Шрифт:
— Зайди до неї. Вона при тямі й питає про тебе, — Арніка махнула рукою на прочинені двері.
Почувши кроки, поранена повернула голову до дверей. Білки її очей засвітились, наче дві снігові кульки посеред вугілля.
— Ти прийшла, — через опіки важко було зрозуміти, які емоції викликала поява колишньої подруги й недавнього ворога.
— Хотіла поговорити? — запитала синьоволоска, зупиняючись біля ліжка.
— Хотіла. Хотіла розповісти, чому і як усе сталося.
— Через тебе.
— Так через мене. Я винна.
— Ти дала котам силу вогню, після чого вони почали поневолювати інші народи, сіяти смерть, — діві з гір здалося, що вчорашній бій продовжується, тільки тепер вона ранить супротивницю не мечем, а своїми словами.
— Не для того був цей дар. Не для зла, — говорила золотоволоса з напругою, ніби кожне слово давалось їй з болем. Права Блакитного Снігу й Синього Льоду взяла зі столу вологу марлю й змочила їй губи.
— А для чого? Я не могла спостерігати за твоїми вчинками, бачила лише наслідки. Ти була далеко й чомусь спочатку відмовлялась спілкуватися з іншими правами. Як і Права Червоного Піску. Потім ми також перестали викликати вас обох на розмову.
— Зі свого палацу в Червоних горах я декілька років спостерігала за тим, що відбувалося на півдні, в глибині пустелі. Те, що я помічала, насторожувало. Особливо схвилювало мене зникнення Прави Червоного Піску. Вона перестала розмовляти й зі мною — раптово, без будь-яких попереджень чи видимих причин. Боюся, її вбили. Після цього з глибини пустелі до наших земель почали підходити кочові каракоти. Це була небачена досі міграція цього народу на північ. Чисельність їхніх племен сягала сотень тисяч. І якась сила зганяла цих гордих кочівників з їхніх неозорих пустельних країв. Мої спроби знайти хоч якесь пояснення цьому переселенню не дали жодного результату. Табуни коней і овець плодились, у приморських районах трави для скотини вистачало, пустельні газелі й антилопи забезпечували людей м’ясом. Нічого не змінилось у землях, які покидали каракоти. Вони йшли через страх, через невідомі досі хвороби, землетруси, нічні видіння. Щось навмисне впливало на пустельників. Якесь велике й незбагнене ні для них, ні для мене зло гнало їх з обжитих земель. Ніхто з Прав не знає, що діється за пустелею. А та сила, яка витіснила кочівників, йшла саме звідти.
Спочатку каракоти заселили межі земель осілих народів і південні береги Внутрішнього моря, а потім почали робити набіги на рівнинні поселення. Першими з ними зіткнулися коти. Вони виграли декілька битв, але чисельність південних армій зростала щодня.욾І тоді до мене прийшов котський посланець.
— Він був молодим, красивим і звали його Морфідом?
— Саме так, — південна Права скривила кутики губ у сумній усмішці. — Він просив мене про допомогу. Я бачила, що країна котів загине, каракоти своєю чисельністю зітруть цей народ з лиця землі й підуть далі. Коли тридцятитисячне військо Червоних гір і стотисячна пустельна орда зійшлися у наступній битві, між лавами з’явилася я й показала силу своєї стихії. Нікого не вбила, нікого не покалічила — просто налякала кочівників. Побачивши, як мої вогненні кулі обпалюють землю, зривають ґрунт на десятки метрів углиб, як погожого дня блискавки сиплються з небес, каракоти попросили перемир’я. Я була рада цьому, уявивши, що союз горян і пустельників стане надійним бар’єром для можливого нашестя з півдня, коли воно почне ширитися на цивілізовані землі. Але помилилась. Далі ти сама все знаєш.
— Не все. Навіщо ти навчила їх вогненної магії? Лише тому, що Морфід став твоїм коханцем?
— Любов — це фантастичне почуття. Воно набагато сильніше за все, що може пережити Права.
— У моїх очах — так, у твоїх — ні. А магії я навчила їх, щоб дати новим союзникам зброю проти зла з глибини пустель. Я не знала, що коти повернуть цю силу проти півночі.
— Те, що вигнало каракотів з їхніх земель, може бути злом лише у твоєму розумінні й необов’язково повинно просуватися далі на північ. Ти повинна була порадитися з нами, а не самовільно втручатись у справи смертних!
— Потім усе вийшло з-під мого контролю. Пізно було радитися з вами. Через деякий час ми з Морфідом розстались. У нього було надто багато жінок…
— То чому ти визволила його з мого палацу? Ти досі любиш його!
— Не знаю. Колись тебе спіткає щось подібне. Тоді зрозумієш і пробачиш мені.
— Зрозумію? Може, в чомусь і зрозумію, бо й сама ледь не зробила твоєї помилки.
— У Морфіді є якась незбагненна, надприродна сила, що зваблює жінок, якась особлива чоловіча магія.
— Я помітила це, — Синьоволоска знизала плечима й подивилася кудись під стелю.
— Після того, як ти втрутилась у війну смертних, Небесний Отець залишив тебе Правою?
— Ні. Я втратила свою стихію. Залишилась лише вогненна магія й мої знання.
— Гаразд, вистачить розмов на сьогодні. Відпочивай і набирайся сил. Ти ще матимеш змогу виправити свої помилки.
— Не хочу їх виправляти. Так само як і ти колись не захочеш виправляти свої.
Синьоволоса погордливо скривилась і мовчки вийшла з кімнати. Зупинившись надворі, вона з неприємністю збагнула, що дивується самій собі. Як швидко вчишся вдавати те, чого насправді немає. Сьогодні вона вдала погорду, завтра навчиться зображувати радість, любов, презирство і ще багато чого. Як можна так швидко змінитися?
Проминув тиждень після бою. У долині Єдиної Дороги повіяло зимовим холодом. Декілька ночей з неба сипався дрібний твердий сніг, який на ранок розтавав. Місяць Сомніон господарював на повну силу.
Багато поранених померло від невідомої досі в долині пошесті, через яку рани швидко загнивали й заражали кров. Якби не втручання синьоволоски, смертей від цієї зарази було б набагато більше. Вона варила різні трави, плісняву, досипаючи туди розмаїті додатки, й багатьох ставила на ноги. Арніка й Ліводверник уважно спостерігали за її травництвом і лише дивувались, бо Права значно перевищувала їх у цілительстві.