Хліб із хрящами

Аннотация

Земля, задобрена людською плоттю, рано чи пізно розродиться. 'Радіо Живих Мерців' веде прямий репортаж про кінець світу з села Міцне на Київщині. 'Хліб із хрящами' – це роман про голод і непрощенність, про ген канібалізму і морок свідомості. Апокаліпсис не буде лагідний до тебе, й триватиме він довше, ніж пульсація інстинкту виживання. Колишній священик стоїть на порозі свого дому й молитва його проста: сокира чи таки автомат?

Annotation Земля, задобрена людською плоттю, рано чи пізно розродиться. «Радіо Живих Мерців» веде прямий репортаж про кінець світу з села Міцне на Київщині. «Хліб із хрящами» — це роман про голод і непрощенність, про ген канібалізму і морок свідомості. Апокаліпсис не буде лагідний до тебе, й триватиме він довше, ніж пульсація інстинкту виживання. Колишній священик стоїть на порозі свого дому й молитва його проста: сокира чи таки автомат? Intro Розділ 1. Розділ 2. Розділ 3. Розділ 4. Розділ 5. Розділ 6. Розділ 7. Розділ 8. Розділ 9. Розділ 10. Розділ 11. Розділ 12. Розділ 13. Розділ 14. Розділ 15. Розділ 16. Розділ 17. Розділ 18. Coda Видавництво «Ярославів Вал», Київ, 2012 ББК 84.4УКР6 Б87 Видавнича рада: Віктор Баранов , голова НСПУ, головний редактор журналу «Київ»; Михайло Ватуляк , голова Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Львівщини; Сергій Гальченко, заступник директора Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, літературознавець; Сергій Грабар , письменник; Григорій Гусейнов, головний редактор журналу «Кур’єр Кривбасу», лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка; Дмитро Іванов, головний редактор газети «Гарт» (Чернігів), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка; Володимир Загорій, президент Ліги українських меценатів; Світлана Короненко, заступник директора каналу «Культура» Національної радіо компанії України; Іван Корсак, головний редактор газети та радіо «Сім'я і дім» (Луцьк); Василь Простопчук, головний редактор газети «Віче-інформ» (Луцьк); Михайло Слабошпицький, директор видавництва; Павло Щириця , головний редактор видавництва. Бриних, Михайло. Хліб із хрящами : роман / Михайло Бриних. — К.: Ярославів Вал, Б 87 2011.— 168 с.: іл. ISBN 978-617-605-005-6 Ілюстрація на обкладинці — робота художника, скульптора та перформера Олів’є де Саґазана Земля, задобрена людською плоттю, рано чи пізно розродиться. «Радіо Живих Мерців» веде прямий репортаж про кінець світу з села Міцне на Київщині. «Хліб із хрящами» — це роман про голод і непрощенність, про ген канібалізму і морок свідомості. Апокаліпсис не буде лагідний до тебе, й триватиме він довше, ніж пульсація інстинкту виживання. Колишній священик стоїть на порозі свого дому й молитва його проста: сокира чи таки автомат? ББК 84.4УКР6 ISBN 978-617-605-007-0 Михайло БРИНИХ РОМАН Intro Мікробіолог Михайло Васильович написав листа колишній дружині, яка жила в Рівному, і пішов на пошту. На пошті його не чекали, бо такий у світі порядок. Зубний технік Василь Спиридонович прокинувся від того, що дзвонив телефон, дзвонили в двері й дзвонило в голові. "Три в одному", — подумав він і відключився. Колишній підприємець Іван Петрович вийшов із під'їзду о восьмій сорок п'ять, і по дорозі до автобусної зупинки двічі впав. Коли приїхав автобус, йому пощастило пробитися до вільного місця біля вікна. Для всіх цих людей день розпочався вдало. Студент Василь Чобіт не міг знати, що під під'їздом на нього чекають двоє чоловіків у цивільному. Під час вкрай невдалої втечі він напоровся на металеву садову огорожу й умер від розриву селезінки. Лікар, який оглядав тіло на місці пригоди, чомусь не здивувався, коли в найближчих кущах раптом стрепенувся вгодований селезень. "Диви, який жирний качур!" — сказав він блідій медсестрі, яка лише другий день працювала в бригаді швидкої, й тому не знала, як сильно лікар не любить алітерацій. Ганна Миколаївна Авербах взяла гроші й стривожено глипнула на покупця. Грошей було дуже мало, а продуктів, нагромаджених на транспортері перед касою, дуже багато. Вона дивилася на покупця і думала, що сьогодні — не його день. Поки вона це все обмірковувала, покупець зіщулився, різким рухом приклав долоні до грудей, ніби збирався комусь подякувати, і впав на підлогу. Серцевий напад, миттєва смерть. Покупця звали Матвій Широкий. Отже, для цих людей день почався дуже погано. Навіть для Ганни Миколаївни Авербах, зміна якої закінчилась опівдні, після чого вона побігла в лікарню забрати результати обстеження. Там лікар сказав, що в неї неоперабельна стадія раку, торкнувся до її плеча, ніби перевіряв, чи справді перед ним стоїть людина, й пішов у службове приміщення з табличкою WC. Ганна Миколаївна чула, як потекла вода, проте за мить вже не чула нічого, бо зомліла і внаслідок вкрай невдалого падіння зламала шию. Дивакуватого покупця з вродженою вадою серця Матвія Широкого, студента Василя Чобота й Ганну Миколаївну Авербах привезли у міський морг №1. Ближче до вечора, коли місяць викотився з грозової чорноти, бо він і справді був круглий і міг котитися, колишнього підприємця Івана Петровича, мікробіолога Михайла Васильовича та зубного техніка Василя Спиридоновича привезли в міський морг №2. Ось і вся різниця між цими людьми. Кому пощастило і кому не пощастило. Розділ 1. Гараж: погляд збоку Кажуть так: подивись на себе збоку. Це значить, що ніби від тебе має відокремитись якийсь внутрішній погляді зайти збоку; стати отак збоку, і дивитися; дивитися довго, скептично, примружено; дивитися так, як дивиться п'яниця на своє відображення у вітрині бару, звідки його щойно випроторили; після цієї душевної дактилоскопії, вівісекції та відокремлення здору від ребер, цей боковий погляд нібито може надати на розгляд свідомості більш-менш адекватний знімок твого єства. Твоєї сутності. З усіма її викривленнями, болячками, астральними переломами. Можливо, комусь це допомагає. Зі мною внутрішній погляд повівся інакше. По-перше, їх приперлося троє. Стали, як і годиться, збоку і в один голос заявили: "Ти кликав — ми прийшли. Зараз будемо тебе роздивлятися". Я їм кажу: "А чого вас троє? Мені одного цілком би вистачило". А вони на те: "Ну, так вийшло, що у твоєму випадку нас троє. Але не звертай уваги, для тебе ніякої різниці нема. Так навіть краще". Я стою, намагаюся не рухатись, щоб вони краще все розгледіли. А вони тим часом між собою про щось балакають, курять, плюють на підлогу. На мене не звертають уваги. Я до них: "Чуєте, вас чого покликали? Щоб я зміг поглянути на себе збоку. От і дивіться, а потім звітуєте, що там і як". Вони всі разом засміялися, кажуть: "На що там дивитися? Ні-фіга цікавого". Я їм на те: "Та знаю, що ніфіга цікавого, але це ви маєте моїй свідомості по всій формі розтлумачити. Інакше хтозна, що робити. Які чакри чистити, а які краще залить бетоном, щоб не мучитись". Вони на це: "Чуєш, ми ж наче тобі чітко пояснили: нема на шо дивитися. Он минулого місяця до сусіда гамновозка приїжджала — так то було зрєліще! Спершу — як вона заїжджала на подвір'я і зламала загородку для курчат. Потім — як шланг тягнули в уборну й по дорозі мотузку з білизною зачепили. А коли качать почали, мама, як воно завоняло! Та ще й шланг дірявим оказався, в двох місцях з нього капало... От на що цікаво було подивитись! А в тобі шо? В тобі нічого. Холодрига, темрява, порожнеча. Щось ніби блимає, але дуже глибоко. Ми так далеко не зазираєм, — без оптики спеціальної нема смислу". Я аж розлютився на них. Бо і сам знаю про порожнечу і темряву без жодного погляду збоку, яких чомусь виявилось аж троє. І що далі? Ці сучі погляди звалили. Просто звалили, насміявшись досхочу, — лише слово "гамновозка" і регіт долинали до мене, коли їхні гнучкі спини розчинялися у гаражній стіні. Ні, мені не привиділося. Просто у цьому гаражі відбуваються дивні речі. Не аж такі дивні, щоб я по-справжньому обісрався, але все ж таки — трохи незвичні. Цей шепіт не може звучати вічно. І шаркання капців об побілілий від часу та безкінечних пересувань людей, коліс, ящиків та стелажів лінолеум. Як голоси за спиною, до яких раніше ставився, наче до сусідського телевізора; тепер вони тільки нагадують тобі про голоси, яких ти не чуєш. Голоси, чия головна функція — спотворювати все, що тобі хотілося б почути. Тишу вигадали невігласи. Якісь бовдури, з тих ото нікчем, які, щойно переступивши поріг власної квартири, натхненно верещать: "Я вдома!", — й одразу вмикають телевізор, комп'ютер, СД-програвач і радіо, хоча... ні, радіо у них працює весь час, вони його взагалі уміють не помічати. Минуло всього лише два дні, як я забарикадувався у цьому гаражі. Два дні, протягом яких мені нічого не бракувало. Тут є що їсти й пити, є дизель-генератор і армійський запас пального, і є нетбук, з яким ми так от запросто балакаємо. Він дуже компанійський, справжній друзяка. Ще тут нагромаджене всіляке непросте електронне начиння — хтось обладнав у цьому гаражі