— Так, так! — не втрачаючи рівноваги, зазначив Ґете.

Генерал висловив з цього приводу загальнотеоретичний здогад:

— Це, слід думати, — сказав він, — повинно залежати від доброго травлення шлунка. Чи мали ви нагоду добре попоїсти й добре, як слід, випити, чи ж не так?

— О, безперечно так! Зі мною бувало саме завжди так!

— Ну, ось бачите! — відзначив Генерал, пожував устами і тоді, в порядку поради Письменникові, він зазначив:

— У такому разі Ви не повинні залишатись у Ваймарі. Вам треба переїхати до Відня!

Порада могла здатися трохи, на перший погляд, несподіваною й прямий сенс висловленої думки не відразу ясним, але Ґете ствердив:

— Я про це вже також думав!

— Ну, ось бачите ж! У Відні добре їдять і добре п’ють!

Генерал не сумнівався, що перебування у Відні якнайкраще сприятиме розквіту творчого генія Поета.

І у відповідь з боку Ґете трохи невиразне, але в кожнім разі дуже чемне:

— Гм!..

— У нас, — ще раз зазначив Генерал, — надають належної ваги людині, здібній складати вірші! Такі люди, якщо тільки вони вміють добре триматися й пристойно поводитися в суспільстві, знаходять собі прийом у найперших домах і найвидатніших родинах!

— Гм!

Генерал волів поставити справу на конкретний ґрунт. Як військова людина, він не любив гаятись. Він сказав:

— Приїздіть до Відня, і, коли приїдете, зверніться до мене, у мене широке коло знайомих, я маю велику рідню і користуюся впливом. Лише при відвідинах, — попередив він, — обов’язково зазначте: Ґете з Ваймара, знайомий з Карлсбада. Останнє мені потрібно, щоб я пригадав собі, про кого саме йде справа, бо мені так багато доводиться тримати в своїй голові.

— Буде зроблено! — в тон Генералові відповів Ґете.

Тоді прийшла деяка пауза в ході розмови, коротке мовчання, бо старий Генерал оглядав молодшого за нього Письменника уважно з ніг до голови: його черевики, вузькі штани, застебнутий на всі ґудзики сурдут, круглого високого капелюха з твердими крисами. Очевидячки, Письменник справив на старшого віденця враження цілком респектабельної людини, і Генерал, закінчивши оглядини, продовжив розмову.

— Але, — звернувся він знов до поета, — скажіть мені, будьте ласкаві, що саме ви, власне, написали?

— Дещо! — відповів з готовністю Поет. — Дещо! Від Адама до Наполеона, від Арарату до Блоксбергу, від кедра до терну.

Відповідь задовольнила Генерала.

— Це повинно було принести вам славу?

— Гм!.. Достатню!

По обличчю Генерала пробігла легка тінь.

— Шкода, — зауважив він, — що досі мені не довелося прочитати жадного з ваших творів, бо я раніше ніколи, на жаль, нічого не чув про вас. Сподіваюся, що протягом цього часу з’явилися нові, доповнені й поліпшені видання ваших творів?

— О, так, і чимало!

— І, певне, ще з’являться? — допитувався Генерал, уточнюючи справу щодо видань.

Письменник не одкидав подібної можливости.

— Треба сподіватися, що вони ще з’являться!

— Ну, ось бачите! — з гіркістю признався Генерал. — Це мені дуже прикро, бо я не куплю ваших творів!.. Прошу зважити на те, що я купую лише остаточні видання; інакше завжди маєш неприємне почуття, що ти маєш у себе неповноцінне видання книги, бо ж ти буваєш примушений купувати ту книгу вдруге, отже, робити зайві й непотрібні, згодьтеся, витрати. Тому, з цих міркувань, щоб усе було певне, я чекаю завжди на смерть автора раніше, ніж купити його твори. Прошу не прийняти це за зле, але це в мене принцип, якого я стало притримуюсь, і я не можу відступити від цього принципу також і для вас, пане Ґете!

Було аж надто важко сказати щось з приводу цього, й Ґете вимовив знов своє невизначене «Гм!».

І Генерал в ознаку, що він уважає розмову закінченою, знов підніс з вишуканою чемністю свого капелюха над головою, і Письменник з такою ж чемністю повторив той самий жест, і вони розлучились. Кожен з них пішов своєю дорогою: Письменник в напрямку парку і Генерал, продовжуючи свою прогулку в сутінку дерев затишної вулички. І, одійшовши, Письменник трохи повернув голову назад, і він побачив, що Генерал затримався на мить і, спинившись, дивиться йому вслід… І Письменник побіжним жестом чемно торкнувся кінчиками пальців твердих крисів свого високого й круглого капелюха, і Генерал зробив той самий жест в ознаку привіту.

Перша чверть 19 ст. — доба Романтизму. Люди тієї доби — люди пози й довільної гри. На оголений простір стола, разом з колодою карт, покладено два пістолети. Удавано байдужою рукою, пальцями, що не тремтять, годилося вибрати один з них; не кваплячись, піднести його вгору, прикласти холодний отвір до скроні й натиснути. Що з того, якщо краплі крови забарвлять біле поле витягненої з колоди карт винової кралі?