Гулі досі не було, й це мене починало трошки непокоїти. Я й так не надто уважно займався розкопками. Знайти невідомо що «за три сажні від старої криниці», якої більше не існувало, та й не знати, де вона була раніше, поминаючи вже те, що тут десь були раніше дві криниці — це завдання здавалося мені дедалі непривабливішим, ба більше — просто нереальним.

Від сонця розболілася голова, і я увіткнув лопату в пісок і повернувся до своїх речей. Висипав їх на пісок, знайшов гостроверху повстяну шапку й нап'яв її на голову. Почав складати решту речей назад до рюкзака — бляшанки з «дитячим харчуванням», шкарпетки. І раптом побачив те, про що давненько не згадував, — фотоапарат «Смена», який я знайшов разом із брезентовим наметом іще на початку мого пустельного шляху.

Я сидів на піску, і всі мої рухи були надзвичайно уповільнені. Я просто відпочивав, і під час перепочинку крутив у руках фотоапарат, вивільнений від шкіряного футляру. Невже в ньому справді залишилася відзнята плівка? Скільки їй років? Якщо в зниклого власника намету із собою була більш чи менш свіжа газета, яка зараз лежала на самому дні рюкзака, то ця плівка чекає на проявлення вже років зо двадцять!

— Агов, ти, чого розсівся! Вйо до роботи! — долинув до мене окрик Петра.

Я ліниво підвівся, поклав фотоапарат до рюкзака і попрямував до своєї лопати.

Так минув день. Коли я вже повертався до місця стоянки, на ходу рахував сліди своєї праці — більше сорока ямок. Сорок ямок і тільки одна знахідка — мумія ящірки! Хтозна, можливо, якийсь краєзнавчий музей купив би її з задоволенням або принаймні запропонував обміняти на мумію тушканчика — тут їх теж чимало водилося: разів п'ять за цей день я помічав їхні зацікавлені очиці, що стежили за мною з-за невисоких хвилеподібних барханчиків.

Коли ми пили вечірній чай, до нас виповз із-поміж речей хамелеончик і знову заліз на джинси до Галі. Вона вже сміливіше погладила його, всміхнулася.

Гуля на загальний подив розповіла, що по воду ходила до міста й набрала її з громадської колонки поруч із крамницею одягу. На згадку про крамницю одягу Галині очі зблиснули.

— А це далеко? — запитала вона.

— Ніде ти не підеш! — прикрикнув на неї несподівано роздратований Петро. — Ти що, сюди на шоп-тур приїхала?!

Тоді він пожував губами і пильно подивився на Гулю.

— А чого людей тут не видко, якщо поруч мешкають?

— У них це місце проклятим уважають, — пояснила Гуля. — Тут багато людей пропало...

— Як пропало?

— Подейкують, якщо сюди слабкий казах приходить, то відразу рідну мову забуває й за кілька днів від незрозумілого суму вмирає... Може, ящірки тут отруйні?

Петро з побоюванням озирнувся по боках, хоча сутінки вже згущували повітря.

Я розумів стан Петра. Видно, перший день шукань перекреслив його ілюзії про «легкий пошук скарбів», а тут іще й місцеві міфи...

Ми замовкли, і наше мовчання швидко обросло темрявою, що спустилася з неба, — настав справжній вечір. Потріскувало багаття, граючи відблисками вогню на наших обличчях. У повітрі з'явилася нічна свіжість, вона немов промокала наші розпалені денним сонцем лоби, лікувала нас від гарячки природи. Я пригадав далекий студентський будзагін і подумав, що якби у мене зараз у руках була гітара — просиділи би ми під наївно-романтичні пісні до самого ранку. Настрій мій поліпшився, і закортіло мені, щоб усім нам стало якось веселіше. Бог із ним, із цим закопаним «чимось», аби тільки забути ту різницю, яку люди самі вигадали, щоб поділяти себе на «наших» і «не-наших». Таж вечір один і спільний, і природа одна, і пісок, у якому ми казна-що шукаємо, — теж одноманітний і однобарвний. І мої думки, мої бажання, які несподівано виникли, раптом оформилися, перетворилися на просте прохання, звернене до моєї Гулі й висловлене одним коротким словом: «Заспівай!»

І Гуля заспівала. Заспівала казахською мовою. Її негучний оксамитовий голос наповнив простір навколо багаття, і навіть вогонь, здавалося, потріскував у такт її пісні. Пісня тривала й тривала, і хоча слова її були незрозумілі, але я відчував якусь невимовну довіру до цієї історії, що оповідалася через пісню. Я не знав, про що вона, що і з ким у цій пісні відбувалося, але теплота пісні, теплота голосу передавалися мені, та й, певно, Петру і Галі теж. Нас знову об'єднувала чужа пісня, переказати яку ні я, ні вони не змогли б. Але я знав: Гуля закінчить співати і Галя запитає в неї, про що була пісня. Й історія, розказана, а до цього вже й проспівана Гулею, буде і близька, і зрозуміла, і екзотична. Й екзотичність ця буде не якогось музейно-етнографічного походження. Ні. Екзотичність ця буде нібито дзеркальною, вона допоможе нам збагнути, що кожен із нас відрізняється від іншого, екзотичний для іншого, але не так, як бувають екзотичними не бачені раніше звірі, а внутрішньо. Наші думки й переконання здаватимуться екзотичними. І найголовніше буде — просто зрозуміти їх, а не відмовлятися розуміти через роками плекану незлагоду.

Вечір затягнувся, адже його продовжили сумні українські наспіви. Якоїсь миті мені навіть здалося, ніби Петро почав підспівувати Галі, та коли я прислухався, то зрозумів, що помилився. Пісні, які відзвучали, створили атмосферу взаємної довіри, й коли ми лягали спати під низьким волохатим небом, уперше побажали одне одному на добраніч.

Але світанок, який перегорнув сторінку нового дня, повернув усе на свої місця, і після швидкого чаювання я взяв до рук лопату й, чуючи за спиною кроки Петра, подався далі робити почату вчора справу.

Гуля з Галею залишилися біля речей і багаття. А ми з Петром знайшли межу «відпрацьованої» ділянки пустелі й там зупинилися.

— Неправильно ти копаєш, — сказав Петро, озираючись на вчорашні ямки, які вже встигли осісти.

— Ну, по-перше, мене цього не вчили, а по-друге — візьми й сам копай, може, в тебе краще вийде!

Петро пригладив свої чорні вуса й поглянув на мене без приязні.

— Ти сюди чого їхав? — запитав він. — Їхав копати? Отож подякуй красненько, що я тобі копачку знайшов!