справжню радіостанцію. Хоч як важко в це повірити. Шкода, що я свого часу ігнорував радіогурток у школі. Пішов на дзюдо, придурок. Тепер спробуй розберися в цьому безладі. Один пульт чого вартий. А втім, навряд чи в моїй школі було щось схоже. Звісно, я намагався допетрати, як воно все працює, якщо взагалі колись працювало. Глухий номер. Позавчора я сів перед мікрофоном і почав говорити. Ну, яка-не-яка розвага. Але цей мертвий мікрофон тільки ще більше засмутив мене. Навіть коли тобі нема чого сказати, потрібен співрозмовник, — і тоді все гаразд. Мовчання теж можна слухати. Але мертвий співрозмовник — це занадто. Це важко витримати. Якби на цьому чортовому пульті блимали лампочки, якби існувала бодай теоретична можливість оживити всі ці дроти, тоді я міг би не тільки мовчати. Так, цього вистачило б для нормальної розмови. Я б звертався до вас, уявних радіослухачів, як це робив той чувак, що був тут раніше. Думаю, він триндів без упину. Всі ді-джеї хвацько триндять, — така професія. Вони можуть говорити про все на світі так, наче були свідками творення неба і тверді, й тому легко можуть пояснити будь-що і дати пораду в будь-якій ситуації. Справжній ді-джей — це довідкова служба Господа Бога, не менше. Чи когось із них, хто там рулить. Кому-кому, а мені дуже бракує справжнього ді-джея. Шкода, що я сам не можу розважити вас — і себе за компанію — бодай дрібними пригодами. Ніяких подій, жодних пригод. Два дні без подій — це так довго, так багато. Зупинка часу, станція "Нічого" — ось як це називається, еге ж? Тільки ми з нетбуком можемо про все це погомоніти. Йому байдуже, а мені нема куди подітися. Я встиг полюбити цей нетбук, — і це почуття можна назвати навіть пристрастю, так. Особливо, коли нема з чим порівнювати. Просто йому, нетбуку, все одно, але він терпить і не втрачає цікавості. Є живлення — і цього достатньо. Два дні могли б минути і швидше, але в такому обмеженому просторі час застрягає. Час — це взагалі дуже неповоротка штука, і якщо бракує простору, щоб ширяти й майоріти, він перетворюється на Вінні-Пуха в кролячій норі. Стирчить там, і спробуй здогадайся, як його виштовхати. І що є істинною причиною застрягання часу: вузька нора чи його страхітлива обжерливість? Щоб надати хоч якогось колориту моєму існуванню, я згадую про зомбі. Про тих нелюдей, що шастають довкола вдень і вночі. Власне, від них я тут і ховаюсь, — даруйте, що досі не сказав. Я надіваю навушники — Боже, дивись сюди, у мене є плеєр! — і це чудовий шанс не чокнутись остаточно. Принаймні, доти, поки у вухах рипітиме Том Вейтс. А що станеться потім — гараж його знає. Це надто далеко і водночас надто близько. Сотні кілометрів на ребрі сірникової коробки. Головне — звикати до смороду. Зріднитися з ним. Для цього треба зовсім небагато — щоб наші смороди подружилися. Ну, щоб вони потоваришували, як оті смердючі ковбої в прекрасних вестернах. Щоб один обняв іншого і сказав: ну, що ж, будемо тепер смердіти разом. З кожною годиною тут додається мого смороду, та він однак не може передужчити їхній. Гараж — це така доволі герметична споруда, ви ж розумієте. Відчиняти двері я поки що не збираюся. Двері завдали трохи клопотів, я проморочився з ними години півтори, поки заклав дерев'яними балками, підпер всяким важким барахлом, яке тільки вдалося знайти у підвалі. Під час цих рейдів до підвалу я перебрав свою життєву норму героїзму. Все, тепер я точно не герой. Викреслюйте мене зі всіх фронтових звітів, я не братиму участі у визволенні поневолених народів. То як, ми й далі будемо жить у цій глибокій воді чи ще почекаємо кращої нагоди висловитися? Ми й далі будемо плодити ці внутрішні діалоги, га? Будемо. Бо альтернатива полягає у тому, щоб вийти на вулицю. Подружитися смородами. Це відбулося б доволі швидко, але, на жаль, не безболісно. Там немає отих доброзичливих смердючих ковбоїв, це я точно знаю. У них нічого спільного з тими ковбоями. Хоча мені вчора здалося, що один із паршивців, який обмацував гаражні стіни з тихим гарчанням (я бачив його крізь маленьку шпарину між бляшаними латками піддашшя, там у мене чудовий пункт для спостережень), один із них був у капелюсі. Не в такому крислатому, як ковбой, але таки в капелюсі. Власне, він більше нагадував дачника-бджоляра, ніж ковбоя. І геть не був схожий на людожера, так. Внаслідок тривалого перебування у цій мікрофортеці мені починає здаватися, що ніяких зомбі немає, що це все якась шизова вигадка, моє особисте потьмарення. Вони хочуть, щоб я повірив у це. Якщо у їхніх гнилих душах і може зродитися якесь бажання, то ось воно, те єдине бажання, на яке вони здатні. Сиди тихо і пий воду. Так казав мені колись шкільний вчитель фізкультури. Після того, як до мене повернулася тяма. Я невдало поставив руку під час вправлянь на брусах, усе в одну мить перекинулося і полетіло, а голова бамкнула, як лампочка, і згасла. Потім я побачив склянку води під своїм носом, здається, навіть почув, як мої зуби стукнулися об неї. І голос згори, голос учителя фізкультури: "Сиди тихо і пий воду". Протягом останніх днів я часто казав собі: "Сиди тихо і пий воду". І щоразу згадував, як тоді, після падіння з брусів, я пив ту воду великими ковтками й за мить блював на сектор для стрибків у довжину: блював так відчайдушно і масштабно, що постраждав ще й розташований тут-таки гімнастичний кінь (то був якийсь урізаний кінь, майже як козел, — гібридна модель для гібридної школи, спецзамовлення, пряма доставка авіарейсом із республіки Куба). У цьому гаражі залишилось не менше п'яти десятилітрових бутлів з водою, — якась добра душа гідно приготувалася до кінця світу. Звісно, це подбав про мене смердючий ді-джей, посланець Господа, в якого були відповіді на всі запитання. Про консерви та в'ялене м'ясо я вже казав, здається. Ні? Відколи ми спілкуємося з нетбуком, у мене загострюється дежа в'ю. Тільки от м'яса мені найменше хочеться. Чи розумієш ти незворотність? — ось головне питання, з яким доводиться найчастіше мучитись. Я розумію багато чого, але не хочу приймати. Візьміть решту, сучі діти, купіть собі морозива. Приблизно так я собі це й уявляв: гараж, в якому можна протягнути набагато довше, ніж хотілося б. У цьому гаражі можна почуватися удосконаленим Робінзоном Крузо: мало того, що навколо є все необхідне, так за цим усім ще й не треба бігати по всьому острову. Простягнув руку — і взяв. Робінзоне, ти б здох від заздрості, якби побачив мене. У нас є ще одна спільна риса, яка аж занадто впадає у вічі: приблизно однакові шанси повернутися до цивілізації. Він чекав, поки якісь притирені алиє паруса замаячать на обрії, я теж чекаю на щось таке. Берети всіх кольорів, червоні хрести, камуфляжні плями — ось мої символи надії. Найбільший мій стрьом, суто робінзонівський, — це ризик провтикати свій порятунок. Або ще гірше, самому попасти під роздачу. Згадай, як ти вийшов на сніг, — кажуть мені внутрішні погляди, які вже досхочу насміялися з гамновозки. Ще вчора нічого такого не було, а сьогодні — раптовий ранок і сніг. Несподіване світло, яке чомусь вирішило поділитися з тобою чимось непотрібним. В ноги трохи холодно, але сніг виправдовує всі покладені на нього сподівання: він рипить і розсипається, на ньому залишаються сліди, на які так приємно озиратись. Мабуть. Ще ніхто нікуди не йшов — сніг про це знає найкраще, і твої сліди — це ваша спільна таємниця. Мине якихось півгодини, і вже не буде ні тебе, ні слідів. Залишиться сам лише сніг. — Сніг — це символ чистоти, — любила казати моя сестра. — Скажи, дивно: чистоти не існує вже давно, а символ є. Снігу, мабуть, набагато більше, ніж тої чистоти було у світі. Так і з усім іншим. Я зачиняю вікно. Хоч воно й прорізане у стелі (їй-богу, ці люди щось собі знали), проте відчуття безпеки — варто його лише відчинити — зникає. Так і сидиш, дивишся на це вікно, не можеш відвести від нього очей, боїшся кліпнути. Здається, варто лише на мить розгубитися — і в цю дірку, що поєднує мій безпечний світ із зовнішнім армагеддоном, провалиться уся нечисть світу. Тобто, наші світи поміняються місцями. Тільки я залишусь не там, де треба. З іншого боку. Втім, хіба я знаю напевно, де мені треба бути? Може, варто вибігти на вулицю, закінчити цю історію, і все стане на свої місця? Але щось підказує мені, що більшість жертв у світі — марні. Й навряд чи я стану винятком. А є ще одна лажова вірогідність: стати винятком, якого ніхто не зауважить. Будемо вважати, що нічого не відбувається. Будемо вважати, що зараз — ранок, роса на траві, сріблясті павутинки і виляск щуки на річці. Той факт, що немає ані ранку, ані роси, ані павутинок, ані річки, краще не брати до уваги. Може, написати листа? Самому собі, наприклад. Це теж розвага, але... Правду кажучи, це галіма розвага, хоч вона й може тимчасово вберегти від безумства, — цієї підступної прикрості, якої я насправді боюся. Хоча я вже й так пишу листа, тільки вдаю, ніби не помічаю цього. У кожної людини