— Пес шолудивий! — кричало в мене за спиною, і я стишив біг, і ввібрав зі свистом повітря, і обтер мокре лице; зрештою, зупинився й прислухався.

Голосно лящав і ридав неподалік соловей.

Цієї ночі довго не міг заснути, мав-бо схвильовану і скаламучену душу, а коли заснув, приснився малий, і шмаркатий, і голий бісик, що повертався від Юстининого двору, перелізши перед тим паркана. І хоч ніч сьогоднішня була безмісячна і беззоряна, обливало бісика світло, від якого тіло його грало смарагдовими переливами. Ішов він на курячих лапках і вряди-годи видавав із себе: „Ах-ах, охи-ох! Бідний я бідний, бідний і нещасний!“ І так сильно жалів себе бісик, що з величезних очей його котилися сльози. Через це він здер із власних грудей клаптя переливно-осяйної шкіри й перев’язав собі очі. А ще тримав бісик у руці лука, в якого трісла тятива, а за вухо йому закладено зламану стрілу. А ще в бісика були за спиною невеликі білі крила, і вряди-годи він ними стріпував, ніби хотів злетіти, але вчинити того не міг. І сльози, які котилися з його очей, хоч і перев’язав їх стьожкою, були перламутрові й застигали на щоках у перлини, а тоді скочувались у траву й перетворювались у фіалки, саме ті, про які співав я у своїй пісні, бажаючи, щоб їх Юстина позбирала. І кожна із тих новонарослих фіалок перетворювалася в крихітний ліхтарик, котрий світив фіалковим світлом. А там, де було здерто для перев’язки шкіру, на грудях, видно було отвір, в якому обливалося кров’ю подовгасте бісикове серце. Отак бісик ішов і плакав, а тоді став, зв’язав порвану тятиву на луці, приклав його до підборіддя, другою рукою взяв з-за вуха зламану стрілу і заграв печально, ніби на скрипку. І мелодія зазвучала ніжно й тонко, а високий тонкий хлоп’ячий голос високо знісся і ніби заридав:

При цьому бісик притупував курячою лапкою по дорозі, і від того виникав дивний звук: „Бум, бум, бум!“ — ніби у тимпана бив.

І тут перед ним виросла раптом величезна постать, одягнена у хламиду, довжелезні вуса в неї здіймалися й опадали, як у сома, коли пливе він у морі тьми. Бісик ледве сягав до коліна тій постаті, і я впізнав у ній дядька Кипріяна. Постать нагнулася, взяла двома пальцями бісика за крильця, ніби метелика, й піднесла собі перед очі.

— Чого зав’язав очі? — спитав глухий голос.

— Бо соромно, — пропищав бісик. — Хіба не бачиш, плачу я?!

— Чого ж, нещасний, плачеш? — спитав дядько Кипріян.

— Бо не зміг здолати тієї дівиці.

— Чого ж не зміг здолати дівиці?

— Бо вона ще не мертва, але вже мертва, — мовив бісик.

— Що це значить? — спитав дядько.

— Тіло не мертве, а серце як камінь сірий і твердий. Зламалась об того каменя моя стріла. І пообпадало мені від її холоду пір’я на крильцях. І тріснула від морозу на лукові тятива. Отож я не мав зброї і здолати не зміг. Ах-ах, охи-ох! Пусти мене, поспіваю й пограю. І не посилай до дівиць, у яких камінь — не серце. Хай собі з Богом помирають — не воскреситель я мертвих сердець, а запалювач вогню. Ах-ах, охи-ох!

— І з каменю крешеться вогонь, — сказав дядько Кипріян, опускаючи бісика на землю. — Хай, може, сильнішого за тебе знайду.

І величезна Кипріянова постать захиталася, ніби водою розмивалася, а голова стала міхурем, прив’язаним на шворці, в якого є ґудзики-очі, а рота й носа нема, а хламида чи ж бо хитон без рук і без ніг і без голови повільно похиталася стежкою у скеляну долину, де текла тиха річка Тетерів, на самому дні якої лежав величезний сом, і вода ворушила його вуса. А бісик стояв із зав’язаними очима і з відкритим серцем, приклав лука до підборіддя і водив по тятиві стрілкою. І плакала ніч, плакали фіалки-ліхтарики, плакав бісик, плакав і я уві сні, плакав сом, покладений на дні тихої річки Тетерів, плакала Юстина в своєму покої, плакав її пес, який згадував чи ковбасу, що нею несподівано був. гощений, чи, більше, свій одур від рідини, якою був обкроплений. Тяжко ворочався в своєму ложі пан підстароста житомирський Іван Станишівський, бо снилася йому пані Тетяна Миколаїна Воронина-Корчівська, яка йшла вулицею із спідницями, зав’язаними над головою, і з червоною від побиття сідницею. І знову співав тоненький печальний хлоп’ячий голос, котрий, здавалося, й небес сягав, співав ту ж таки пісню, а куряча ніжка притопувала, і від того виникав звук, ніби у тимпан бито. Відтак не витримав Юстинин пес, звів писка і заспівав тієї ж пісні, тільки густим басом, від чого прокинувся пан підстароста житомирський (я ж сам стояв уліплений у куток власного покою і все це бачив, незмигно зорячи) Іван Станишівський і сказав здивовано таким же густим басом:

— А що це воно в світі діється, хай йому чорт!?

