— Гулю, — заговорив я. — Тобі не здається дивним, що ми зараз тут, з тобою, удвох...

— Ні, — відповіла Гуля настільки впевнено, я аж забув, про що ще хотів у неї запитати.

Звісно, моє заготовлене і забуте запитання не було важливим ні для неї, ні для мене. Мені просто хотілося говорити з нею про що завгодно. Хотілося дізнатися щось про неї, щоб відстань між нашими очима і думками зменшилася. Я хотів розуміти її і хотів, щоб вона розуміла мене.

«А вона тебе і без цього розуміє», — зринула нагла думка.

Я знову замислився, дивився у небо і шукав у ньому віддзеркалення її очей, які теж дивилися вгору. А там, на синій перевернутій землі неба, проростали зерна зірок. Проростали швидко і хаотично, наче були розсипані закоханим сіячем, який анітрохи не дбав про те, що він робить. І повз серед них небесним лінивим трактором якийсь супутник. Його рух привернув мою увагу, і я покосив оком на вродливий профіль Гулі, думаючи, що й вона зараз дивиться на цей супутник, бо ж погляд людини завжди шукає рух. Погляд людини — сам собою нишпорка і любить стежити за тим, що відбувається.

Над нами відбувалося проростання небесного поля, і ми обоє спостерігали це звичайне диво. Уже й говорити не хотілося — здавалося, що спільне спостереження за зірками, які ледве проросли, зближує нас без жодних слів.

Що більше вистигав пісок, то нижче спускалося небо і зірки ставали видніші.

Я знову захотів почути голос Гулі й повернувся до неї. Але вона вже спала, заплющивши очі. Її рівне ніжне дихання зігрівало нічну тишу. Я дослухався до нього з таємним задоволенням, наче воно було чимось забороненим, а тому ще жаданішим.

Трактор-супутник перевалив за якийсь небесний косогір і щез із поля зору, залишив по собі тільки нерухомість зірок. Я засинав під тонку музику дихання Гулі. Повітря теж зупинилося і, марилося, слухало її дихання. І в тиші цій я відчув, як по моїх ногах, накритих смугастою цупкою тканиною, щось повзе.

Я завмер і шкірою тепер слухав цей рух, доки не побачив на грудях чи то скорпіона, чи то ящірку, яка гарно зупинилася, спрямувавши свій фантастичний профіль у небо.

«Не ворушися», — наказав собі я подумки.

І так ми обидва з цим нічним пустельним мешканцем не ворушилися, доки я не заснув.

Хропіння верблюдиці збудило мене так нагло, що коли я вже розплющив очі, кілька хвилин мусив лежати, очікуючи на пробудження тіла. Сонце ледве-ледве піднімалося, а отже, і спав я недовго. Нарешті я повернув голову до Гулі, але її поруч не було. Мене охопив незбагненний страх; я відчув якийсь тягар на грудях, подивився і побачив на смугастому покривалі такого ж смугастого хамелеончика в нерухомій позі з задертою догори головою. Тільки його круглі очка якось дивно рухалися, здавалося, разом із трошки виряченими очницями. Коли він зловив на собі мій погляд, то завмер, і його очі теж зупинилися на моєму обличчі.

Хатема знову храпнула, форкнула. Я озирнувся на неї — верблюдиця явно поводилася неспокійно. Вона переступала з ноги на ногу, озиралася на мене. Потім ступила крок назад, потягнувши за собою по піску мій рюкзак, до якого була прив'язана повідцем.

Треба було вставати. Я спробував м'яко струсити хамелеончика, але він так міцно вчепився лапками у смугасте покривало, що майже став його частиною.

Пам'ятаючи, що хамелеони не агресивні, а радше навпаки, я сам вибрався з-під покривала. Звівся на ноги й роззирнувся. Зникнення Гулі налякало мене. Якщо вона кудись пішла сама, то чому не сказала мені, а якщо... Тут по моїй шкірі пробіг холод, і я навіть не став далі розвивати цю думку. У роті було сухо й неприємно. Я підійшов до каністри з водою, відпив ковток. Знову подивився навколо себе і на превелику радість побачив метрів за двісті від себе Гулю. Вона несла оберемок хмизу.

Поки вона наближалася, моє занепокоєння змінювалося на обурення, а потім і обурення почало стихати, і коли вона зупинилася біля Хатеми й опустила покручені гілки на пісок, не було в мені ні обурення, ні навіть образи.

— Доброго ранку, — сказала вона з усмішкою.

Черкнула сірником, і захрускотіло складене пірамідкою багаття.

— Доброго ранку, — відповів я.

Гуля дістала зі свого баула залізну триногу й казанок, встановила цю похідну конструкцію над багаттям, налила в казанок води. Усі її рухи були граційними й точними. Я милувався нею, але тут-таки виникло в мене якесь батьківське бажання з виховною метою зробити їй зауваження.

— Гулю, — я намагався говорити якомога м’якше. — Прошу, не роби так більше. Я хвилювався...

Гуля озирнулася. Її хороше обличчя виказувало здивування, яке змінила за якусь мить мудра півусмішка.

— Не треба за мене хвилюватися, — сказала вона. — Я тут виросла... Це я повинна за тебе хвилюватися...

— Чому? — тепер уже здивувався я.

— Бо ти — мій, і я повинна піклуватися про тебе...

— Я — твій, а ти — моя? — запитав я в неї, вимовляючи слова повільно і занадто виразно, наче сам дослухався до них, боявся почути нотки вульгарності чи банальності, а ще дужче боявся почути їх у відповіді на це дивне запитання.