є свій перелік бажань, такий собі список Шиндлера, необхідні речі. Хтось, наприклад, мріє захистити докторську дисертацію. Все життя мріє про це, потім — років так у шістдесят — захищає цю свою дисертацію й умирає від серцевого нападу. Я знав одну таку людину. Він дуже хотів захистити докторську дисертацію. І от що мене цікавить: наскільки щасливіша була його смерть? Чи прикрасив цей здобуток його останні хвилини? Я вірю, що так воно й було. Що перед тим, як вирушити у темний тунель, він устиг подумати: "А все ж таки я захистив докторську дисертацію". Тобто, позиція номер один є — можна ставити весла, піднімати вітрила й заливати повні баки пального. Список бажань — це чудова людська властивість. Ще краще, коли у ньому більше одного пункту. Тоді, принаймні, перед останнім дзвоником встигнеш подумати: "Ну, так, номер перший — це прочерк, але ж номер другий, який номер другий! Вдалий аборт, правда ж?". У мене теж був колись свій список Шиндлера (от ще ж причепився, сподіваюсь, Спілберг нормально так гикає, щоб він був живий-здоровий). І в ньому аж чорно було від бажань, дрібних і всеохопних. Я мріяв, щоб із мого життя щезли непарні шкарпетки, щоб провідні фармацевти світу нарешті винайшли універсальний засіб від бодунів, щоб ніколи не було війни, — багато всякого. Але коли потрапив у гараж, мій список скоротився до одного пункту. Він, мабуть, і не схожий на перелік бажань. Ось який він має вигляд: пункт перший і останній (тобто, акуратна арабська одинична, намальована на чистому аркуші в лівому верхньому куті). Й знаєте, що там, після одинички, написано? Один тільки символ — дрібний знак запитання. Цей нещасний горб із крапочкою — це і є весь мій список Шиндлера. До речі, вам не потрібна пам'ять? Нікому не потрібна? Якщо треба пам'ять, — звертайтесь. У мене цього добра навалом, нема куди дівати. Однак ніякої користі від неї — тільки печаль. А свій скорочений фактично до нуля перелік бажань я можу утримати в активованому стані й без пам'яті. Стенд-бай, — і опля. Одиничка і знак питання — хіба потрібна пам'ять для таких мізерних володінь? У цьому, до речі, принципова відмінність між мною та Робінзоном Крузо: у мене немає навіть бажання вижити. Просто все так склалося, що найкомфортніший вихід у цьому моєму становищі — не вмирати. Сидіти тихо і пити воду. Навіть блювати не хочеться (хіба що спуститись у підвал і затриматися там трохи довше, ніж на півхвилини). "Так-так", — кажуть примарні внутрішні погляди, яким сподобалося підходити збоку, покурювати, реготати з гамновозки й зникати. — У нас є нова інформація для тебе, — кажуть вони. І їхні морди, якщо можна називати мордами згущену вологу і зіжмакане повітря, мерехтять, як шторки в кінопроекторі, — я ледве розрізняю окремі їхні риси. — Ми таки роздивилися дещо... — Це може тебе зацікавити! — перебивають вони один одного. Але чомусь знову втрачають до мене інтерес, ніби й не обіцяли нічого розповісти; знову чути слово "гамновозка" і стишений сміх. Аж ні, ці притирки, яких я на свою голову викликав із гаражної стіни, раптово згадують про свої відкриття. — Да, ми коєшо можем тобі сказать, хоча й не знаємо, чим воно тобі поможе... — Навєрно, нічим не поможе! — Точно, нічим! — стільки радості лине з трьох боків, що мені аж трохи незручно. — Але ми все 'дно скажем, бо ти ж нас для цього і покликав, да? — Скажем! — Значить так: тобі треба убить зомбі; тільки ми не про тих нещасних, котрі хавають все живе вокруг... — Нє-є-є, тих трупаків убивати — це як відчищати на своїй кофті пляму від вина куском свинини, — дурне заняття. — ... їх рано чи пізно і без тебе уб'ють, хоч як воно странно звучить. — Уб'ють трупів, круто, таки да... — А в тебе інша мета — треба убить справжнього зомбі, його тут... — один з поглядів обвів широким жестом гараж. — Його тут... — знову сказав він і замислився. — Одна штука, карочє. — Один, як палець, на всю округу. — Єдиний... — посипалися пояснення від інших бокових поглядів. — І от це — твій клієнт, так на роду написано. І в тебе, і — шо характерно — у нього. Ти вже звиняй, що ми так глибоко копнули, — сам напросився. — Але ж... — кілька запитань у моїй голові заходилися штовхати одне одного ліктями, і я не зміг більше нічого вимовити. Тим часом погляди вкотре згадали гамновозку, і перший із них уже майже розчинився у гаражній стіні. — Так а хто це? Де? Як мені його впізнати? І навіщо вбивати? Чому я? — запитання проштовхалися таки, добігли до язика майже одночасно. Фізкультура і спорт, я люблю вас (на відміну від кличного відмінка). Останній із поглядів затримався на мить, хоч його права нога вже продірявила вразливу до потойбічних створінь гаражну стіну. Він озирнувся і мені здалось, що навряд чи він скаже щось змістовніше, ніж "гамновозка". Втім, я помилився. — Білий кролик. Знаєш про такого? От хто тобі понадобицця. Розділ 2. Це просто робота така — Ваші документи. Охоронець на прохідній нагадував зразкового вояка-спецназівця, котрому б личило охороняти секретні об'єкти, а не лікеро-горілчаний завод. А втім, сам завод здалеку мало чим відрізнявся від надзвичайно секретного об'єкта: високі мури з колючим дротом, протягнутим погорі, на території — кілька величезних бетонних кубів із мінімальною кількістю вікон, приземкуваті споруди, що, вочевидь, правили за складські приміщення, хоча за потреби могли б використовуватись як бункери, та ще якісь дрібніші "дзоти" незрозумілого призначення. — Ваня, поспілкуйся з людиною. — Віталій Шкурян поважав цивілізацію за дві речі: субординацію та класову нерівність. Водій опустив шибку і висунувся у вікно. — Як справи, дарагой?! Як сім'я, діти? Ростуть?! Охоронець трохи зів'яв від цієї усмішки й нахилився до віконця; зоровий нерв так само сигналізував йому, що це обличчя він бачить вперше. — Діти? Діти нормально... — Шо, не впізнаєш?! Ну ти даєш, Коля... Я ще тоді всім казав: Коля літає в небесах і йому не до нас. Охоронець розгубився. Він то нахилявся до віконця, відкривши рота, то розпрямлявся. Врешті-решт водій сам підкинув йому гідне завершення цієї дивної розмови. — Та я розумію, Коля, служба є служба, всьо правильно. Ось, тримай. — Він тицьнув охоронцеві візитівку, на якій чорним по чорному, самим лише тисненням, було написано: PR-агентство "Лінія Шолє". Віталій Шкурян. Директор. — Це мого шефа, — він кивнув на сусіднє сидіння. — Ми до вашого директора, по ділу. — Ааааа, ну, проїжджайте, у мене записано, да. Охоронець повернув візитку і неквапно пішов до шлагбаума. На півдорозі, озирнувшись, він сказав водієві: "Ти, єслі шо, не ображайся. Робота така, сам розумієш". За півхвилини форд зупинився біля головного корпусу. — Нічого так. Але звідки ти дізнався, що він Коля? — Віталій порпався у бардачку, де між ганчір'ям і якимись паперами тримав свої "сигари для зустрічей". — Одружений, діти — це зрозуміло. — Продовжував він. — Обручка вросла у палець. Пластилінового ведмедика у вікні його сторожки я теж помітив. Але — Коля? Бейджика на ньому не було. Ваня Калєв, копірайтер агентства "Лінія Шолє" і водій за сумісництвом, лише відмахнувся: — Та, це ще простіше. — Татуювання на пальцях? — Ніякого татуювання. — Тоді як? Вони прямували до входу, де їх очікувала дівчина у дивному костюмі, який міг би скласти конкуренцію хіба що парадній формі української олімпійської збірної. — Його напарник, — пояснив Ваня. — Але ж він залишився в будці й весь час говорив по телефону. Ти не міг нічого почути. — Почути не міг. — Тоді як? — Ви просто не знаєте всіх талантів свого найкращого працівника. Я вмію читати по губах. Про зустріч з Іваном Петровичем Чваловим, директором лікеро-горілчаного заводу "Кремінь", довелося домовлятися протягом двох тижнів. Попри те, що він сам зателефонував в агентство і запропонував Віталію зустрітися. "Тільки давайте це зробимо на нашій території", — попросив він і протягом першого тижня не озивався. З наступного понеділка й до четверга Чвалов не відповідав на телефонні дзвінки, а на мейли відписувала секретарка. Інформація була незмінна: Іван Петрович повідомить про час зустрічі пізніше. І ось п'ятниця. Під час ранкової наради телефон Віталія зайшовся реготом — цей сигнал він поставив на СМС-ки, про що знала вся контора. Як і про те, що дзвінки від його коханки супроводжує мелодія з фільму "Пилка". Шкурян здивувався вперше, коли побачив ім'я відправника, вдруге, — коли прочитав повідомлення: "Сьогодні. Опівдні". Він одразу ж набрав номер Чвалова і почув ті ж слова, що й протягом минулих чотирьох днів: абонент тимчасово недоступний. Нарада на цьому завершилася. Віталію не подобався такий початок ділових переговорів, хоча він прекрасно знав, що у великих грошей завжди маленьке терпіння й краще його не випробовувати. Ліфт перемістив їх на три поверхи. Тільки не вгору, як можна було сподіватися. Коли двері відчинилися, перед ними був довгий білий коридор. Немилосердне світло виїдало очі. Дівчина в уніформі, яка супроводжувала