— Проходьте. Рородан [5] видно і звідси, — вартова вказала рукою, — а резиденція Ради на площі Рородан.

— Дякую, — відповіла я, і, помахавши рукою на прощання тітці диспетчеру, пішла по вулиці середньовічного міста Епо, мимо магазинчиків з великими скляними вітринами, мимо дво-триповерхових будинків з пласкими дахами, прикрашених візерунками з овальними вікнами, що ясніли мистецькими вітражами ручно"i роботи, по бруківці, вкритій тонким шаром снігу, під кованими ліхтарями, де були електричні лампи, серед дивного життя з малознайомими мені правилами, звичаями і традиціями.

Гарне місто. Спочатку помічаєш відсутність кутів у будинках: вікна, двері, візерунки, вітражі — все було округле, мальовниче. Вулиця, яка йшла від вокзалу до палацу, широка, обладнана тротуарами, а бічні вулички вузькі, як в усіх укріплених містах періоду дотехнічного розвитку. Засоби пересування тут — ящери. Верхові — хижаки, жилисті, сильні, агресивні, з великими гострими іклами і кігтями. Бігають верхові на чотирьох ногах, і з виду дуже схожі на великих котів. Упряжні ящери з малими головами, кругленькі, на товстих ніжках, схожі на мамонтів, тільки без хутра. Кругленькі ящери тягають двоколісні возики, прикрашені яскравими стрічками, верхові під сідлами з високими луками. На верхових "iздять тільки жінки, у возиках чоловіки і діти. На цій планеті — матріархат. Матріархат настільки жорсткий, що чоловік сприймається жінкою як бездумна річ, як власність, без прав і свободи. Чоловік тут завжди прив'язаний до дому: від народження — до дому матері, коли виходив за жінку — до дому дружини. Чоловік не має права виходити на вулицю без супроводу чи без дозволу, не має права дивитись жінці у очі: не тільки сво"iй дружині, а й власній донці. Не має права на власність, окрім прикрас, подарованими у день весілля. Ті прикраси він даруватиме сину.

Жінка Іноти купувала собі стільки чоловіків, стільки могла утримувати. Мала право продати, обміняти, а й навіть убити за підозру у зраді.

От і "iде на червоному гнучкому ящері назустріч мені горда жінка з довгим, кольору полум'я, волоссям у розкішному хутряному плащі, з непокритою головою, а за нею на возику "i"i два чоловіка і три дитинки. У чоловіків на голові обов'язковий атрибут — накидка, яка утримується кільцем: у багатійки чоловік у золотому чи ірідовому кільці, у біднішо"i — у мідному…

Самі ж жінки тут носили на голові капюшони чи шоломи, бо навіть прикраса на голові жінки вважалась приниженням.

Горда жінка кивнула мені головою, як знайомій, такі тут звича"i. Я відповіла "iй посмішкою. Ї"i чоловіки очей не піднімали, зосереджено вивчали блискучий сніг на бруківці.

Чомусь згадався один випадок, може і плітка, та надто правдоподібна. Один чужоземець — торговець вдарив за щось свою дружину на торговій площі Епо, і інотки відразу знесли йому голову шаблями. Тіло вбитого перекинули через паркан космодрому, а молоду вдову запросила до себе жити одна з шанованих жительок міста. Таке сестринство підтримується вірою у Аннакому — праматір. Аннакома заповідала любити, поважати і допомагати одне одному, щоб полегшити життя.

Та все це тільки поверхня життя на Іноті.

Я вийшла на різнокольорову, блискучу і слизьку бруківку головно"i площі Епо. Посеред площі була велика чаша з водою, над чашею яснів символ Аннакоми: коло зі спіраллю: символом вічності. Але вода у чаші, що символізує рух, замерзла, а символ вічності блискотів на «сонці», ніби ірідовий.

З одного боку площі великий храм з шпилями і баштами, з другого боку за височенною білою стіною палац, він займав мало не пів міста. А на розі — посольство Ради з символом спіралі на брамі. (Символізм дуже допомагає у співпраці).

Будинок посольства Ради зовні такий, як усі будинки цього міста: вікна з вітражем, низькі навіть для мене, двері, укріплені мереживом оковки, плаский дах і внутрішній двір за високим парканом, ґанок за місцевими звичаями не зводили, підлога першого поверху мала бути на рівні «землі», аби людина не підносилась над тією, що дає життя. А над дверима майже непомітна камера спостереження — я помахала перед нею рукою, двері відчинились.

Я увійшла до великого передпокою, де на блискучому паркеті лежав світлий килим з ледь помітним візерунком, у стіну вмонтовано відео-проектор, наче велике вікно, у яке видно море…

По гвинтових східцях до мене сходила струнка широкоплеча жінка у простій місцевій сукні з вишивкою, з хвилястим білим волоссям. Вона простягла до мене руки з щирою приязною посмішкою:

— Мілено, я рада вас тут бачити, ми тут вже скніємо від нудьги.

Я, посміхаючись, відповіла:

— Сеом! Приємно і мені тебе бачити.

Батько Сеом — халкеець, мати — лелілатка, сама Сеом — напіворганік з білою кристалічною шкірою. Вона висока зростом і сильна, як "i"i батько, струнка, як "i"i мати, з гарними тонкими рисами обличчя.

— Тобі приємно мене бачити? — дивувалась Сеом, — у цьому середньовічному болоті? Ну чому я не пішла в оперативники!?

— Нудьга, Сеом — не проблема. Чи це не перед буревієм? — відповіла я.

Сеом заперечливо:

— Ні, ні, ні, не потрібно нам ніяких стихій…

Ніколи я не зрозумію ціє"i манери — говорити одне, а бажати іншого…

— Що там поробляє твій чоловік? Я пам'ятаю, ти розповідала, як він вирішив вивчити місцеве життя, аби написати свій новий роман.

— Так як ти і попереджала, не витримав і утік. Аргумент — нема йому тут з ким випити по-чоловічому, бо справжніх чоловіків тут нема. А мені що робити — справжніх жінок тут також нема? Тепер він пише книгу на Халке"i, щось про вплив віри і культури на розвиток людини. Назва серйозна, та мабуть знову про палке кохання.