…Їх було троє. Німець Траубе, поляк Шель і американець Джонсон. Доля закинула цих людей у концентраційний табір. Під час наступу військ союзників вони мали загинути, але бомба, зруйнувавши підвал, де сиділо троє приречених, відкрила їм шлях до свободи.
По-різному склалося життя трьох колишніх в'язнів. Траубе і Джонсон лишаються в Західній Німеччині, Шель повертається на батьківщину і стає кореспондентом однієї з польських газет. Але всіх їх так чи інакше зв'язує минуле.
Одержавши від Траубе листа з проханням про допомогу, Шель їде в ФРН, але друга вже не застає: Леон Траубе гине. Обставини його смерті викликають у Шеля сумнів. Крок за кроком журналіст розплутує нитку і робить несподіване відкриття…
Ян Рудзький
95-16
Переклад з польської Б. ДАЩЕНКА, Б. ЧАЙКОВСЬКОГО
Художнє оформлення В. Є. САВАДОВА
ПІДВАЛ
Траубе лежав на ліжку одягнутий, навіть у черевиках. Не роздягався, бо соромився свого худого, анемічного тіла і не хотів, аби чужі руки одягали його, чужі очі дивилися на нього. Зрештою, все це вже не має значення, але…
У кімнату закрався синій морок, затемнив кутки, оповив стіни присмерком. Крізь віконниці проникала луна далекого дзвону. Мідний відголос ударів вібрував у пустоті, мовби невідомий дзвонар відраховував останні секунди. Передчуття біди й тривоги було таке сильне, що Траубе аж занудило. Його погляд, досі прикутий до латунних кульок ліжка, помандрував на кольорову олеографію: водяний млин, струмок, сад з кущами троянд…
П'ятнадцять років Траубе не звертав на цю мазанину уваги, лише тепер помітив її огидність. Глянув у куток: на шпалерах, де затікало, утворилися брудні, коричневі плями. Він здригнувся і заплющив очі. Глибоко в грудях щось здавило, і Траубе закашлявся. Спочатку це було тихе покашлювання; подразнюючи горлянку, воно швидко переросло в сухий, скрипучий кашель. На якусь мить хворий, задихаючись, майже втратив свідомість.
Коли приступ минув, Траубе витер вологі куточки рота, подивився на долоню — кров.
— Отак, — сказав пошепки, але не зміг розвинути думку далі. — Отак, — повторив беззвучно. Складаючи руки ніби для молитви, глянув на тьмяне світло лампочки, що звисала на побіленому проводі з середини стелі. В маленькій скляній кульці відбивалася темна рама вікна. «П'ятнадцятка», — подумав Траубе. Фрау Гекль не дозволила б користуватися більшою… Убогість, скнарість, злидні на кожному кроці. Так було п'ятнадцять років!
Траубе оселився тут випадково, сподіваючись незабаром перебратися. Минали дні, тижні. Він звик і лишився, хоча ніколи не переставав вважати цю квартиру за тимчасову. Згодом придбав необхідні речі і з дня на день чекав невідомо чого. Затяжна хвороба останніх років пригасила рештки енергії. Намір розпочати нове життя ставав нереальним.
Намагаючись подолати новий вибух кашлю, Траубе почав згадувати давні події.
… Рік 1945. Тоді в усьому була надія і мета. З тайників пам'яті виринули згадки: табір, Шель, Джонсон, наліт, завивання сирен…
Траубе полинув думками в минуле. Ось він сидить у кузові грузовика. Їх було четверо — сірі, змарнілі, у полинялих смугастих куртках. Скоцюрбившись, вони сиділи навпочіпки між ящиками. Навпроти розвалився кремезний солдат у чорному мундирі. Тримаючи в руках автомат, він дивився на в'язнів тупим і нібито розгубленим поглядом. Не важко було відгадати, що його непокоїло: фронти і кордони III імперії скорочувалися з кожним днем!
Грузовик навантажили ящиками і чемоданами з особистими речами доктора Бруно Шурікке, якого в таборі називали «Людожером».
Шурікке був особою загадковою. Він жив у довгому білому бараці, де проводив наукові досліди. В'язні цікавили доктора лише як піддослідний матеріал, і що особливо дивно — майже ніхто з них ніколи не бачив «науковця», ніхто — крім тих, кого вартові забирали у білий барак. Про досліди, які там робив доктор Шурікке, ширилися неймовірні чутки. Інколи крізь дерев'яні стіни долинали стогін і несамовиті крики. «Людожер» працює!» — шепотіли стривожені в'язні.
Вночі, як тільки долинув гуркіт далекої канонади, доктор Шурікке почав збиратися в дорогу. В здійсненні таємних планів йому допоміг брат, крайсляйтер Шурікке, власник великої вілли в містечку Гроссвізен, недалеко від табору.
Траубе зітхнув. Він бачив себе на грузовику, що мчав тихим шосе поміж зелених полів та гайків. Небо було бліде й чисте. Коли вони під'їжджали до житлових блоків, які межували з полями, завила сирена. До неї приєдналося ще кілька. Одні розпочинали зловісне виття глибоким басом, інші розтинали повітря пронизливим скавучанням. Сирени виводили свою жалібну пісню під самісіньке небо і посилали її вдалину, понад широку панораму рівнини.
«Це вони летять, вони!» — подумав тоді Траубе і весь зіщулився, щоб ніхто не помітив його захоплення. Конвоїр неспокійно зиркнув угору, потім міцніше стиснув автомат і втупив погляд у закляклих в'язнів. Шофер наддав газу. Ящики й чемодани підскакували на вибоїнах дороги. Шосе вело через головну вулицю містечка. Жителі були не дуже схвильовані тривогою, в місті панувало пожвавлення. Грузовик промчав мимо кількох автомашин з солдатами вермахту, минув тінявий парк.
Вілла крайсляйтера Шурікке стояла на околиці міста. Коли машина спинилася перед будинком, солдати скочили на землю й заходилися відкривати задній борт грузовика. На ґанок вийшла стара, суха жінка.