Крісло на цій картині існує само по собі. Це річ, яка перестала бути річчю. Речі немає, є лише тремт, безмежність, образ любовної відданости, втіленої в річ.

Теплом долоні пестячи поруччя крісла, Ван Ґоґ каже:

— Ти сядь! Ти побачиш, яке вигідне й зручне це крісло.

Ґоґен підбирає свої вузькі вуста. Він не хоче сідати, але Ван Ґоґ настоює:

— Але ж ні, ти сядь. Я кажу тобі. Ти побачиш!

Ґоґен примушений сісти.

Ван Ґоґ почуває себе зворушеним до сліз.

— Ну от, ти відчуваєш, яке чудесне це крісло!

Якщо воно вже й не таке чудесне, як це йому здається, то в кожнім разі йому хотілося б, щоб воно було таке.

Але Ґоґен не поділяє захоплення Ван Ґоґа ані щодо цього кремезного, пофарбованого в вишневий колір, базарної роботи крісла з тугим зеленим сидінням і з півкруглою з двох дощок спинкою, ані щодо всього будинку, хоч Ван Ґоґ і зробив усе залежне від нього, щоб прикрасити цей будинок і зробити його придатним для спільного їх життя. З пристрасною ретельністю забивав він кожен цвях, білив стіни, фарбував підлоги, з ніжною любов’ю, немов для нареченої, вибирав він всяку дрібницю, кіш для сміття або дешевий бляшаний підсвічник. Навантажений до знемоги, на власних плечах постягав він сам усе до хати.

Йому прикро, що Ґоґен не оцінив його бажань, праці, жертв, чекання, тривоги. Та хай!.. Він сподівається, що Ґоґен буде задоволений з краєвиду, з міста, з околиць, вподобає собі Рону, поля, сонце. Такого сонця й такого прозоро-чистого повітря не знайти в цілому світі. Хіба в Японії!

Вони виходять з дому і йдуть оглянути Арль.

Рання година осіннього ранку — приємна й тепла. Ґоґен мусить згодитись: осінній день Провансу далеко принадніший за мряку й туманну сльоту Парижа.

Це визнання тішить Ван Ґоґа.

На безхмарному, синьому, як обіцянка нездійсненого, небі сяє сонце. Сонячне світло сповнене мрійливої м’якости. Ця пора року в Арлі не знає різких контрастів світла й тіні, як літо. Фарби втратили свою насиченість. Усе знебарвлено, але ніщо від того не стало сумним або насумреним.

Вони доходять до кінця міста, де обривається вулиця й стоять поодинокі вузькі й незграбні кам’яниці з зеленими жалюзі на вікнах і червоними черепичними дахами.

Внизу в долині білий вузький шлях перетинає обшари зелено-жовтих і рудавих, по-осінньому пустельних піль. Здалека доноситься до них ритмічне гуркотіння потяга, й довга смуга кошлатого диму, що простяглася на обрії, повільно пливе й тане в ясній чіткості осіннього повітря.

— Сюди ми приходитимемо малювати! — каже Ван Ґоґ.

Він пропонує пройти далі, зійти вниз, де між низькими берегами, порослими лозняком і вербами, тече Рона. Вони сходять вниз і йдуть по насипу дамби вздовж ріки, де ясна й тиха Рона нагадує канал з водою невизначеного кольору. Верби звісили своє гілля; гниючи стирчать пні. Плаский міст кам’яною аркою піднісся над водою. Поблизу мосту в зеленому довгому човні, закинувши вудку в воду, сидить рибалка з чорним капелюхом на голові і шиєю, дбайливо огорненою червоним шарфом.

Сонце пече. Сухим вогнем палає нагріте повітря.

Ґоґен починає нарікати. Він знеміг. Він почуває себе втомленим. Ціла ніч, проведена майже без сну. Цей такий ранній приїзд. Стільки сонця, стільки повітря. Така довга прогулянка. І до того ж жадної кав’ярні довкола. Ні, він не звик до всього цього.

Вони повертаються до міста й виходять на бульвар, який широким колом оперезує центральну частину міста з безліччю малих вуличок і завулків, де часто трапляються старовинні будинки й руїни, зацілілі ще від римських часів.

Золотом сяє листя платанів. Висохла земля бульвару. Повітря повне блаженного спокою, тепла й ніжности. І крізь тишу, насичену солодким запахом зів’ялого листя, чути, як падає повільно з дерева кожен легкий висохлий на сонці листок.

Вони йдуть од кав’ярні до кав’ярні, і в кожній з них вони перехилять, за звичкою Ґоґена, чарку абсенту. Ґоґен високо цінить чари алкоголю. Більше над усе його вабить магія сп’яніння. Чи не з середини себе повинен мистець творити світ, який він зображує на своїх картинах?

Абсент підносить настрій Ґоґенові, збуджує Ван Ґоґа. Вони йдуть, розмовляючи про мистецтво, і не помічають нічого довкола. Ван Ґоґ далеко менше витривалий у відношенні до алкоголю, розмовляє з екзальтованою жестикуляцією.

Хто міг би з них двох сказати певно, коли вони прийшли додому? Чи був це ще просяяний сонцем день, чи вечір, чи, може, пізня ніч вже огорнула поснуле місто?

Ван Ґоґ в захопленні від цього дня, проведеного разом з Ґоґеном. Чудесний, виключний день, незрівняний Арль, блаженне сонце Провансу, священний алкоголь, добрий друг і величне мистецтво, якого майбутнє належить лише їм двом: