День проходить спокійно. Вінсент палить свою люльку далі. Тео сидить коло нього і підбадьорює його сподіванкою, що він житиме, але він не чує його і шепоче: «Нещастя не скінчиться ніколи!»

Страждання припиняються наступного дня зі смертю.

О першій годині дня 29 липня 1890 року.

— Необхідно, — казав Куліш, — повертатись іноді до первісної дикости.

Романтик, прихильник Руссо й проповідник руссоїстичної доктрини, Куліш проголошував необхідність повороту до «початків», до «джерел», до «первісности». Цю проповідь руссоїзму він сполучав з проповіддю хуторянства. Куліш казав про потребу для поета тікати до природи, і ці втечі з міста в самоту природного життя були для нього втечами в хутірське життя. Хутірське життя Куліш робить джерелом «всех поэтических движений сердца», воно, — запевняє Куліш, — вираз найістотніших потреб поетової душі.

Основа його наукових та літературних студій, як каже сам Куліш, «была чистая любовь к человеку, к его простой сельской жизни» (Записки о Южной Руси. — Т. 1. — С. 234). Головна теза Кулішевої ідеології це є твердження, що «простий люд варт, щоб ми його образу подобилися». Кулішеве народництво чи, краще сказати, народницьке його хуторянство було сентиментальною, згідно зі смаками того часу, та моралістичною проповіддю правдивого серця: «ніяка наука такого правдивого серця не дасть, як у нашого доброго селянина або хуторянина».

Ця Кулішева філософія хуторянського життя, його своєрідна хуторянська рецепція руссоїзму має подвійний сенс і на подвійній основі ґрунтується: з одного боку, її обумовлено загальним характером та відмінами українського громадського життя й руху 50-х років, а з другого — класовою приналежністю та особистими умовами Кулішевого життя.

Проповідь хуторянства як панацеї від усіх лих міського життя (русифіковане централістичне місто протиставлено селу, що зберігає традиції національного життя) надзвичайно характерна для Куліша та для українських, після Кирило-Мефодіївських народницьких суспільних настроїв, дрібнопомісної та буржуазної інтелігенції.

Навряд, щоб в історії романтизму й романтичного світогляду ми стріли в будь-кого іншого отаке своєрідне, як у Куліша, хуторянське засвоєння теми втечі, пустині, відмовлення й природи. Ці ідеї Куліш стилізує в дусі 50-х років, вони робляться наскрізь просякнуті манерою мислення українця з тієї доби, дрібного поміщика, що стоїть на межі міського різночинства, вже зв’язаний з містом, тільки ж заразом не остаточно розірвав із селом та землею.

На 50-ті роки припадає початок розвитку буржуазії, міського життя, торговельного й промислового капіталу. Гарячкова мрія про «мільйон» захоплює не тільки крамарів та промисловців, ба й різночинську інтелігенцію.

Радикал і лідер різночинського руху, що найкраще репрезентує 50-ті роки, надто першу половину 50-х років, Некрасов з’єднував у собі заразом, з одного боку, народницький різночинський радикалізм, а з другого — прагнення капіталу. Так само й Куліш, напіврізночинець, напівдрібномаєтковий дворянин — з підозрілим, правда, дворянством — швидше виходець із заможного козацтва, що перед ним лежав шлях міського різночинства, ніж «потомственный дворянин», Куліш культивував у собі переконання певного народовця і вкупі мрію про незалежний у 100 000 капітал.

Мрія про хутір на Лубенщині, ідеалізація дрібномаєткового «хуторянського» побуту в глухому степу були висновком з матеріальних обставин, наслідком неможливости здійснити великовласницьку мрію про стотисячний капітал, про становище буржуа-рантьє, що переховує гроші в банку.

«У селянській країні місія буржуазії, — зазначає В. Коряк (Українська література. — 1928), — зробити з селянства свій резервуар, урятувати його для буржуазної цивілізації, організувати потужну фермерську верству, яка постачає сили міській буржуазії».

Отже, й Куліш підносить голос за дрібну та середню буржуазію, за дрібномаєткову шляхту, за заможне куркулівське селянство, за хуторян та хуторянство. Молода буржуазія українська, мавши проти себе ворожий їй дворянський феодальний клас, брала на себе оборону селянства [10] . «Інтелігенти — соціальним станом, вчителі, літератори, учені — фахом, панки — соціальним походженням (за винятком Т. Шевченка та 3. Посяди), братчики, — як каже 3. Гуревич про учасників Кирило-Мефодіївського братства, — були ідеологами, виразниками громадських інтересів сільської дрібної буржуазії» [11] .