Шрифт:
— Оце так змокли, панотче, — сказав він. — Як хлющ.
Климентій і справді був мокрий, як хлющ. Скинув мантію, залишившись у спідньому, й викрутив її — вода потекла дзюрком.
— Е, панотче, — сказав дяк, — Треба вам зовсім роздягтися, бо й сподні ваші, як хлющ.
Ще ніхто не бачив моєї наготи, — відповів Климентій строго, віджимаючи на собі спідню одежу. — Дасть Бог і не побачить!
— Не зарікайтеся, панотче, — сказав іронічно дяк. — Людина — слабке начиння, хоч і ходить per aspera ad astra [49] .
[49] Тернистим шляхом до зірок (лат.).
— Providentia est melior poenitentia [50] , — сказав Климентій.
— E, панотче, — випустив клубінь диму дяк. — Людина на те і є, щоб каятися. Бо без каяття нема вороття. Як ви на те, щоб після купелі омити нутро aqua vit-ою?
— Та що ж, пане-товаришу, — сказав Климентій. — На те діло в мене губа не заперта.
— Атож, — хитнув дяк. — Чарку випити — душу не виплюнути.
— Дай Боже в добрий час говорити, — ствердив Климентій. — Живому чоловікові все потреба і все чогось кортить.
[50] Краще бути обережним, ніж потім каятися (лат.).
Розділ XI
Вони сіли до столу один супроти одного, а школярам дяк наказав принишкнути й слухати, як розмовляють, п’ючи, мудрі люди, — хай повчаться належно й старатливо, а на несміливе побажання кількох спудеїв, котрі тут нагодилися, отже, осіб у віці достатньому і які вже самі не раз прикладалися до горличка з чортовим зіллям, приєднатися до них, дяк порадив jurare in verba magistri, тобто спиратись на вчителевий авторитет і залишатись у своєму status quo [51] , і то ipso facto [52] , що вони ще до таких бесід не доросли, отож хай посидять тихо і повчаться у людей поважніших та освіченіших, а коли захочуть їм заважати, то побачать навіч, як відчиняються двері при допомозі їхнього лоба, отже, годі змагатися de lana carpina [53] , а вони з панотцем поведуть мову de omnibus rebus et quibusdam aliis [54] .
[51] В попередньому стані (лат.).
[52] Через незаперечність факту (лат.).
[53] За козячу шерсть (дрібниці) (лат.).
[54] Про все та деякі інші речі (лат.), власне, розмова без плану.
На те слово школярі позатихали, а дяк вийняв із кишені мантії фляшу, зелену барвою і заткнуту дерев’яною цуркою, яку, очевидно, й сам вистругав, узявся зубами за неї і з пухком витяг, відтак нюхнув і скривився.
— Горілиця із підтрубної криниці, — сказав. — Чи є, панове школярі, в нас їсти?
— Юшка з блощиць, — хором відказали школярі.
— То подавайте її сюди шановному гостю, — жартівливо наказав дяк.
— Таж катма! — горланули школярі.
— Ну, тоді на заїдок увітремся рукавом, — мовив дяк і дістав із іншої кишені малу, також зеленої барви, чарчину, налив її й примружив око.
— За вас, панотче, і за ваші подвиги, — сказав він, — бо ціле містечко аж шумить, вихваляючи вашу милість за чудове вміння справлятися з бісами. Ewe [55] !
Перекинув чарочку до рота, тоді налив знову.
— Do ut des [56] ! — мовив і передав чарчину Климентію.
Той і досі був у мокрому спідньому, без мантії, вона сохла, розвішена на шнурі, отож випити було треба. Окрім того, втома з’їдала йому очі, відчував у тілі й трем, певне знервування і ще казна-що, отож випив поданий йому трунок за милу душу.
— Чи дозволите поцікавитися, панотче, — схилився до нього дяк, — чи достатньо заплатив вам за труди отой скупар, міський отаман?
— То такі труди, пане дяче, що за них плати не беруть ех officio [57] , — сказав Климентій, відчуваючи, що горілка тепло попливла по кишках.
— Тобто хочете сказати, що про це не говорять?
— Хочу сказати, що не взяв з вашого отамана ані шага, ані того клятого чеха, якого люди не хочуть на торзі брати. Інакше моє закликання було б нечинне.
[57] Із службового обов’язку (лат.).
— Це ваше credo, панотче, чи боїтеся, щоб мої хлопці вас не обчистили? Можете сміло говорити, мої хлопці чесні й порядні. Звичайно, доки голод не притисне. Але свого гостя — ніколи!
По кутках щось заблищало, очевидно, хлопці шкірили зуби.
— Не беру плати за свої дійства, — сказав Климентій, — тож голому розбій не страшний. Голий, як і святий, пане дяче, ліпше буду голий, як костка, а гострий, як бритва.
— Але ж без піджоги й дрова не горять, панотче, — зчудувався дяк, — і без хліба ані обіда.
— Хліб беру, тобто коли вгостять, поїм, а з собою — нічого.
— Тобто навіть харчем нічого не взяли? — ще більше зчудувався дяк.
— Заглянь у торбу і пересвідчись, — сказав Климентій.
— Загляну, бо не можу в таке повірити, — мовив дяк і кинувся до Климентієвої торби. Порився там і розчаровано торбу відкинув.
— Ну, панотче, ви мене вразили, — сказав. — А може, того біса не вигнали?
— Вигнав! — коротко повів Климентій.
— Нас itur ad astra [58] , панове школярі! — патетично мовив дяк. — За таке, по-моєму, можна випити ще по чарці. Як ви, панотче? — він замотав головою. — Ні, не повірю. І справді чинили все gratis [59] ?