Одного разу, незадовго перед від’їздом, Елайджа загубився на Замарстинові пізно ввечері, цього разу йшлося про правдиву втрату орієнтації, тобто він справді перестав собі вірити, і якоїсь миті йому здалося, що він живцем потрапив в один зі своїх снів. Він панічно зловив перше-ліпше таксі, й уже на задньому сидінні оглядаючись на гігантський чорний силует зерносховища, відчув утіху вдалої втечі.

По інший бік зерносховища він тоді також залишив станцію Підзамче, саме її вони тепер проїжджають. Вогнів стає все менше, схили Замкової гори підперезані всілякими промисловими будівлями, з тих, де ввечері залишається один сторож зі стареньким телевізором та рибними консервами, коли їдеш потягом, здається, що всю країну пильнують люди з таких от неоковирних маленьких будівель, єдина реальність — світло їхніх телевізорів. Коли їдеш у потязі, є тільки вони. Коли йдеш серед сяйва і радощів центральних вулиць, тих, на яких почуваєшся тепло й певно навіть у чужих містах, — їх немає, важко собі й уявити, що вони десь можуть бути. Хоча вони нас уявляють і, можливо, навіть бачать на своїх маленьких безпонтових телеекранах.

Замкова гора у цьому випадку впізнавана за телевізійною вежею, а не за замком. У жодному іншому місті Елайджа не зустрічав такої фетишизованої телевізійної вежі, власне, в інших містах він їх просто не помічав, як, зрештою, і жителі. Тут вежа задавала свої вібрації міській панорамі майже з будь-якої точки огляду. Останні кілька років її навіть підсвічували ввечері, й ніхто, здається, не замислювався, чому технічний об’єкт заслуговує на таке естетське поклоніння, усім довкола це видавалося найприроднішою річчю у світі. Одного разу він під нею кохався. Ну, не те щоб кохався — трахався, причому, невдало, бо був викритий сторожем, старим каґебістом. І не те щоб під нею — у підвалі технічної будівлі, стратегічного об’єкта. Інші старі каґебісти, мертві, тим часом переверталися в могилі: громадянин США зі спущеними штанами у підвалі стратегічного об’єкта радянської батьківщини! Інакше кажучи, наш стратегічний ворог їбе наш стратегічний об’єкт…

Вежа була маяком для тих, хто наближався до міста, покровителькою поселень прибережної смуги, мешканців сюрреалістичних вілл на північному схилі видовженого хребта цієї гори — Старого Знесіння. Ці вілли нагадували ліниві квартали престижних прибережних районів у портових містах. Гора міцно сиділа корінням у центрі міста, але її хребет таки справді був прибережною смугою, а силует стилізованої під романський стиль церкви — маяком для подорожніх.

Усе, жодної надії, що потяг зупиниться на станції Підзамче. Можна йти до провіднички на довгу й важку розмову.

Супутники й супутниці Елайджи зі співчуттям провели його очима. Для них, переважно студентів, плацкартний вагон із його розмаїтістю фріків усе ще залишався джерелом досвіду та матеріалу для байок: як от, наприклад, цей закордонний придурок, який спочатку носився вагоном з ошалілими очима, потім щось бурмотів, певно, якісь прокляття по-своєму, потім залип біля вікна, аж поки там не стало зовсім темно, почав нервово вивертати кишені, щось перекладав, знову шукав, знову перекладав, зітхнув і попензлював до провіднички. Повернулися вони разом. Провідничка все ще сварилася, але радше для леґітимації своєї влади в очах решти пасажирів, бо було цілком зрозуміло, що справу залагоджено.

— Хлопці, можна тут біля вас іноземця посадити до Тернополя? Ви спати не будете? Переплутав потяг, не читає по-нашому, — тітка увімкнула фантазію.

Добре українське студентство продемонструвало гостинність, дівчата особливо охоче. Елайджа довго перепрошував, лаштувався на краєчку та плутано пояснював, як він опинився у потязі. Йому дуже треба ще вночі повернутися до Львова, дуже треба, бо з самого ранку інший потяг… Студенти не рекомендували йому висідати в Золочеві, невідомо ж бо, коли у них там остання маршрутка до Львова, краще доїхати до Тернополя, все ж таки якась цивілізація. Але й з Тернополя, за їхніми словами, шанси Елайджи повернутися до ранку були так собі.

— Ви вперше в Україні? — студентка із поглядом серйозної дорослої жінки питала не тому, що їй було насправді цікаво, а щоб Елайджа нарешті припинив бурмотіти про помилку і про ранковий потяг до Франківська.

— Я тут певний час мешкав, давно. У Львові. Ви тоді, напевно, тільки вступили до школи, — про всяк випадок додав Елайджа. — І я був минулого року. Місто дуже змінилося. Загалом Україна змінилася.

«А він симпатичний. Це ж скільки йому років?» — студентка подумки рахувала. Виглядає десь на тридцять.

Взагалі-то Елайджа подобався жінкам. Точніше, певній частині жінок: він не міг похвалитися тою природною, первісною маскулінністю — вольовим підборіддям та різкими рухами, наприклад, — яка приваблює багатьох із них. Він був із тих непристойно гарних хлопчиків, які схожі на ангелів у дитинстві та юності, але схильні стрімко набирати вагу, коли стають старшими. Скажімо так: високий, з довгими віями, пухлими щічками, перспективою другого підборіддя та майже дитячою посмішкою (ямочки у кутиках вуст), він частіше ловив на собі погляди юних дівчат, аніж зрілих жінок. Та й ті, старші, вірогідно, бачили у ньому насамперед втілення усіх тих красенів-старшокласників, які свого часу іґнорували їхню першу дівчачу закоханість.

— Нині люди почувають себе набагато вільнішими, ніж раніше, — Елайджа продовжував свою думку, задоволений з того, що має можливість сказати щось приємне. — Є свобода слова, вільні медія…

— Все це швидко зникає, — обережно кашлянув довговолосий хлопець, якого Елайджа спочатку не помітив між дівчатами.

— Справді?

— Це було зрозуміло давно.

— Я дуже оказійно то відстежував — універсали, газ і це все…

— Ви тут бізнесом займаєтесь?

— Не зовсім так, я вчу базових речей про менеджмент.