Поруч попід бортом на палубі, постеливши верблюжу ковдру, сиділа казахська родина — чоловік, жінка і троє дівчаток, молодшій із яких було рочків зо три, а старшій вісім. Одягнуті вони були по-міському, жодних яскравих кольорів. Тьмяні сукенки. І батьки, їм було років по тридцять, одягнуті були скромно, наче навмисно, щоб не привертати до себе уваги.

Раптом поруч присіла ще одна дівчинка років десятьох, і я зрозумів, що вона теж належить до цієї сім'ї. Вона принесла дволітровий бідончик — із таким я в дитинстві ходив по молоко. Над бідончиком здіймалася пара.

— Тут є окріп, — сказав я Гулі, кивнувши на бідончик.

Коли я з казанком у руці відшукав нарешті місце, де можна було набрати окропу, виявилося, що на цьому поромі за все треба платити. У казанок влізло два літри.

— Адин долар, — сказав мені азербайджанець, який керував краником титана. — Може, хочеш розчинний суп? Або каші? Всьо єсть, нєдорага...

Я пообіцяв принести долар і дорогою подумати про розчинний суп, а тоді повернувся з окропом до наших речей. Гуля та Галя вже дістали піали і згортки із запасами харчів.

Відшукавши у великому конверті, який передав нам полковник Тараненко, пачку доларів, я витягнув найменшу купюру — десятку — і повернувся до титана.

Решти азербайджанець не мав, і мені довелося взяти три пакети розчинного супу невідомого арабського походження.

По обіді ми влаштувалися в два ряди на палубі під бортом. Задрімали.

Час спливав повільно. Інколи я розплющував очі, перевіряв, чи високо ще сонце. Коли я вкотре виринув із дрімоти, сонце вже опускалося.

Я звівся на ноги, приліг грудьми на борт. Море було, як і раніше, спокійним, тільки вже чистішим. Обрії наблизилися. Між нами і горизонтом ішов у якихось своїх справах невідомий сухогруз, ішов у напрямку, протилежному до нашого.

Якийсь час я стежив за ним і радів змозі бодай за щось зачепитися поглядом.

Решта спали. Петро сопів уві сні. Я озирнувся і побачив іще кілька гуртів сплячих пасажирів. Здавалося, що майже всі на цьому поромі мандрували родинами. І майже всі довкола спали, розклавши ковдри на палубі.

Вітер посилився, дражливе морське желе штилю розбилося на широкі ряди невисоких хвиль. Пором почав похитуватися — море наче намагалося приспати його, як немовля у колисці. Я одразу пригадав плавучий рибзавод, навіть не з пам’яті він виринув, а тіло саме пригадало ту величезну махину, яка хиталася на хвилях. Руки відчули тремтливе залізо бортиків, за які трималися під час хитавиці. І шторм, єдиний шторм у моєму житті, сплив перед очима, наче кінохроніка. Нічне гуркотіння хвиль, скрегіт заліза під тиском розбурханої води, і я — у рятівних обіймах Даші, яка звикла до штормів настільки, що проспала буйство каспійської стихії. Скільки часу минуло з тих пір? Скільки днів і тижнів? Здавалося, не так уже й багато, але все це було вже в глибокому минулому, в минулому, до якого не повернутися.

Я опустив погляд на Гулю. Вона спала на боці, підклавши під голову сумку Галі, обличчям до борту. Джинси личили їй більше, ніж сорочки-сукні. Вона миттєво, наче перевдягнута після виступу танцівниця фольклорного ансамблю, стала однією з нас. І все ж, пригадуючи її батька, сестру і ті кілька днів, які я провів у їхній кибитці, я розумів, що її сприйняття життя не може збігатися з моїм. Тільки зараз і тільки на вигляд вона нічим не відрізнялася від нас, від мене, Петра і Галі. Насправді ж, думав я, їй, певно, вартує чималих зусиль уміло приховувати своє хвилювання і свої думки з приводу нашої мандрівки і нашого з нею майбутнього загалом. Я не надто вірив у її східну покірливість. І при цьому я цілком довіряв їй, довіряв більше, ніж Петру, Галі або, тим більше, полковнику. Вона була з іншого світу, але вона була моєю дружиною. Хоча шлюб наш був радше чимось містичним, спущеним на нас із небес і нами прийнятим, аніж реальністю, за котрою, як за кожною реальністю, ховається документ, який цю реальність підтверджує.

За моєю спиною пролунав зненацька тонкий деренчливий звук, і я, інстинктивно озирнувшись, зустрівся поглядом із невисоким смаглявим чоловіком років сорока. Він стояв метрів за десять від нас за лебідкою.

Щойно наші погляди зустрілися, він різко повернув голову та швидким кроком подолав метрів десять, а потім зник за залізними сходами, що вели до зачохлених рятувальних човнів обабіч над бортами.

Він зник, але перед очима в мене ще кілька секунд стояло його смагляве обличчя. Він не скидався ні на казаха, ні на азербайджанця. Швидше — на добряче засмаглого слов’янина. Але ось я забув його обличчя і повернувся подумки до Гулі, уявляючи собі її на київських вулицях, за столиком кав’ярні або в моїй квартирі, поруч із Софійським собором, на майдані, який кожного недільного ранку наповнюється передзвоном.

Коли запала темрява, обрії ожили, і тепер раз по раз виднілися далекі вогники невидимих суден і рибальських шхун. На палубі тьмяно світили корабельні ліхтарі, заховані за овальними ґратами. Згори, з капітанського містка, лилось яскраве жовте світло, але між ним і палубою висіли рятувальні човни, стирчали залізні трапи і сходи. Тому лише краплини цього світла добиралися до нас, падаючи плямами на внутрішній борт.

Виспавшись, ми тепер сиділи, незважаючи на темряву і хвилі, що хитали пором.

Петро крутив у руках пістолет із глушником.

— Заховай, — попросив я, нахилившись.

— Незручна зброя, — сказав він, ховаючи пістолет до сумки. — Глушник бардзо важкий... Ти не відаєш, коли вже цей Баку?

Я знизав плечима. Мені й самому хотілося б це знати.

— Хутчіш уже б на потяг, — зітхнув Петро. Потім повернувся до своєї подруги. — Галю, звари кави!

Галя дістала своє кавове начиння. Насипала в джезву меленої кави, налила води з балона, наповненого ще в Красноводському порту, підпалила таблетку сухого спирту і поставила джезву на підставку над синім спиртовим полум’ям.