їх мовчки, притиснулася до стінки ліфта, й жестом запропонувала пройти вперед. Перше, що почули Віталій і Ваня, коли ступили кілька кроків по коридору, — це скреготіння ліфта, двері якого зачинялися. Озирнувшись, вони на мить побачили її обличчя. Коли смерть почувається дуже кепсько, вона навряд чи аж така бліда. Пізніше, вже по дорозі до Києва, Ваня переконав себе, що так могли пожартувати білі стіни й нестерпне світло. Мабуть, так. Коли ліфт прошарудів нагору, двічі скреготнувши, їм знову довелося різко обернутися. Цього разу — від звуку, який нагадував приглушений постріл. У білій трубі коридору, праворуч, на відстані двадцяти метрів, з'явився акуратний чорний прямокутник. Якби звідти — з вереском і підвиванням — почали вискакувати озброєні до зубів монстри-роботи, це було б не такою вже й великою несподіванкою. Натомість звідти вийшов чоловік у непримітному костюмі, трохи нижчий середнього зросту, з витким на скронях волоссям і чи то великим лобом, чи то великими залисинами. — Сюди, — сказав він і щез у чорному проваллі. Ніхто б не наважився назвати Івана Петровича Чвалова диваком. Віталій відзначив для себе, що ця людина — представник племені природжених керівників. Зазвичай вони чудово розбираються у своїй справі, але геть безпорадні у взаєминах із навколишнім недобрим середовищем. За чорним прямокутником повернувся і цілком нормальний офісний світ: тепле денне світло, стандартно організований простір, скло і пластик, півтора десятка працівників, поміркована метушня. — У нас найкраща вентиляційна система в Україні. Генератор кисню, контроль вологості, як у лікарні. Офіс майбутнього. — А я саме хотів запитати, скільки ми тут протягнемо, — бовкнув Ваня. Іван Петрович зупинився. — Це він жартує. Жарти такі у нього. — Хто-хто, а Шкурян міг би прочитати своєму підлеглому лекцію про недопустимість жартів на ділових переговорах із такими людьми, як Чвалов. І пізніше, ближче до вечора, він так і зробив. Після цієї лекції Ваня вже не почувався одним із кращих працівників агентства. — Перші двері праворуч — мій кабінет. Інга вас проведе. Інгою Чвалов називав коротконоге створіння жіночої статі, яке матеріалізувалося хвилину тому; Інга обсмикувала довгу пряму спідницю і гостинно показувала золоті зуби. — А ваш колега хай зачекає у приймальні. — Іван Петрович виміряв Ваню поглядом і додав: — Там є телевізор. Сорок п'ять каналів. І ще два оцих самих, ну, для дорослих... Якщо цікавитеся... Кабінет Чвалова не справляв ніякого враження. Ті ж таки прості меблі, скло і пластик. Одне зручне крісло, два менш зручних і десяток простих офісних стільців. Жодних предметів, які б дозволяли краще зрозуміти особистість господаря, — й це бентежило Віталія. Він звик, що такі люди, як Чвалов, тяжіють до неусвідомленого сибаритства. Єдине, що давало хоч якусь тему для медитацій, — це фотошпалери на стіні, на яких був зображений чи то райський, чи то альпійський пейзаж за вікном. А втім, Віталію не доводилося ще бути в офісах, розташованих так глибоко під землею. Може, директор зробив собі це штучне вікно, вичитавши відповідну пораду в якогось американського психолога. Такі люди цінують поради професіоналів, як армійські накази. Коробку із сигарами Віталій вирішив навіть не витягати. Він одразу помітив, що Іван Петрович кинув курити кілька років тому. Руки колишніх курців надзвичайно промовисті. Вони найдовше пам'ятають про звички, що від них господар давно відхрестився. — Отже, до справи. Мені рекомендували вас дуже солідні люди, і тому я зразу перейду до діла. Іван Петрович видобув із шухляди дві теки. — Ось тут, — Чвалов підняв одну з них, наче футбольний арбітр — жовту картку, — наша з вами угода, де бракує тільки вашого підпису. Ознайомитеся з нею пізніше, це не так важливо. З цим вирішили. Чвалов підвівся і взяв зі столу іншу теку. Так футбольні арбітри показують червону картку. — А ось тут, і це набагато важливіше, — історія нашого села. От із цими матеріалами краще ознайомитись просто зараз. Після багатозначної паузи директор додав: — Ми це готували разом із районною пресою. Ну, таку от статтю про наше село. Справа в тому, що завод "Кремінь" — це, так сказать, частина нашого села. Навіть більше. Значно більше. Тому в своїй роботі ви повинні пам'ятати про це щомиті. Село Міцне і завод "Кремінь", так сказать, — одне ціле. Дві частини однієї сутності. Два в одному, ето самоє. Ви розумієте, про що я? — Частково... — Тоді читайте. Якщо вам не буде заважати, я тим часом музику, ето самоє, тихенько ввімкну. Іван Петрович підійшов до стіни, в якій виділявся один-єдиний регулятор. Кабінет наповнило шипіння і тріщання радіоефіру, крізь яке прокльовувались фрагменти мелодій і бадьорі дикторські голоси. "Радіо Шарманка!" — солодко простогнали невидимі динаміки. На превеликий подив Віталія, директор прокрутив ручку вперед. Зупинившись на десять секунд, поки Валерій Лєонтьєв встиг похвалити свій дельтаплан, він знову дозволив тріщанню та свисту заповнити кабінет. — Вибачте, тут у нас така, не дуже зручна, система, ето самоє, магнітола тут не ловить, доводиться ось так, централізовано. Віталій ніяк не зреагував на ці малозрозумілі виправдання. Він шанобливо гортав сторінки з краєвидами села, уважно читав текстівки й, про всяк випадок, кивав головою. Тим часом крізь скрегіт прохромилась якась дивна станція, про існування котрої Шкурян, попри свій професійний інтерес до царства ЗМІ, ніколи не чув. На тлі загрозливого гітарного вуркотіння ламкий і верескливий голос вигукував: "Ви слу г хаєте радіо живих мерців, — найкраще радіо останніх днів! З нами — в апокаліпсис! Тільки на нашій хвилі — пряма трансляція кінця світу! Стежте за оголошеннями! Незабаром..." І знову ефірне завивання і потріскування, крізь яке дедалі чіткіше прорізався голос Іво Бобула. — А на якій це частоті? — запитав Віталій. — Радіо Ностальжі, здається. Частоту не скажу, в нас тут, самі бачте, все по-простому. — А, зрозуміло. — Чи ви що мали на увазі? Віталій підвів погляд і здивовано моргнув. Йому здалося, що Іван Петрович, який облишив свої вправи з регулятором, змінився на обличчі. Стиснуті губи, примружені, наче від утоми, очі. — Та не звертайте уваги, то я просто почув якусь нову станцію, думав, ви знаєте... — Чого ж... Знаю. Чвалов підійшов до столу і повільно втиснувся у своє найзручніше в кімнаті крісло. — То у нас, ето самоє, хтось із місцевих, так сказать... Балується. Розділ 3. Ще трохи про дружбу смородів Хто ж не знає про білого кролика... Так... Ну, почнемо з того, що я про нього майже нічого не знаю. І тому не можу роздуплитись, який зв'язок між ним та замовленням на убивство єдиного справжнього зомбі. Єдиного в цьому проклятому селі. Білий кролик. Кроляча лапка у поміч. Вмикайте всі навігаційні системи, драґ нах сморід, якось так. Пошуки білого кролика я малодушно вирішив почати з підвалу. Просто тут, нагорі, де ми з нетбуком споживаємо воду та електроенергію (кожному своє, звісно), ніяких слідів білого кролика немає. Навіть запаху. Це я точно знаю. За два дні, повірте, я знайшов геть усе, що тут є. Якщо навіть ці довбані погляди повилазили зі стіни, то про що мова... Білий кролик, киць-киць-киць. Отже, підвал. Героїзму — я вже рапортував — не залишилось, тому довелося тупо скористатись ліхтариком. Якщо там буде білий кролик, я зловлю його, як рейнджер. Ліхтарик нічим не гірший за автомобільну фару. На крайняк, тут є два ліхтарики, тому в білого кролика шансів обмаль. Перша спроба спуску в підвал закінчилася блюванням — я попереджав і себе, і вас. Піднявши ляду й хлюпнувши всередину трохи жовтуватого світла, я завмер лише на якусь мить, — і відразу ж обригав сходи, якими збирався спуститись. Сморід, знаєте, в чомусь дуже схожий на вино — він настоюється і з часом стає інтенсивніший. Густіший аромат, мать його, виразний букет. Тільки якщо з вином можна морочитися сотні років, то для трупа достатньо і кількох днів. А за умови, що труп і так був трохи того, еее, не зовсім живий, то цього часу навіть забагато. Я, звісно, добре уявляв, що саме побачу, але не сподівався, що процеси розпаду плоті такі швидкісні. Й що саме зараз — найгірший момент для ексгумації. Патанатоми, перешліть мені голубиною поштою свою чарівну мазь, якою ви зрошуєте вуса під волохатими ніздрями! Пришліть мені рекомендованим листом хоч якісь побажання успіхів у новому році. Одне слово, ляда впала на місце. Я встиг прибрати ногу, що заступила за межі чорного квадрата (де, бляха, всі ці послідовники Малєвіча? Кращої натури для свого пленеру їм все одно не знайти). Я залишився з неушкодженою ногою. Як для початку — це чудова новина. Так і запишемо: пошуки білого кролика почалися з дивовижної новини. Готуйтеся до того, що протягом найближчої години я розповідатиму вам, як мені пощастило! Алілуя! Господь зглянувся над моєю кінцівкою! Білий кролику, тобі — гайки! Минула година. Тішитися і далі було вже якось непристойно, не межі