Він йому не позаздрив. Далебі, страшно жити так, нікого не любивши й не відчувши любові до себе. «Але я… Як міг я сам жити отаким сліпцем, отаким кротом? Боже, куди я дивився!»

Його розпачливі думки обірвав несподіваний прихід Хо — рол. Очі Світлани Кузьмівни чомусь неспокійно бігали, вона кидала короткі позирки то на Марченка, то на Бабенка. Дмитру Івановичу здалося, що вона або стурбована, або злякана.

— Що вам, Світлано Кузьмівно? — запитав він.

— Я не залишила у вас звітності? — сказала вона, а сама дивилася на Вадима вочевидь стурбованими очима. Дмитру Івановичу здалося, мовби вона щось наказувала йому, але він не надав тому значення.

— Ви забрали її ще вчора, — сказав він. Хорол неохоче пішла з кабінету.

— Знаєте, чого вона приходила?. — сказав Бабенко, щойно за Світланою Кузьмівною зачинилися двері. — Боїться, щоб я не розказав чогось про неї. Теж фрукт, — посміхнувся до Дмитра Івановича такою посмішкою, немов утягував і його в якусь гидку змову. — Сморідець у неї з душечки йде. Чуєте! — потягнув носом. — Інтриганка. І мене хотіла втягнути в свої інтриги. Тепер боїться.

Дмитро Іванович підвівся й сказав тихо, але твердо:

— Йдіть.

— Я піду, — так само нахабно подивився йому в обличчя Бабенко. — Але ви підпишете характеристику.

Дмитро Іванович узяв ручку. Поволі розписався. Поставив дату. А тоді враз кинув ручку, в одну мить пошматував папір і пожбурив його в обличчя Бабенку. Той зблід, губи в нього стали безкровні, руки нервово забігали по ґудзиках теніски, проте навіть у цю мить сила тверезого обрахунку в ньому була дужча за хвилю гніву. Він зрозумів, що Дмитро Іванович зараз зважиться на будь — який крок і що навіть сказати йому ті слова, які він казав напо — чатку, небезпечно. У цю мить він боявся цього розгаданого, як ііому видавалося раніше, до останньої мозкової звивини шефа. Він бачив, що Марченко міг ударити, міг взагалі вчинити хтозна — що.

— Я напишу сам, — твердо сказав Дмитро Іванович, намагаючись подолати дрож, який стрясав його.

— Що ви напишете? — У голосі Бабенка вчувалися нотки непевності. — Неправду?

— Ні. Я напишу правду. Що ви талановитий науковець, вмієте працювати. Але що людина ви нечуйна. Що у вас за всім стоїть розрахунок. І зовсім немає серця. І відсутня мораль.

— Мораль, — хмикнув Бабенко. — У кого вона е?

— У вас немає. Ви шість років підлещувались до мене. Ви лицемірили перед Світланою Кузьмівною. Тепер будете підлещуватись до когось іншого. До тих, до кого вигідно. Скажіть, — раптом подивився в очі Бабенку, — у вас батьки є?

— Є, а що хіба? — спантеличився Вадим.

— Хто вони?

— Селяни.

— Не селяни, а колгоспники, — майже зі злістю поправив Марченко. — І ви можете сказати, що вони коли — небудь отак лицемірили й брехали? Пригадайте. Уявіть собі, що вони знають усе про вас.

— Ну, вони теж увесь вік гризуться між собою, — знервовано мовив Бабенко. — І з сусідами. За курей, за город.

— Ну, а уявіть собі: чиясь корова витолочила ваш город. І хтось прийшов до вашої матері й каже: «Ото твій город випасла Денисова корова, але ти скажи, що то випасла Микитина. Так треба». І що скаже ваша мати? «Бог з тобою, чоловіче, як я скажу, що Микитина, коли то Денисова? Гріх мені буде од людей». І не скаже нізащо. Не скаже?

— Ну, не скаже. І що з того?

— Нічого. Оце все. А тепер ідіть.

Вадим Бабенко стояв спантеличений. Йому здавалося, ніби його обдурили, обсміяли, але в чому — зрозуміти не міг. І це породжувало почуття безпомічної злості.

— І все ж ви мені напишете позитивну характеристику, — врешті похмуро сказав він.

Дмитро Іванович здивовано поглянув на нього, як дивляться на несерйозного жартівника.

— Бо тоді я залишуся у вас. А ви ж мене вже не захочете.

— Правда. Я з вами працювати більше не захочу. А проте характеристику нехай напише профспілкова організація. Ваші колеги. Ідіть. І не доводьте мене до гіршого.

У нього під оком знову затіпалась синювата жилка. Вадим помітив це, хотів щось сказати, не сказав, вийшов. І майже одразу в кабінет зайшла Хорол. Дмитру Івановичу здалося, що вона стояла під дверима.

— Чого він приходив? — У її очах гойдалися сполохані вогники. Дмитро Іванович помітив їх, витлумачив по — своєму, його знову охопило шаленство, гнів кинув усю силу в кулаки, він стиснув їх і закричав:

— Приходив звільнятися з роботи! Тікає з корабля, який тоне. Тікайте й ви. Всі тікайте. Всі!

Світлана Кузьмівна мить стояла непорушне, сполохані

вогники, що горіли в її очах, полетіли кудись углиб, страждання й розпач спотворили її обличчя, вона затулила його руками й несподівано заплакала.

— Нащо ви так, — витиснула крізь ридання. — Куди я без вас? Я без вас… — хотіла сказати «ніщо», не сказала, він зрозумів і так, йому було неприємне її приниження, але водночас у серці відгукнулася її щирість і каяття, у чому саме, він не знав, але вловлював, що вона шкодує за чимось, і тому сказав уже значно спокійніше: