Ван Ґоґ прив’язується до Сьєн. Він кохає її, і її кохання, в злиднях і невлаштованому безладді напівбогемного життя, сповнене гіркоти й печалі.

Палає вогонь у залізній грубці. Він стоїть коло мольберта й малює її. Вона підводить голову, одкидає волосся й усміхається до нього. Він схиляється й цілує її в похололі уста. «Тобі холодно?.. Ти стомилась?» — «Ні, ні! Малюй! Ще ніколи не було так добре, як оце зараз!»

Такою він малює її: як уособлення печалі! Нага жінка сидить долі з зігненою спиною, схиливши голову; розпущене волосся закриває їй обличчя й спадає вниз на коліна. Літографію підписано по-англійськи «Sorrow» («Печаль»). Другий малюнок з неї підписано цитатою, взятою з Мішле: «Як це сталося, що на цій землі може бути жінка, така покинена й така самотня?!»

Правду сказати, Христина не багато чого варта. Вона негарна на обличчя, ця зів’яла й немолода жінка, що їй, як і йому, чимало довелося вистраждати в житті. Вона ледача й зовсім не дбає за своїх дітей. Вінсент примушений взяти піклування про них на себе. Це він купує для них молоко, варить кашу й годує їх з ложки. Вона недбайлива й неохайна. Багато палить, цілий день не випускаючи люльки з рота. Плює довкола себе на підлогу. Не прибирає. До того ж вона сварлива, лиха й лайлива. Вона лається з вишуканою майстерністю матроса, що тиняється по портових шинках.

Вінсентові доводиться робити зусилля, щоб стримати себе, щоб не вибухнути раптовим гнівом, не почати кричати на неї або не накинутися на неї з кулаками. Неможлива особа! Ван Ґоґ дуже скоро має нагоду переконатися цього.

Але скільки гіркого треба було пізнати в житті, через які розчарування в людях і собі треба було пройти, щоб так дбати, так берегти те невелике тепло, ті злиденні крихти доброти, краплини несміливої ніжности, що їх могла дати йому ця нікчемна, розчавлена, назовні й всередині себе розхитана, знищена, жалюгідна жінка.

У листах Вінсентових до брата Тео можна натрапити на одну страшну фразу:

— Краще жити з лихою повією, як бути самому! — признається Вінсент братові.

Страждання. Самозаперечення. Самозаперечення, що доходить до самознищення. Те, що колись його батько домінус Теодорус так проникливо й так глибоко сказав про нього:

— Він не шукає легкого, але тягаря, який би він міг покласти на себе! Він завжди прагне того, що веде до труднощів!..

В усьому. В тім числі і в коханні. Кохання обернено в страждання, в шлях і в спосіб самознищення. Цей образ володіє ним: зморені коні, грузнучи в вогкому ґрунті болотяного берега, тягнуть по чорній воді каналу тяжку баржу.

Він працює з шалом. Несамовито. Працює до остаточного виснаження в цій обстанові, де в колисці плаче немовля, де немиті діти повзають по підлозі, де в хаті лютує ця лиха й від ранку неубрана жінка.

У цей час він захворює на венеричну хворобу. В лікарні він студіює теорію перспективи, читає Діккенса й Золя. Читання Діккенса ще більше підносить в ньому любов до злидарів, до бідних людей, до всіх знедолених і принижених.

Видужавши й вийшовши з лікарні, він ходить за місто, малює поля картоплі й грядки приміських городів.

Звістка, що Вінсент зійшовся з повією й вирішив одружитися з нею, потрясла його близьких. Родина скандалізована до останньої міри. Здається, що він дійшов до крайньої межі падіння й морального самознищення.

Кузен Мов категорично відмовляється підтримувати з ним зносини, поки він житиме разом з цією огидною й брудною жінкою. Коли одного разу Ван Ґоґ, зустрівши на вулиці Мова, запрошує його завітати до нього в ательє подивитися на нові його картини, Мов рішуче заявляє:

— Поки у тебе ця жінка, моя нога не переступить через поріг твоєї хати. Ти повинен розірвати з нею.

Вінсент вибухає обуренням. Він ладен боронити цю жінку проти цілого світу.

Усі одвернулися від нього. Лише Тео не покинув його, цей лагідний, добрий, терплячий Тео, здатний все зрозуміти й все простити. Але й він, Тео, вважає, що Вінсентові було б найкраще розійтися з Сьєн.

Розійтися?! Ван Ґоґ уявляє собі, як би він міг зробити це, покинути цю самотню жінку й собі повернутися в самоту. Це понад його сили. І все ж таки поволі він починає вагатись. Не так легко й йому утриматися в цьому безладді, жити в цьому хаосі, нести на собі тягар безладдя, який створює ця жінка.

Він піддається умовлянням і напередодні того, як Христина знов збирається стати матір’ю, він рве з нею. Чи був цей розрив з Христиною виявом його поступливости й слабкости? Дехто з біографів Ван Ґоґа гадав, що це було саме так! Але треба визнати, що розрив з Христиною не дався йому легко. Він переживає знов глибоку внутрішню кризу, сприймає свій відхід як душевну травму, не менш глибоку, як і всі попередні.

Це не одна грань. Ще одна сходинка. Ще одна поразка й ще одна втеча.

Він одходить геть, знівечений і розтерзаний, з раною в серці, й рана ця кровоточить. Біль зриває його з місця й жене його в безвість.