недоумства. Тому думки і пальці мимоволі наближалися до ляди. І ноги, так, мої неушкоджені ноги знову опинилися по боках чорного смердючого квадрата. Цього разу, відкинувши ляду, я відразу відскочив убік: "Хай вивоняється як слід," — подумав я, спритно видряпавшись по драбині під стелю й вистромивши голову в прочинене настіж вікно. Хапонув потрійну дозу свіжого повітря (слово свіжого треба було б взяти у лапки, але хай вже так залишається: у порівнянні з підвальним смородом воно таки було значно свіжіше) і зачинив вікно. Потім настав час випробувати мій респіратор. Я скропив соляркою першу-ліпшу шмату, якою можна було перев'язати обличчя, — так роблять усі лицарі пустелі, а я не в кращому становищі, щоб гребувати добутою з кінофільмів мудрістю. Солярка, звісно, — це не та чарівна мазь, якою користуються патанатоми і судмедексперти. Ви знайшли труп, який пролежав у лісі три тижні? — о, чудово, везіть його сюди, у нас іще залишилось три спеціальних тюбики мазі й півбанки полуничного варення. Ні, солярка — це зовсім не те, але вона теж воняє, дай Боже. Подружити між собою смороди — моя нав'язлива ідея у цьому гаражі. Головне — не зомліти. Не подружитися самому з тим підвальним мерцем, — хай краще смороди пахнуть на брудершафт. Хай вони занюхають один одного — і будуть щасливі. Як ковбої, так. Ви ж бачили "Горбату гору"? Не обригавши мій респіратор протягом хвилинного перебування над чорним квадратом, я вирішив, що вступити у власні риглі — це навіть весело, і став на першу сходинку, якій найбільше перепало. Про можливість прослизнутися на власних риглях я теж не забував ані на мить. Це як у сценах пограбування банку, коли один бандит, наставивши зброю на касира, кричить іншому гангстеру: "Тримай їх усіх на мушці!"; і той бідака намагається "тримати всіх", внаслідок чого водить своїм кольтом, як дикий експресіоніст у творчому припадку. Я приблизно так і спускався, намагаючись "тримати їх усіх": пам'ятати про риглі на сходах, про ліхтар у правій руці, про ганчірку з соляркою на власній пиці, про труп на підлозі. Білий кріль має бути саме тут, у підвалі. Вони ж не могли збрехати. Якщо вже все відбувається аж так неправильно, доводиться вірити в найабсурдніші речі; тут не залишилося нічого, крім правди, бо брехня не виживає в таких умовах, — вона любить затишок і комфорт. Приблизно такі ж відчуття навідали мене багато років тому, коли я заблукав у лісі. В сутінках, із зірваним від кількагодинного крику горлом. Тоді теж не було нічого, крім правди. Й мох на деревах ріс лише з північного боку, і сонце сідало на заході, — й мені навіть цього було забагато. Забагато правди, щоб нею скористатися. Тоді я не витримав, я здався. Просто сів під першим-ліпшим деревом і повідомив собі, що монеток для нової гри більше немає. І вирішив чекати, поки вони з'являться. Найсмішніше, що таки дочекався. Відтоді у всіх ситуаціях, які вимагають щонайменшої рішучості, я чекаю на щось. Чекаю, що в кишені — після всіх марних пошуків — таки знайдеться ще одна монетка, ще один шанс. Але час спливає, а монетка не з'являється. Весь твій ліміт щастя, всі твої виграні джекпоти, всі влучні постріли в десятку залишились там, у дитячому лісі. Так, тепер треба повторити цю фразу ще десяток разів. І тоді щось клацне, як автоматичний запобіжник на лічильнику. Й очікування перегорить в одну мить, залишивши мене наодинці з кроком навмання. Будь-яким кроком у будь-якому напрямку. Хоча тоді, в дитячому лісі, мені не хотілося й чути про випадковість, про щасливий збіг обставин, про дивовижний порятунок. Чому я згадую про це все зараз, коли трупи за вікном не встигають замерзати? Власне, всі ці люди й померти як слід не змогли. Не встигли. Електропостачання вирубили. І вже не так важливо — хто. Тим більше, мене це не стосується: дизель — цей визначний винахід людства — грає за мою команду. Всім іншим людям не так пощастило. Тим, хто ще здатний на щось сподіватися. Без світла в них, напевно, взагалі немає шансів. У темряві всі шанси стають менші, зіщулюються й врешті-решт зникають. А ремонтна бригада навряд чи мчить сюди на допомогу. Сюди взагалі ніхто не мчить на допомогу. Навіть безстрашні Чіп і Дейл, бляха, сидять у своїх дуплах. Час і можливості спливають, і геть незрозуміло, як до цього ставитись. Останній щабель, я вже внизу. Поки що на підлогу краще не дивитися. Краще дивитися на стіни. Там до біса всіляких поличок і стелажів із найрізноманітнішим причандаллям. Можливо, він, цей обдовбаний ді-джей, таки готувався до війни. Чи до чогось такого, не менш грандіозного. Це якщо оцінювати за звичними мірками, користуватися звичними уявленнями про те, які саме можуть трапитися неприємності в спокійному селі. В раю із садками та млинами. Й карасями у ставках. Але людина нічого до пуття не може передбачити, й ці от стелажі з поличками — найкраще тому свідчення. Навряд чи цього разу мені пощастить більше. Навряд чи десь у темному кутку мені всміхнеться відлуння останньої війни. А втім, цей невеличкий арсенал випромінює більше спокою, ніж сам лише міцний засув на дверях. На дверях, які доведеться рано чи пізно відчинити. Сокира, мисливська рушниця і одна коробка набоїв, два ножі, мачете, подароване колись власнику цього гаража на день народження як сувенір. Лезо можна було б вигострити краще, і якесь воно занадто гнучке. Ну, мачете вигадали не для того, щоб рубати людей, навіть якщо вони мертві. Ножі теж навряд чи згодяться. Рушниця? Якщо гахнути з двох кроків у довбешку — це може допомогти. Й сокира, так, безперечно. Як останній шанс і аргумент. Але до всього цього ще треба добратися. Все воно там, біля протилежної стіни. До неї — якихось шість-сім кроків. Але для того, щоб здолати цю відстань, доведеться подивитись униз, на підлогу. Щоб не вступити. Не прослизнутись. Не гепнутись. Упасти на ці залишки, та ще й зламати ногу, — от яка перспектива змусить мене опустити погляд, подивитись на підлогу. Ви бодай приблизно уявляєте, на що схожа людина, яка померла двічі? Я можу тільки сказати, що це зовсім не схоже на людину, яка вмерла один раз. І ще одне. Подвійний мрець — це вам не подвійний Леон, так і знайте. Це тіло, яке спочатку зогнило, а потім у такому от непрезентабельному стані тинялося в пошуках живої плоті, котрою напихало своє гниле нутро. Коли я побачив цю мерзенну істоту, що так засмерділа весь гараж, у неї з живота, крім брудного намиста з кишок, випирала чиясь долоня, — воно проковтнуло руку, не пережувавши. Ну, так, далеко не всі мерці можуть жувати. У цього, наприклад, нижньої щелепи практично немає. Де воно її поділо? Погодьтеся, ді-джей без нижньої щелепи — це якийсь нонсенс. А втім, після першої смерті — з щелепою чи без неї — воно вже перестало бути ді-джеєм, так? Що там коїлося з ним далі — вже не збагнеш. Може, його ще встигли закопати зі всіма зубами, а потім воно, поки вигрібалося з могили, провтикало свою щелепу чи зламало її, коли прогризало труну. Факт у тому, що після першої смерті воно вже не могло нормально харчуватися — тому й одірвало в когось цю руку по лікоть і заковтнуло, як довбана анаконда. Втім, у анаконди зуби є. Коли я надибав цей притулок, воно лежало нагорі, на дротах під пультом. Уже двічі мертве. І тоді в мене не було часу, щоб одразу все заблювати; мій шлунок любить мене, і я люблю його; тільки тепер я розумію, що своїм порятнунком завдячую лише власному шлунку, який витримав цю гру в перше побачення. Коли за тобою женуться два десятки гниляків, блювати на порозі свого єдиного в цій місцині сховку — це був би смертельний конфуз. Страшно навіть уявити, що мене могли зжерти під час блювання. Це ще страшніше, ніж згадувати всю попередню втечу. Почасти це нагадувало гру в сліпого квача у шкільному класі, тільки з трохи зміненими правилами, коли всі твої однокласники — це і є сліпі квачі, а ти один мусиш скакати між ними по партах і підвіконнях, щоб ніхто до тебе не торкнувся. В такій грі результат — лише один. До тебе неодмінно торкнуться, й ти теж станеш "сліпим квачем". Єдине, що важливо у цій грі: скільки тобі вдасться протриматись. Доки тривала ця гра в сліпого квача, я встиг багато чого зрозуміти про страх. Страшно було вбивати, якщо це слово можна вжити до мерців, але ще страшніше — втікати від них і відчувати, як близько ти прошмигнув від фатального доторку. Страшно було накидатися на котрогось гниляка зі спини, щоб обрушити колуна на його потилицю, та ще страшніше — переховуватися за парканами й слухати. Дуже хотілося напитись до нестями, хоча б отим шмурдяком, який буквально валяється під ногами по всій околиці. Єдине, що мене стримувало, то це перспектива прокинутися від того, що хтось із них почав снідати мною. Якщо поєднати цю ймовірність із гарантованим тяжким бодуном... Бляха, це ще гірше, ніж бути розтерзаним під час блювання. Отже, страх виявився дуже відносною штукою. Його гайки та кріплення надзвичайно міцні, але ніколи не вгадаєш, коли