Цього ранку Юстини я не зустрів, у церкву вона не пішла, або ж вичекала, поки пройду на службу я і всі троє моїх приятелів-писарчуків, — тільки тоді покинула свій дім. Зрештою, я й сам не вельми хотів сьогодні з нею зустрічатися: втомлений був, зле виспаний і зболілий душею та серцем.

Сьогодні в уряд прийшло людей чимало: пан Мацій Стрийковський, пан Дахно Василевич, Кузьма Бобринкович, Клим Партинюха і інших людей немало, а з ними й піддані пана Григорія Ворона-Корчівського Федір і Миколай. А скаржився пан Станіслав Кошковський на пана Григорія, сина пані Тетяни, і на його людей, що він покрав сіно пана Станіслава Кошковського через своїх людей, і шкоди тієї було на дві копи литовських. Привезено було клячею воза із краденим сіном, із хомутом, сирм’яг дві, шапку, пояса, сокиру, які покинувши, утекли. Тож став перед підстаростою Іваном Станишівським пан Станіслав Кошковський, чоловік не так високий, як грубий, аж у нього на кунтуші розстібалися там, де живіт, ґудзики, і він весь час, говорячи, ті ґудзики застібав.

— Їхав я до свого сіна, — сказав тонким голосом, — із слугами Стефаном Висоцьким та Мартином Нагайським, і з Івашком Крупчанкою…

Отож вони їхали на конях і трапився їм віз із візницею пана Григорія Ворони-Корчівського на ім’я Миколай, був'з ним також слуга Федір: везли сіно. Спитав їх пан Станіслав Кошковський суворо:

— Чиє сіно везете чи хто вам його дав?

Федір сказав:

— Дав нам те сіно слуга пана Стрийковського.

Тоді пан Станіслав Кошковський побіг кіньми із слугами до того нібито сіна пана Стрийковського, де вказали слуги пана Григорія Ворони, але сіна там не було, тільки халабуда на тому місці, що її діти збудували, коли пасли худобу, отож звідти сіно давно забрано, а не тепер.

Відтак ударив себе в лоба пан Станіслав Кошковський:

— А чи не моє вони сіно везли?

І прудко побігли вони кіньми до того місця, де лежало сіно пана Кошковського, а стіжка його й у помині не було, тільки свіжо розтрушене сіно й порожнє місце. І закляв тяжко пан Станіслав злодіїв, заклав довгі вуса за вуха і почалася гонитва, але воза пана Григорія вже не було; очевидно, поки вони їздили, то й візниця гнав чимдуж своїх коней. І так вони догнали до фільварку пана Григорія Ворони-Корчівського і побачили, як прудко скидають із воза те сіно Федір із Миколаєм. Уздріли їх Федір із Миколаєм і кинулися врозтіч, перестрибнувши загорожу, — побігли в ліс. Пан Станіслав Кошковський змушений був спішитися, бо ліс той був зарослий кущинням, і хоч бігали вони за Миколаєм та Федором туди й сюди немало часу, але ті все вислизали з рук; і не раз пан Кошковський чи хтось із слуг його падав і скочувався в тамтешні ярки. Сам пан Станіслав кричав, ревів, погрожував, махав кулаками і заклинав, але Федір із Миколаєм прудкіші виявилися, бо й молодші, і зловити їх у тому ліску із ярками так і не змогли — ті раптом ніби в землю запалися.

— Отож я забрав, — мовив поважно пан Станіслав Кошковський, — клячу із возом, із сіном, сирм’яг дві, шапку, пояса та сокиру.

Я скоса зирнув на пана Кошковського, не такого високого, як грубого, із віддутим животом, на якому все розстібувалися ґудзики кунтуша, й подумав: добре було б побачити, як він бігає по тому ліску й репетує чи дико реве чи як котиться, ніби куля, в ярка.

Тоді виступили слуги пана Кошковського Мартин Нагайський та Івашко Крупчанка, обидва невеличкі, напрочуд між себе схожі, ніби брати, тільки в одного було сліпе, затулене шкіряною накривкою око, а в другого кривий рот (я подумав, що це вже другий одноокий цими днями трапився нам до запису). І обидва вони урочисто визнали, що їздили з паном Кошковським Станіславом, чи властиво з Кішкою, як його всі здавна звуть, до сіна і спіткали Федора з Миколаєм із сіном у полі і що спитав пан Кішка: „Де це сіно взяли?“ — а злодії відказали: „Дав нам сіно слуга пана Стрийковського“.