І коли в Польщі вибухнуло повстання, Ревуха не лишився осторонь. У селянському строї він виступив на чолі своїх козаків. Чи не сподівався він, що за Польщею повстане й Україна, саме хлопська Україна? Чи не повірив він у свою популярність серед простого люду селянського, у своє покликання отамана Ревухи, золотої бороди, сина останнього коронного гетьмана польного?

Останнього разу його бачили в битві під Дашевим 14 травня 1831 року, коли російські війська під командою генерала Рота прочісували ліс, де заховалися повстанці. По битві він таємниче зник. У кожному разі, тіла його ніде в лісі не знайшли. Тільки кінь другого дня без сідла й без кульбаки примчав на дідинець Савранського палацу.

Таємниче зникнення Ревухи наробило великого розгомону, породило багато леґенд. Казали, що він не був забитий у бою, а його забили люди, які потайки переводили його через австрійський кордон до Галичини, побачивши, що в нього з собою великі гроші. Про це говорилося багато в цих околицях, називали село й людей, які брали безпосередню участь у цій події, показували навіть місце, куди кинено труп забитого Ревухи в воду, як Збруч впадає до Дністра. Це все скидалося на романтичне оповідання з Меріме про Корсику й контрабандистів, але це не могло наситити людської фантазії. І серед людей загибель Ревухи обернулася темою баладної пісні про козака, що забиває Ревуху, який забрав йому коханку. І це ще було не все! Не бракувало запевнень, що Ревуха щасливо перейшов кордон, дістався на Схід і там багато років прожив серед улюблених арабів. І справді, популярність Золотобородого еміра була така велика на Сході, що згодом знайшлися самозванці, які видавали себе за «Вінчаного славою еміра Тадж-ель-Фаґера!..». Хай знайде спокій його душа!..

Бідна країна. Болотяна низина. Пустоші, порослі чагарником. Кривий сосняк.

У нерухомій воді дренажних канав відбивається туманна слизота неба. Прямі лінії каналів чітко, як графічна схема кресленика, прорізають низьку площину болотяної країни. Темніє худорлявий сосняк. За сірою дощовою сіткою чорними велетнями підносяться лискучі вежі млинів з кістяками крил, простертими в знебарвлену каламуть простору.

Рудаві плями корів полум’яніють на тлі зеленої міді лук. В невеличких садах, стиснених каменем стін, на масних грядках угноєної землі пишаються в своїй урочистій вроді дбайливо плекані тюльпани з їхніми холодними й чистими барвами.

Його превелебність домінус Теодорус Ван Ґоґ, протестантський пастор в Ґроот-Зіндерті, невеличкому селі Брабанту на самій межі бельгійського кордону, зберігає завжди в своєму поводженні з парафіянами поважний вигляд. Сповнений самовизнання, свідомий своєї священицької гідности, він тримається дуже респектабельно й імпозантно. Довгий чорний сурдут, застебнутий на темні ґудзики, білий комірець, круглий капелюх!.. Але — що робити? — він майже зовсім позбавлений проповідницького дару, з нього жаден промовець, і тому ціле життя своє він лишатиметься пастором у маленьких і бідних сільських парафіях.

Родині, що з року в рік зростає, доводиться жити на дуже скромні достатки, завжди відчуваючи тиск матеріальної скрути. Нічого зайвого. Жадних легких витрат. Кожен гріш на суворому обліку. Усе стиснено. І все ж таки дім ведеться з великою упорядкованістю, в наполегливих зусиллях, майже з екзальтованою ретельністю. Чистота, що викликає подив. Блиск ладу. Нестатки, що стверджують себе як добробут.

З шістьох дітей сільського пастора Вінсент найстарший. Уже з дитинства він виявляє важку вдачу. Він дикий і замкнений, нерадісний, сутінковий. Поглинений собою, він тримається осторонь од інших дітей. Він не галасує. На самоті блукає по полях. Довгі години мовчки простоює на березі річки або каналу, роздивляючись, як пралі перуть білизну. Від річки він іде на село, щоб з такою мовчазною зосередженістю спостерігати роботу ткачів.

Широкі штанці залатані на колінцях. З розрізу ззаду трикутником стирчить край сорочки. На ногах у нього червоні вовняні панчохи й дерев’яні черевики. Вони великі, важкі й незграбні, ці черевики, але в них всередині можна видовбати діру, встромити перо або вітрильце й пускати, замість кораблика, на чорній воді дренажної канави. Вінсент часто робив так, хоч це й було йому суворо заборонено.

Стукочучи своїми дерев’яними черевиками по камінню бруківки, він біг до матері, яка сиділа на стільці перед входом до дому, й, тулячись до колін, задивлявся, як швидко миготіли в її руках металеві спиці і химерні взори брабантського мережива білими струмками піни збігали вниз по вбранню з її терплячих, теплих і лагідних рук.

Він досягає 16 років, не виявивши ні виняткових здібностей, ні особливих нахилів. Час знайти для нього якусь професію!.. Один з його дядьків домігся великих успіхів у торгівлі картинами. Перепродавши своє комерційне підприємство, картинну галерею, засновану ним в Ля-Е [Гаазі], відомій паризькій фірмі «Гупіль», він живе відтоді як рантьє у власному маєткові. Багата й незалежна людина, він має багато грошей, власний дім, коні, карету.

Чи не годилося, щоб і Вінсент пішов тим самим шляхом, що й його дядько, присвятив себе торгівлі картинами? Що кращого можуть залагодити батьки для свого сина за цієї ери, яка на пишному фасаді свого часу золотими літерами пише сакральні слова: «комерція й індустрія»?

Пан Терстееґ, директор філіалу в Ля-Е, згоджується прийняти Вінсента продавцем.

В межах вузького родинного кола відбулося скромне свято. Гості вітали Вінсента. Він сидів за столом разом з дорослими в новому вбранні, що ще зберігало пах кравецької майстерні, напружений і розгублений.

Дядько поцілував Вінсента в чоло й сказав:

— Тепер, юначе, для тебе принаймні забезпечений шматок хліба, здобутий власною твоєю працею. Тепер ти зможеш сам прогодувати себе. Ти повинен почувати себе щасливим, чи ж не так?