вони почнуть стискати твою душу, а коли послабляться. В мене було два дні, щоб поміркувати про це. Два дні, які почалися з того, що мій шлунок переміг темряву, після чого можна було виписати йому відгул і дати можливість трохи розслабитися. Особливо тоді, коли я скидав рештки цього двічі мертвого ді-джея в підвал. Що змінилося відтоді, як ми покинули хату баби Ніни? І коли це було? Ми вийшли на ґанок із відчуттям, що цієї мари легко позбутися; досить просто сісти в машину — й за чверть години все позаду. Чи став я іншою людиною в ту мить, коли остаточно збагнув, що цієї гри в сліпого квача не уникнути? Напевно, різниця між мною колишнім і мною теперішнім приблизно така ж, як між кулею та гільзою: колись я летів, а тепер здебільшого відлітаю убік. Отже, привіт, беззубий. Як там тебе звали? Дятел? Кльове ім'я, ти навіть не уявляєш, як воно тобі пасує. Біла долоня так і стирчала з його дірявої утроби. Коли я кажу "біла" — не варто сприймати це буквально. Просто спектр іноді так звужується, що навіть ці брунатно-жовті пальці, між якими шкіра справді трохи світліша, можна назвати білими. "Білий кролик. Знаєш про такого? От хто тобі знадобиться". Хочеться вірити, що кролик трохи біліший за цю руку в утробі подвійного мерця. Якщо він, цей кролик, насправді десь тут є. Може, він десь там і ховається, в дальньому куті, за коробкою з-під телевізора. Чи в самій коробці? Які варіанти? Варіантів два: або знову почалися галюцинації, або там щось ворушиться. У голові згущується туман — паскудний симптом. Сигналізація на моєму респіраторі завжди увімкнена. Й вона ж — джерело цього туману. Все в одному, унікальна пропозиція до різдвяних свят, прийдіть зі своїм другом — і отримайте втричі більше, ніж зможете винести з нашого супермаркета. Головне — переступити його... Не прослизнутися. Одним широким кроком. А краще — стрибнути. Картонна коробка під стіною. Блін, вона ворушиться. Пливе? Пливе. Все пливе. В мить прощання зі свідомістю я встиг зірвати з обличчя ганчірку. Та вже було пізно. Розділ 4. Четверта шпальта Газета "Вісник Київщини". Рубрика: Моя мала Батьківщина. Назва статті: Душа співає про твої дива! Село Міцне Києво-Святошинського району Київської області. Засноване 1212 року. Населення — 1111 осіб. Площа — 3663 квадратних кілометри. Земля чудова і рясна, Ти породила нас у колосках і житі! Ти — наша матір, мудра і Міцна, Тобі співаємо пісень щомиті! Іван Чвалов. Моє село (зі збірки "Молоко в павутинні"). Це — наша маленька батьківщина, одна з піщинок великої землі та могутнього народу, чиєму роду — нема переводу! Невеличке і мальовниче село на Київщині, з такою незвичайною і промовистою назвою Міцне, своєю історією сягає сивої давнини та багатовікової мудрості. В історії краю йому належить окреме і досі ще ретельно не оцінене належно значення. Перші згадки про село з'явилися у 1212 році, коли земля наша потерпала від численних нападів монголо-татар. Саме тоді ігумен Свято-Троїцького монастиря Ігнатій, оповідаючи про своє паломництво до Святої Землі, писав у своєму "Зібранні мудрості й повчальних пісень": "Село Міцне помазане Божою милістю, а небесній красі його можуть позаздрити навіть Мокляки". За легендою, перших поселенців звали Мотря й Матвій Міцні. Цей заможний і працьовитий рід уславився ще до реформи 1261 року, коли село перейшло у володіння до поміщиків Видновського та Струтицького. Ще до кінця століття село сім разів поміняло господарів. Люди казали, що сама земля перешкоджає зайдам визискувати з цього благодатного краю. Долі поміщиків, котрі господарювали тут, заслуговують на окреме дослідження. Зокрема, збереглися свідчення, що Гнівчинського понесла гніда кобила, він вилетів із сідла й розбився об камінь біля ставу. Відтоді ставок, що зберігся й донині, називають Гнилим, а камінь біля нього — Злим Каменем, з яким пов'язано багато місцевих легенд та переказів. Граф Штехейнауер владарював Міцним всього три роки, після чого в його маєток влучила блискавка. Вся родина Штехейнауерів згоріла, хоча багато хто з графської прислуги врятувався. Поміщик Рильський, який вперше і востаннє приїхав у Міцне 1272 року, повісився у конюшні з невідомих причин. Не менш трагічні обставини супроводжували гнобителів та поневолювачів села й у наступні століття. У селі була церква Покрови Пресвятої Богородиці, в якій зберігалися мощі Святителя Афанасія. Вже в радянські часи, коли церкву було переобладнано під потреби тогочасної молоді, святі мощі безслідно зникли. За однією з версій, ними було задобрено землю взимку 1930 року під час створення першого колгоспу "Червоний Ленін" (наступного року колгосп перейменували — спершу на "Червоний край", згодом, у 1934 році, на "Шлях Леніна"). У період з 1937 до 1952 року на території села існував ще один колгосп — імені Комінтерну. В цей таки період було побудовано велику школу (тепер — сільськогосподарський коледж імені Тараса Шевченка), задля чого довелося розстріляти 12 родин заможних селян. їхнім прахом було задобрено землю під час заснування третього колгоспу — "Червоне щастя". В роки Голодомору населення села скоротилося до 150 осіб. Але й ті родини, що пережили цей непростий час, загинули в роки Другої світової війни. Відродження села, яке можна вважати його другим народженням, почалося наприкінці 50-х років XX століття. Після об'єднання усіх трьох колгоспів в один та запровадження системи грошової оплати праці до села переїхало багато родин із сіл Старі Верби, Старі Непізнавичі, Нові Ставища, а також із сусідніх районів. Уже до кінця 70-х років населення села зросло до 1456 мешканців. За видатні трудові досягнення шестеро мешканців нашого села були удостоєні почесних державних нагород. Нова скрута настала вже за незалежності, коли під впливом нових економічних умов колгоспне життя було зруйноване, а молодь почала масово виїжджати з Міцного. До кінця тисячоліття зруйнувалося і регулярне транспортне сполучення з селом. Невідомо, як склалася б доля нашого райського куточка, якби не меценатські зусилля депутата обласної ради, нашого земляка, чудового поета і прекрасного керівника Івана Петровича Чвалова. Саме за його наполягання в селі Міцне вже на початку третього тисячоліття було закладено найбільший в області лікеро-горілчаний завод "Кремінь", створено сотні робочих місць, забезпечено належну інфраструктуру. Багато наших земляків охоче повернулися на свою малу батьківщину, яка так несподівано отримала прекрасні перспективи й шлях у світле майбуття! На завершення цього стислого огляду нашого рідного села дозвольте процитувати рядки тонкого лірика, лауреата премії імені Лесі Українки, Івана Чвалова: Даруєш мені щастя, рідний краю! Тебе ніколи я не забуваю! І біля річки, і біля млина, Душа моя співає про твої дива! Розділ 5. Лінія Шолє — Ти голодний? Вона завжди питає, чи я голодний, коли вже насипає останній черпак борщу. Насипає. Я так відвик від цього слова, яке не чув уже кілька років, відколи поїхав у місто. — А якщо я скажу, що не голодний, ти передумаєш годувати мене? — Тю, дурний. Коли я навідував її востаннє? То був початок травня. Тут на пролісках ще лежав сніг. Паршива була весна. Якщо точніше — її взагалі не було. Холод, холод, болото, вітер, холод. А коли я приїхав до неї, якось відразу почалося літо. Її останнє літо. Сестра часто дорікала мені, що я так рідко їжджу до баби. Втім, я ніколи не слухав її. І навіть, коли слухав, — не чув. Сестра старша за мене на одинадцять років. Завжди була, як друга мама. Вона з тих дівчат, у яких немає юності, — як не було весни того року, коли я востаннє був у баби. Тобто, за всіма календарями й пронозами синоптиків має вже настати юність, а натомість триває дитинство. Й так вона залишалася дитиною, аж поки враз перетворилася на тітку. Правду кажучи, я проґавив, коли це сталося. Напевно, ще до того, як вона вперше поїхала в Америку. Ну, так, звісно. — Бери ще пампушки, добрі пампушки, саме до борщу. — Ага, я в курсі. Дякую. Баба сіла навпроти мене, поклала руки на коліна. Отак сиділа й дивилась, як я їм борщ. А я дивився в миску й думав, що якби навпроти сиділа будь-яка інша людина й так пильно стежила за кожною ложкою, яку я підносив до рота, це б неминуче почало мене дратувати. Ніколи не міг похвалитися міцними нервами. От у кого вони справді міцні — то це в неї. Ніколи не бачив, щоб вона на когось кричала. Навіть коли мій батько мало не спалив літню кухню, — вона й бровою не повела. Втім, нерви тут, може, й ні до чого. Просто вона прекрасно розуміла, що з нього вистачить і маминих істерик. Мама любила істерики, надзвичайно любила. Коли я довідався, що вони потрапили в аварію і загинули, то, перш ніж розридатися, я встигнув подумати лише одне: це все через її істерики. Вони врізалися у вантажівку на швидкості понад сто кілометрів на годину. В міліції сказали, що найвірогідніше пояснення цього ДТП — серцевий напад у водія. Себто, в мого батька. Коли мене запитали, чи