Він помічав, що його думка вивільнюється, повзе кудись убік. Що він мимоволі уникає відповіді, яку конче повинен знати для себе. І не тільки тому, а може, й зовсім не тому, що нині всі вони, люди, підійшли щільно самим своїм існуванням до цих проблем. Чистого повітря, води, їжі. Що провідні вчені, державні діячі дедалі частіше перечіпляють — ся через них практично. А саме через те, що його власне життя, його робота були втягнені в цю проблему, як кожна молекула води втягнена в лійку, в яку рине вся вода. Для чого я роблю оцю роботу? Так я опікуюся тим, що через півстоліття шести мільярдам людей нічого буде їсти? Чого я хочу? Що я стверджую? У мене є друзі. Я хочу добра дітям. І вже бачу в уяві внуків. Знаю: буду любити їх. Як декотрі з моїх ровесників, що вже мають внуків, люблять їх неймовірно, дужче, ніж своїх дітей. Може, тому, що коли наші діти малі, ми самі ще молоді й більше думаємо про себе. А тут думка вже переключається… То я роблю для них? Мабуть, і для них. Тоді чого я прагну, насолоди?

Так. І нема чого боятися. Адже й насолоди є різні. Є насолода навіть зійти на вогонь заради істини. Не тільки страждав Джордано Бруно, мав насолоду сказати правду.

Мені ж приємно приносити людям користь. Втіха мені, люди теж мають від того. Це ж не зловорожа насолода. Як, скажімо, насолода паразита або садиста. Мали ж якусь насолоду… Ні, не насолоду, а потребу душі, серця Заболотний, Кох і навіть отой пілот, що впав над сибірською тайгою і до останньої миті записував на магнітофонну плівку роботу приладів літака…

Саме оце, невідоме, й вело людство протягом віків. Для того люди й жили. Чи свідомо так жили? Скільки їх жило так? Оті всі, що лежать під пірамідами й курганами або над якими тисячоліття шумлять жита? Оті, що в Карфагені, в Помпеї, просто на сільському цвинтарі?

Але ж залишилася теорема Піфагора і знайдена в тому ж попелі статуя Венери. То оце все і є прогрес? Мабуть. Тільки жодна людина, творячи, так не думає. Не може думати. Вона сама, її діяння — тільки часточка того великого руху.

Власне, він і сам ніколи не думав у такій послідовності і такій абстрактності. Імпульси йшли од найконкретнішого. Од його роботи. І тут він уже не міг не думати. А що, коли одного дня стане відомо, що вона абсурд?! Що цю істину, над якою б'ється, відкрити не можна? Тоді куди пішло твоє життя? Ні, навіть ще вужче. Шлях, який вибрав, місток, який намагаєшся прокласти, не той. Прокладений не над тією прірвою чи навіть не над прірвою, а на твердому й рівному. Тоді ти обдурив не тільки себе, а й оцих двадцять вісім чоловік, що довірились тобі, що вірять тобі, що шукають разом з тобою. Що вони скажуть?..

Оце й була та крапка, з якої починалися його думки. Й що ближчав день перевірки, коли вони запустять у суспензію мічені атоми й стане відомо: змарнували, спалили вони безслідно оці останні шість років чи мають хоч якісь результати, — то дужче тиснули думки. І, як здогадувався, не лише його. Не міг не думати про це й дехто з оцих двадцяти восьми. Але, мабуть, вони задумувалися зовсім не так, як він. Вони йшли за ним. Це було схоже на те, як солдат іде за наказом командира, правильним чи неправильним. А він од цієї думки втекти не міг. Уже хоча б тому, що мета лежала в кінцевій точці шляху, його роботи, була вираженням доцільності її, а отже, і його життя. Через те й оті всі думки про прогрес, про майбутні покоління не були для нього схоластикою, чистою теорією, якою можна бавитися за склянкою чаю чи чаркою коньяку, втішатися, лякати гарних жінок (вони знають, що їм треба лякатися) чи кидати в дискусійний раж молодих аспірантів. Йому ж вони мовби натякали: а чи не краще, якби ти робив щось конкретне, точне, ну, скажімо, видобував би каротин з водоростей чи вирощував хлорелу. Там видно все. Там результат помітний і на очах спожитий людьми. (До речі, саме вони й знайшли — для власних потреб — новий спосіб вирощення хлорели в закритих басейнах, він виявився таким ефективним, що на них посипались заявки а главків і міністерств з проханням розробити його широко й впровадити в господарство, хлорела — надзвичайно поживний корм для худоби). А ти можеш спокійно споживати свої наукові шукання, рости в академіки, утверджуватися й не каратися. Ну, щоб каратися… То — щось більше. Караються від вчиненого злочину. А він злочину не вчиняв. І тому хоч і одчахувався думкою од своєї роботи, розмірковував начебто з відстані й справді трохи теоретично. Тільки інколи його раптово неначе била навідліг гаряча думка: а що, як ось перевіримо, й нічого не вдасться? Що тоді? Він не знав, що буде тоді.

Тої миті постукали. Це не були свої—він сам привчив співробітників заходити до кабінету без стуку. Постукали вимогливо, впевнено, двері відчинилися, перш ніж він відгукнувся. До кабінету стрімко зайшли директор інституту Корецький і завідуюча відділом кадрів Лепеха. Власне, стрімко зайшла Лепеха, Корецький переступив поріг тихо й коректно. Він був таким завжди — тихим, коректним, навіть несміливим, замкнутим. Ось уже багато років його вела, підштовхувала, міцно тримала в руках ця злиняла, зі зморщеним, майже аскетичним пергаментним обличчям, фарбованим — перефарбованим, попаленим волоссям жінка в строгому костюмі.

Як у керівника інституту, у Корецького була неоціненна риса — він завжди першим показував на стежку, яка приводила до мети, глибинним чуттям одразу вхоплював суть і спрямування запропонованої проблеми, майже інстинктивно відшукував її міцні й слабкі вузли, допомагав розвивати, просто допомагав усім, хто щиро й чесно йшов у науку. Щоправда, допомагав тільки в межах інституту, поза його стінами захисник і оборонець з нього був кепський.

Проте Дмитро Іванович знав про Корецького й ще одне. Серед людей близьких він інакший. Спокійний, розважливий, може легенько підштрикнути співрозмовника, вміє підштрикнути. Легенько й незлобиво, так що співрозмовник не розсердиться й відчує красу дотепу. Дмитро Іванович якось відпочивав з Корецьким у санаторії. Там Корецький був душею товариства, це сталося само по собі, він не нав'язувався. Марченкові іноді здавалося, що оцей другий Корецький нудьгує за першим.

Високий, худий, зігнутий, Корецький стояв позаду Лепехи як сумирний і тактовний знак запитання. Наталія Кирилівна стояла як нехай і невеликий, але грізний знак оклику. Це була жінка тверда, вольова, хотіла бути такою й тому була. Вона не визнавала панібратства, не хотіла сприймати жартів, врешті, розучилася їх розуміти зовсім — навіть на банкетах після захисту дисертацій, куди її неодмінно запрошували й куди вона зрідка приходила, сиділа прямо, стуливши вузькі безкровні губи, й, здавалося, стежила, чи не вчиняв хто якої нетактовності: з'їв більше, ніж треба, запізнився чи пішов рано.