Дарма, що З лютого 1847 р. Куліш у своєму щоденникові висловлює певність: «Вдача її [Олександри Михайлівни] обіцяє мені спокій на все життя», тут же поруч, після цього вислову певности, він записує рядки, що в тій певності примушують сумніватися: «Єдину чорну тінь на моїй душі лишає каяття, що ображав декілька разів її, і матусю її, й її братів»…

13 листопада, за місяць перед шлюбом 26 грудня р. 1846, Куліш записує до щоденника: «Розумію, як багато моя дружина повинна мати глузду, щоб назавжди зберегти цю прихильність», і в листі до П. О. Плетньова він знов повторює цю думку, що жінці, яка його кохає, треба багато прикласти зусиль, щоб він «не охолонув до неї». А 13 листопада 1847 занотовує: «Одного разу незрівняний мій П. О. [Плетньов] сказав: „Жінок створено на те, щоб зробити нас Сократами“. Справді, ніколи в житті я не мав так багато влади над своєю прикрістю, як після того, коли одружився. Дріб’язковість жіночих бажань і незадоволення з того в дивний спосіб обертають мою душу до ідеалу високого терпіння. Іноді мовчати для мене — справжня втіха, особливо коли згадаєш, що, втручаючись у дрібні суперечки з жінками, ставиш себе на одну з ними дошку».

Він пишається з того, що стоїть вище за жіночу дріб’язковість, що він не стоїть на одній дошці з жінками.

Він кається, що ображав свою наречену, але чого варте це каяття, коли в його уяві майбутнє шлюбне життя вже наперед викликає згадку про Сократа й Ксантіпу?!

«Жодній жіночій розсудливості, — зазначає Петро Чубський з приводу наведених щоденникових Кулішевих записів, — не сила була зберегти незмінним Кулішеве почуття, що не могло воно встояти перед природним згасанням змисловости. В 50-ті роки, в години душевної негоди, в „понурий період“ свого життя, період, що позначається в Куліша й надзвичайним напруженням творчої праці, пристрасними ідеологічними шуканнями, він мусив особливо відчувати свою самотність, бо дивився на жінку як на непару для себе і для спільних інтересів. Уже тоді, в 40-ві роки, коли ще буяло в його крові змислове захоплення, він уже й тоді критично ставився до нареченої, бачив і відчував у ній „недостатність розумової освіти“. Отже, в 50 роки, коли вугілля змислового захоплення дотліли остаточно і від почуття не лишилося нічого, окрім холоднуватої байдужости, це зневажливе знецінювання Олександри Михайлівни призвело до майже остаточного розриву».

Справді треба було мати винятково покірну й надто витриману вдачу Олександри Михайлівни і треба було їй самовіддано кохати чоловіка, щоб отой-о мудрий Сократ-Куліш не зробив із неї Ксантіпи. В кожнім разі у нього вистачило упертости вдачі, щоб довести свою дружину до такого стану, коли вона в нестямі й розпачі, роздягнена, тікала взимку на вулицю світ за очі. Куліш її катував своєю зневагою й погордою. Кохати й зневажати — це було для Куліша те саме, єдине й спільне почуття, одне від одного не відокремлене. Чорна тінь образливого ставлення до кожної коханої жінки лежала на Куліші.

Нема куди правди діти, була Олександра Михайлівна малоосвічена й малописьменна жінка, але Куліш зневажливо ставився не тільки до неї, а й до Милорадовичівни, до Марка Вовчка, до Глібової… Ще й досі, через мало не 70 років дослідники обурюються на Куліша за буквально непечатний грубий епітет на адресу Марка Вовчка.

Зневажливе ставлення до коханої жінки — це найвидатніша риса в усіх романах Куліша: з Олександрою Михайлівною Білозерською, з Милорадовичівною, з Марком Вовчком, з Глібовою. В усіх цих романах повторюється та сама нота, та сама скарга: «Мене ніхто не розуміє»; «Де Вам се знати».

Оцінюючи свої взаємини з Милорадовичівною, Куліш писав до неї:

— Ви не знаєте, що я один на світі! Ви не зрозуміли, що моя душа жадає, як насущної пищі, дружнього погляду, дружнього слова! Де Вам се знати? Така моя доля, що я живу з людьми на віру; мене ніхто не розуміє яко чоловіка, і я од тих завсігди далеко, з ким хотів би буть близько.

Він не скаржиться, він обвинувачує! Його скарги — не жаль, а закид! Навіть у хвилини суму й самоти, мріючи про співчуття, про ніжність, про тепло м’якого дотику рук, про мовчазні години вдвох, — навіть тоді він не може звільнитись від цього почуття своєї прометеїстичної самотньої обраности: «Мене ніхто не розуміє!»; «Де Вам се знати!».

За певною схемою розвивається роман Куліша з Милорадовичівною, ніби в ту саму алгебраїчну абстрактну формулу любовних взаємин замість одних імен підставлено інші: інші імена, інші дати, інші місця, відмінні обставини, роки й люди, а поза тим усе лишилося те саме.

Поки їхні взаємини не йшли далі стриманого й офіційного «Вельможна панно», доти і в листах Куліша до Милорадовичівни не було нічого образливого й зневажливого, трохи було менторства, трохи вчительського, трохи нотацій, та й годі, але в першому ж інтимному листі тон зневаги проявляється аж надто виразно.

Отеє «Мене ніхто не розуміє» стає за вихідний пункт!

— Нігде-бо Вам узять іншого розуму, а не такого, яким світ пробувається. Нельзя Вам стать осібно од людей і думати розумом і чути серцем.

— Сміється світ, зазирнувши случаєм у тайни душі поета. І Ви, моя сестро, не Бог знає, що вчините, як насмієтесь над моїми чудними в світі помислами.

Він зідхне і з покорою скаже: «Хай буде!»

— Живіть же, як Бог послав Вам на душу, коли не можна інше. А я буду жити і розуміти по-своєму.

Він і вона різні! Він — вища натура, у нього не загальна душа поета, сповнена високих пророчих тайн і скарбів, він чоловік величної призначености, а хто вона? Чи ж не звичайна вона, банальна панночка, така, як усі, як тисячі інших, «верхоглядлива», «ні до якого високого діла не прихильна і тільки на словах благородна», з себе нічого високого й «вдохновительного» на світі не являючи.

— Я Вас не знаю; я люблю Вас на віру. А знаєте, як важко оддать на віру душевний скарб! Ви знаєте і можете знать, що я за чоловік і яка в мене душа, а я сам мушу вгадати; та й не помилитись. Боже ж храни да помилюсь! Що тоді із моїм серцем буде? Чи ще мені мало муки! Лихо мені в світі!..