були в батька проблеми з серцем, я лише знизав плечима. Я не знав, чи були в нього проблеми. Але серце в нього було. А значить — були й проблеми. Це все через мамині істерики, — думав я на сільському кладовищі. Коли труни опускали в землю, моя баба обома руками міцно тримала мене за лікоть. І кілька разів різко його стиснула. Вона плакала беззвучно. — Ти їж, наїдайся, — баба поправила хустину, підвелася і підійшла до плити, де саме досмажувалися котлети. * * * Коли я намагаюся думати про свою роботу, то зазвичай одним тільки словом: докотився. Звісно, це не зовсім так, і нема чого гнати, — інші заради такої роботи гризли б землю, ламали зуби, вставляли протези, і знову гризли. Час такий, що поважними й респектабельними стали аж геть сумнівні заняття, — приблизно так висловлюються древні члени товариства "Просвіта" на шпальтах "Літературної України", й це одна з небагатьох їхніх думок, яку можна критикувати хіба що за неоковирну стилістику. Я намагаюся нікому не казати, що працюю в PR-агентстві. Ні, сором тут ні до чого. Просто це якось занадто тривіально: добра половина моїх однокурсників, які приходили на філологію з мріями про літературну діяльність та наукову роботу, тепер розповзлися по штабах політичних партій, рекламних та PR-агентствах. Іноді, коли бухло вже не лізе, я запитую в себе: що ти в цьому житті робиш? Що створюєш? Кому допомагаєш? Ніби й дурниця це — відчуття соціальної вартості твоїх трудових зусиль, але й відсутність такої моральної опори рано чи пізно починає згинати тебе. От і шикують дятли в свідомості: довбуть собі й довбуть, намагаючись дістатися до мініатюрного хробачка чи то совісті, чи то сумління. Добре, скажу відверто: я ненавиджу свою роботу, бо вона щоденно перетворює мене на брехуна. Ця специфіка виробничого процесу розвиває цинізм і нечулість у ставленні до інших людей, на яких ти дедалі частіше починаєш дивитися, наче на потенційних клієнтів. — Те, що ми тут придумуємо, — це все лайно, — повчав нас на щотижневих нарадах директор агентства Віталій Шкурян. — Звикніть до цієї думки. Не треба вдавати з себе креативних геніїв. Цілком достатньо й звичайного кретинізму. Ця гра слів дуже подобалась Віталію. Колись, років із десять тому, він був непоганим журналістом та продюсером, організовував чудові концерти та фестивалі. Потім він — як і десятки інших колишніх "неформальних лідерів" — зрозумів, що існує набагато безболісніший спосіб перерозподілу грошей. Власне, PR-агентство він заснував протягом одного дня. Зателефонував кільком давнім приятелям, і вони одразу ж здобули керівні посади. Ці гаврики, відповідно, дзенькнули своїм знайомим журналістам, які час од часу пропихали замовні матеріали в своїх ЗМІ, — й через три години в ресторані "Монарх" відбулися перші збори PR-агентства "Лінія Шолє". Очевидно, Віталій ніколи б не взявся за цю ідею, якби не мав на той час у кишені кількох великих замовлень на PR-кампанії. Схема роботи "Лінії Шолє" на першому етапі була абсурдна, як і назва, проте ефективна. Сенс її полягав у тому, що жоден працівник новоствореної контори не працював. Люди просто ділили між собою гроші, а виконання конкретних замовлень скидали на низову ланку журналюг, які за копійки й тексти писали, і сюжети в новини запихали, і навіть із замовниками спілкувалися, коли ті починали нервуватися від неадекватного співвідошення витрачених грошей і кволих інформаційних результатів. — Лохи є скрізь, в усіх структурах, вони сидять на всіх необхідних нам ресурсах — від матеріальних до інформаційних. Це горизонталь людського лайна, яку можна купити за копійки, — і вона буде булькати, пінитись і фонтанувати, шо той гейзер. А ми будем тільки гріти біля нього руки. Ну, а то, шо все воно воняє постійно — так із цим уже нічого не зробиш, іздєржки. Ця філософія згодом перетворилася на новий заповіт кожного рекламника чи піарника, але тоді, в 90-х роках, усі причетні до таїнства відсмоктування дармового бабла вважали, що їм пощастило заволодіти якимось надприроднім знанням. Тим, про що насправді писав Кастанеда, не менше. Сьогодні, звісно, вже немає настільки дурних керівників (тобто, вони є — але на вагу золота), на яких дві літери — PR — впливали значно крутіше, ніж спільний сеанс Кашпіровського, Чумака й баби Ванги. Вони чули ці дві ненаші літери, казали "йоптить, я шо, не понімаю шолє", й відчиняли шухляди та сейфи (власне, ось звідки взялася дивна, на перший погляд, назва). Вони, ці огрядні й однаково костюмовані керівники, добре знали, що PR — це вам не сто баксів у зуби продажному шакалу. PR — це серйозно, масшатбно і дуже, дуже дорого. — Так ось, — Віталій пильно дивився своїм підлеглим в очі, обламував кожен погляд, і після паузи, під час якої чути було тільки, як скрипить його банківська картка, що нею він ніби формував на столі дві уявні смужки небесного осяяння, вдавався до батьківських інтонацій, — ви не повинні жодним словом, жодним словом... Знову пауза, ще триваліша. Картка тим часом залишала на склі такі ж сліди, як і ковзани початківців на штучному покритті. — ... жодним своїм блядським заїканням створювати враження, що клієнт платить за лайно. Якщо я довідаюсь, що хто-небудь із вас чи з ваших працездатних підарасів заявився до клієнта з бодуна чи з червоними глазьонками, чи ще з якоюсь парашою в голові, — вижену нахєр без штанів і цноти. Віталій дуже любив себе під час цих повчань. Він пишався кожним своїм словом. Якби він не потрапив у цей бізнес — очолив би якусь тоталітарну секту. Я тільки тоді, до речі, збагнув, що таке справжній харизматичний лідер. Людина, яка може зжерти, обламати, винищити твій погляд, але може й поділитися якоюсь іскрою, докинути тобі трохи жарин, що потім пектимуть твою сраку надлюдським ентузіазмом. — Якщо ти приходиш до клієнта — це значить, що він уже забашляв і чекає на диво. Ти, сука, знаєш, що дива не буде. Але мусиш поводитися так, щоб він із порогу зрозумів: виготовлення див для тебе — рутинне ремесло, конвеєр. Ти собаку з'їв на цьому. Ти — Коперфільд і Ломоносов, альфа і омєга окремої науки, про яку мало хто зі смертних взагалі знає. Чуть шо — зразу лупи його по морді фразами типу "провідні американські PR-технологи радять позиціонувати корпоративні цінності як основу ринкової стратегії", ну, не важливо, щось у такому стилі. Як я потрапив у це вужче коло, — досі не знаю. Спершу мене смикнув давній знайомий, запропонував попрацювати копі-райтером. Тоді цього слова ще ніхто не вживав. Це зараз, хоч куди плюнь, — влучиш або в брендінг, або в неймінг. Спрофанували вже, слава Богу. Йшлося насправді про написання якихось божевільних статей і новин, висмоктаних із пальця, де б уживалися певні фрази. Одні й ті ж фрази в зовсім різних статтях на будь-які теми. Ці придурки переконали одного надутого держслужбовця, що такий PR-метод набагато ефективніший за 25-ий кадр і пряму рекламу. Ну, так, тому й коштує це все дорожче. Історія закінчилася повним провалом — у "Лінії Шолє" весь трудовий колектив звалив за кордон (хто в Чехію на пиво, а хто й на тихоокеанські острови), а віддуватися змушені були ідіоти, яким всучили по 10-15 баксів і побажали творчої наснаги в створенні криптологічних матеріалів. А ці безглузді текстики треба ж було ще й де-небудь надрукувати. Здається мені, що якби клієнт розбазарював не держбюджетні гроші, а свої, — закінчилося б усе дуже кепсько. Наступний проект уже був значно марудніший. Абонентське обслуговування знаної тютюнової компанії потребувало неабияких зусиль. До того ж, там у вищому менеджменті було кілька америкосів, — і це найбільше лякало. Тому Віталію довелося трохи переглянути фундаментальний принцип роботи агентства, що полягав, нагадаю, в агресивній бездіяльності всіх керівників відділів, менеджерів із розвитку тощо. Тоді я й потрапив у штат "Лінії Шолє". А чувака, який мене втягнув у це легалізоване шахрайство, поперли. Що найсумніше — почуття провини в мене так і не виникло. Минуло вже десять років, відколи "Лінія Шолє" успішно стартонула на ринку PR-послуг. Тепер це одне з найповажніших агентств. Ми ведемо кілька потужних корпорацій, дві різнокаліберні політичні сили, потихеньку вивчаємо ринок сучасного мистецтва. Розділ 6. Радіо Живих Мерців — Доброго дня, поки ще можна так сказати про цей день, який за всіма ознаками може виявитись для кожного з нас останнім! З вами ді-джей Дятел, і ви слухаєте Радіо Живих Мерців — перше в Україні радикальне сільське радіо, що виходить в ефір тоді, коли вдається туди прослизнути. Також нас можна слухати в інтернеті, й це набагато простіше, ніж скручувати до посиніння свій радіоприймач. Запам'ятайте цю адресу: дабі-дабі-дабі зомбірадіо дот юей, — і буде вам по ділах ваших, як сказано в Писанні. Тільки на нашому радіо незабаром очікується пряма трансляція апокаліпсиса, що почнеться хтозна коли, зате відомо, де. Сьогоднішній свій репортаж мені хотілося б почати композицією однієї з моїх улюблених