Вона перемагала себе. Примушувала себе. Приймала в свідомості свою долю, але підсвідомо, заховано, мовчки, всупереч самій собі заперечувала, протестувала, пручалась. Прийнятий біль проявлявся в хоробі й через хоробу.

Олександра Михайлівна захворіла.

Слабування, що почалося взимку року 1854—55 і особливо наступного року 1855—56, коли Куліші жили в Києві, згодом набуло хронічного характеру.

— Дружині моїй все гірше, — писав Куліш до Тарновського 15 грудня 1855.

— Саша дуже хвора, — повідомляв Куліш Мик. Дан. Білозерського 27 січня р. 1856. — Не встає з ліжка, нічого не їсть і спить мало від різних болів. Коло неї ходить найкращий медик у Києві Мерінг. Сашина хороба — розплата за багато горя, що вона зазнала в житті. Лікар каже за нерви, що досі є «камень преткновения» для людського розуму.

Нервова хороба Олександри Михайлівни доходила до найвищого ступеня, межуючи з божевіллям. В хоробі своїй вона перекидала столи, вибігала взимку роздягнена на вулицю й бігла світ за очі.

— Зі мною, — писав тоді ж таки 15 грудня Куліш під враженням тяжкої жіночої хороби, — такий жах робиться, що можу захворіти або ж збожеволіти.

Мерінг допоміг Олександрі Михайлівні, але не вилікував, і наприкінці року 1856 в Петербурзі вона захворіла знов. 25 грудня 1856 р. Куліш писав до Плетньова:

— Моя Олександра все гірше і гірше. Життя знищило її, зберігши мене. Я, слава Богу, цілком здужаю й працюю дуже багато, не втомлюючись. Коли в мене й є щось хворе, так це серце. В ньому стільки перегорнулося різних почуттів, що я дивуюсь, як ще воно існує.

Хороба Олександри Михайлівни була оберненою стороною її родинного розходження. Байдуже ставлення чоловіка викликало в Олександрі Михайлівні почуття непотрібности.

— Я не потрібна нікому! — казала Олександра Михайлівна.

Вона відчувала всю тяготу родинних взаємин і скаржилася:

— Важко бути тягарем!

Вона захворіла, коли побачила, що любов зникла, що на неї Пантелеймон Олександрович перестав звертати будь-яку увагу, перестав нею цікавитися, почав уникати її товариства і призвичаївся обходитись без неї якнайкраще.

— Я не знаю, як я не збожеволіла! — казала вона, описуючи своє тодішнє становище й свої взаємини з чоловіком. — Та краще бути божевільною, як уявляти весь тягар своїх взаємин.

Року 1856 ця родинна розколина Кулішева вже набула досить реальних контурів. У Куліша виразно оформилася думка, що йому потрібна не така жінка, як Олександра Михайлівна, доброчинна дружина й дбайлива господиня, але, кінець кінцем, надто вже дріб’язкова й нецікава. Ця «пекущаяся о многом» Марта, малописьменна й малоосвічена, викликала в ньому нудьгу. Попільна й байдужа, безрадісна втома отруїла їхні спільні дні, слова, зустрічі, колишню любов, ніжність, бажання.

Він почав мріяти про «іншу», про «Марію», про живе кохання, відживлене почуття, що надихнуло б його, освіжило, подвигнуло б на нові праці і розкрило б перед ним нові обрії. Він говорив про ненасичену згагу кохання, про своє переповнене серце, про «жажду душі своєї любить те, що справді єсть високе і вдохновительне на світі».

Із хронологічного збігу цих двох подій: знайомства з Олександрою Милорадовичівною і розхолодженням з Ганною Барвінок — Ол. Дорошкевич хоче зробити той висновок, що між цими подіями є певний логічний зв’язок. Чи обережніше: Олександра Григорівна, — зазначає Дорошкевич, — могла оформити те розходження між Кулішами, яке почалося раніше, але тяглося з певними перервами аж до початку 60-х років.

Може, краще буде висловитись ще обережніше: калюжинська панночка оформила не розходження між Кулішами, а лише конкретизувала Кулішеве шукання «Марії», протиставленої прозаїчній «Марті». Захопившись Милорадовичівною, Куліш не мав жодного наміру розходитися з Олександрою Михайлівною. Він мріяв про «Марію», але хотів зберегти для себе й «Марту», — сполучити двох!

На питання: «Чи можна кохати двох?» він давав позитивну відповідь. Отже, ініціативу в розходженні брала на себе Олександра Михайлівна.

Прийнятий приголомшений, в душевне підпілля загнаний, покірний гіркий біль довів її до того, що розлучитись, роз’їхатись стало за єдиний вихід із цього становища. І в січні року 1857 вони роз’їхались.

Куліш лишився в Петербурзі, а Олександра Михайлівна поїхала в Україну, щоб оселитись на Батьківщині в Мотронівці. Від’їзд Олександри Михайлівни в Україну в січні року 1857, буцімто через хоробу, це була власне розлука, що її неминучу потребу відчували надто виразно й чоловік, і жінка. Від’їжджаючи в Україну, Олександра Михайлівна кидала свого чоловіка, рвала з ним.

У своєму «Щоденникові» Віра Аксакова змалювала враження від Олександри Михайлівни, коли та, проїздом в Україну, в січні року 1857, спинилась на декілька днів у Москві і була з візитою в родині С. Т. Аксакова.

Своєю щирістю й самовідданістю Олександра Михайлівна справила якнайкраще враження на Віру Аксакову. Дивувало тільки чудне ставлення Куліша до своєї дружини, його попередження, пробачення, нарікання, думки про неї.

Віра Сергіївна відразу схопила справжню суть неналагоджених і загострених родинних взаємин Кулішів: зневажливу холодність Пантелеймона Олександровича й покірну відокремленість Кулішевої, що проростала в нервову хоробу. Аксакова не може втриматись, щоб не сказати про Куліша: «чудна людина».