан­цю­ва­ли, же­­ру­чи на пов­не гор­ло, рап­том впа­ло на них сильце. Бо­же мій, який ве­реск, гергіт, хлепіт, сту­котіння, шум, страх і бо­р­­сан­ня! Тоді вибіг ло­вець і всім їм по­пе­ре­ла­му­вав шиї.

Сабаш. Чи ж вря­ту­вав­ся хто з них?

Немес. Двійко, а реш­та за­ги­ну­ла. Чи знаєш Фрид­ри­ка?

Сабаш. Знаю. Він доб­рий птах.

Немес. Воісти­ну те­тер­вак він доб­рий. Ото він і про­летів повз ме­не.з бен­ке­ту, губ­ля­чи в повітрі пір'я. Лед­ве я пізнав йо­го: зля­ка­ний, розтріпа­ний, зімну­тий… як ми­ша, з якою пог­рав­ся кіт; а за ним зда­ле­ку брат йо­го.

Сабаш. Ку­ди ж він по­летів?

Немес. В гли­би­ну бай­ра­ку оп­ла­ку­ва­ти гріхи.

Сабаш. Чо­лом тобі, лю­бий мій Не­ме­се! Час мені до­до­му.

Немес. А де ти був?

Сабаш. Кли­кав дядька в гості.

Немес. Я вчо­ра ба­чив­ся з ним і дов­го ба­ла­кав. Ле­ти ж, дру­­же мій, хай гос­подь на всіх твоїх шля­хах оберігає те­бе. Пе­ре­ка­жи батьку й дядькові вітан­ня моє.

Звістка ся не­ви­мов­но на­ля­ка­ла Са­ба­ша. Са­ме то­му він про­мов­чав, що роз­мов­ляв з Фрид­ри­ком пе­ред тим, як ста­ло­ся не­щас­тя. «Ну,- ка­зав сам собі,- вчи­ся, Са­ба­ше, з чу­жої бі­ди. Для то­го й б'ють пса пе­ред ле­вом (є та­ка прит­ча), щоб лев був покірний. О бо­же! На очах моїх б'єш і ра­ниш інших, дос­той­ніших за ме­не, щоб бо­яв­ся я і тремтів пе­ред без­за­кон­ним жит­тям і роз­ко­ша­ми світу сього! О роз­ко­ше! О паст­ка і сильце ти ди­явольське! Яка ж бо ти со­лод­ка, ко­ли всі то­бою по­ло­нені! Яка ж бо ти по­ги­бельна, ко­ли ма­ло є тих, хто ря­тується. Пер­ше - всі ба­чать, дру­ге - виб­рані»…