банд. Вітайте на хвилях ер-же-ем навіжених американців "Сікс Фіт Андер" та їхню пісню з промовистою назвою "Думсдей"! * * * — Ми повертаємося до ваших осель, у яких так багато спокою та щастя, щоб заповнити їх мороком і кошмаром. Мене звати ді-джей Дятел і я веду прямий репортаж із мальовничого села Міцне, що на Київщині, де протягом останніх місяців відбуваються дивні, дуже дивні й навіть надзвичайно дивні речі. Радіо Живих мерців — дабі-дабі-дабі зомбірадіо дот юей — уже не перший рік мандрує селами вітчизни. Ми читаємо знаки апокаліпсиса, яких так багато у великих містах, що їх вже ніхто й не помічає. І тепер — так, дорогі слухачі, цей час неухильно наближається! — ми натрапили на місце, де кінець світу — не далека метафора чи синонім до якої-небудь екологічної катастрофи, ні, в селі Міцне кояться насправді страшні речі, про які можна з певністю сказати: це таки початок кінця. Дозвольте нагадати вам головні факти, які наше радіо висвітлювало протягом останнього тижня. Навіть далеко за межами Київської області люди чули про лікеро-горілчаний завод Кремінь, продукція якого лише наприкінці минулого року з'явилася на вітчизняному ринку, хоча поки що не викликає захоплених відгуків навіть від, як би це краще сказати, просунутих користувачів. Скажемо по-простому... Ми ж сільське радіо, чого встидатися? Цей завод наводнив Україну дешевими шмурдяками. Мабуть, єдине місце в Україні, де про завод "Кремінь" донедавна говорили тільки з великим піднесенням, — це село Міцне, де й розташоване виробництво. Ді-джей Дятел, як ви знаєте, любить не тільки брутальний дез-метал, який додає нашим радіохвилям належного песимізму, але й краєзнавство. Так от, я тут поцікавився трохи історією села Міцне... В цього села непроста доля, воно неодноразово було під загрозою щезнення, та все змінилося, коли місцевий підприємець Іван Чвалов, співвласник торгової марки "Кремінь", побудував у Міцному сучасний лікеро-горілчаний завод, створивши кількасот робочих місць. Ще один співвласник, який інвестував у підприємство значні кошти, — це представник української діаспори в Канаді, Павло Ігнатович Дошка. Він також очолює групу будівельних компаній "Стоунвол" — це одна з десяти найбільших канадських корпорацій. Будівництво заводу "Кремінь" — його перший інвестиційний проект в Україні. За словами Івана Чвалова, інвестор досі не був у нашій державі, адже батьки його виїхали в Америку ще на початку 20-х років. У селі мало хто взагалі вірить в існування канадського інвестора. Натомість ходять чутки, що справжнього власника заводу варто шукати в Києві, на вулиці Банковій. А втім, це одна з найдрібніших загадок, про які йтиметься протягом найближчих сорока хвилин нашого ефіру. Залишайтеся на хвилях Радіо Живих Мерців — першого в Україні радикального сільського радіо! Тільки брутальний дез і найоперативніші новини про кінець світу — все це тільки на ве-ве-ве зомбірадіо дот юей. Залишайтеся з нами, а поки що — мої улюбленці Сікс Фіт Андер із піснею "Десь у темряві". * * * — У студії ді-джей Дятел, і ми повертаємося до села Міцне й тих загадкових подій, які знаменують, що кінець світу розпочнеться саме тут, на Київщині! До музичної паузи я встиг, здається, розповісти, що село Міцне, звідки ми виходимо в прямий ефір, протягом останнього року стрімко відроджувалося завдяки алкогольній марці "Кремінь". Тут було збудовано завод, на якому задіяли переважну більшість працездатних мешканців села, що зумовило своєрідний, як люблять казати політики, ренесанс. Село росте й розвивається на очах. Але в цього піднесення, як це часто в житті трапляється, є і зворотній бік, про що ми зараз і поговоримо. Сьогодні я запросив до своєї студії настоятеля місцевого храму Всіх Святих — отця Дмитра. До речі, храм було зведено також на кошти "Кременя". — Кх, кх, нуу, не зовсім так, точніше сказати — на пожертву шановного... еее... нашого земляка... Івана Петровича Чвалова. — Це був отець Дмитро, священик села Міцне, який наважився завітати в ефір Радіо Живих Мерців, за що йому окремий... кгх... респект! — Я би... можливо... я людина зовсім... я хотів сказати, що зробив це тільки заради моїх парафіян... — Яким загрожує небезпека, так, отче? — Я... не знаю. Але дещо... вказує на це... На небезпеку. — Дорогі слухачі, я дозволю собі пояснити, що має на увазі отець Дмитро. Факт перший. Протягом останніх кількох тижнів у невеликому селі Міцне раптом різко зросла смертність... — Ну... кх... я би так не сказав... ну... що різко зросла... смертність. Просто, ви ж розумієте, в нас село — воно ж уже було майже вимерло. А це повернулася... еее... молодь, багато людей приїхало з району, області. Бо тут... робота появилась, можливості... Й діло навіть не в тому, еее... більше людей вмирає, чи менше... воно ж по різному завжди, як Господь кому призначив... І коли старі люди Богу душу віддають, то це одне... Але ж у нас... Вже восьмий похорон на тижні... Один за одним... І там... найстаршому з них... ну, може, трохи за п'ятдесят. На все воля Божа, але тут... таке враження... що не без стороннього... еее... втручання, хоч і не мені судити, прости Господи. — Я ще дозволю собі додати до слів отця Дмитра, що вмирають саме ті мешканці села Міцне, які працювали на заводі "Кремінь", хоча лікарі й заперечують, що тут є якийсь зв'язок. — Ну, так, це... може, просто збіг... Бо всі на цьому заводі... навколо нього все... Але якось дивно... — Лікарі кажуть, що всі ці смерті не пов'язані між собою, діагнози — різні, а тому немає жодних причин для хвилювання. І якби все обмежувалося тільки незрозумілим зростанням смертності... — Ну... я би так не сказав... — ... ніхто б і не говорив про небезпеку. Та повернемося до інших фактів. Один із них полягає в тому, що церкву, в якій служить отець Дмитро, три дні тому закрили. — Дорогі парафіяни, я ось що хотів сказати... — Не хотілося б вас засмучувати, отче, та саме ваші парафіяни навряд чи можуть вас зараз почути... — Ну... якщо хтось раптом слухає... еее... цю передачу... Я вже й сам не розумію, що відбувається... Церкву не закрили... тобто... її тимчасово закрили, на реконструкцію... І якраз про це... еее... не варто хвилюватися... Я розмовляв з Іваном Петровичем, він вирішив пожертвувати ще... доволі велику суму... Там зараз, у церкві, мають розпочатися... роботи... Настінні розписи... Хори добудують, ще там багато всіляких... оздоблювальних... еее... робіт. Тож усе це на славу Божу... нема причин для всіх цих чуток... домислів... — Але ж, отче, хіба вас не дивує, що ці роботи розпочалися саме зараз, коли в селі з кожним днем шириться паніка? А факт у тому, що церкву — закрили... — Воно так, звісно... Я просив Івана Петровича, щоб відкрили... щоб можна було хоч якось... проводити служіння... але там... еее... свої обставини. Він запросив іноземних фахівців... і поки що не вдалося домовитись, але я переконаний... еее... що це — тимчасово, тому немає причин... — Може, отче, причин і немає, але давайте згадаємо ще один факт, тобто подію, що сталась учора на сільському цвинтарі. — Я би не хотів... нагнітати... але... шановні парафіяни, якщо ви чуєте цю... хочу закликати вас усіх до миру й злагоди, побажати терпіння. Тільки з молитвою в серці ми зможемо гідно зустріти всі ці незрозумілі... еее... речі, що лякають багатьох із нас, усі випробування... Тільки на Господа наша надія... Все розрішиться найближчим часом... головне — не піддаватись... еее... на всі ці чутки й нісенітниці... — Але ж, отче, ви не будете заперечувати, що людина найбільше боїться того, чого не розуміє? А зрозуміти й відтак пояснити те, що сталося вчора на сільському цвинтарі, дорогі слухачі, дуже непросто. З вами Радіо Живих Мерців, назва якого виявилась, кгх, аж занадто... як це його сказати... доречною алегорією! — ... я би так не сказав... еее... Розділ 7. Ніхто не чув По дорозі в офіс двічі бачив на тротуарі круглі картонні коробки. На одній було написано, що то "Празький торт", на іншій — "Київські каштани". Бездоганні коробки — ніхто їх не намагався загилити ногою. Це і є PR, — думав я. Всі бачили в дитинстві, що буває з людьми, які щосили гатять ногою таку звабливу річ, як коробка з-під тортика. Адже там обов'язково якийсь дотепник заховав цеглину. На другу коробку я, правду кажучи, збирався наступити. Але в останню мить допер, що це ж могла бути значно хитріша бомба. Туди, всередину, невідомий зловмисник міг наваляти купу гівна, а замість верхньої картонки приклеїти лише дбайливо роздрукований на лазерному принтері аркуш, що нічим не відрізняється від картонки зі справжнього торта. Якщо наступити, — папір прорветься. Найсмішніше, що всі інші перехожі мислили приблизно так, як і я. Це PR, однозначно. Але все ж таки прикро усвідомлювати, що всі ці різні люди такі ж розумні. Чи, може, більшості з них просто байдуже, чому на вулиці, під ногами, раптом трапляються коробки з-під тортів. Що теж сумно, бо якого ж чекати прогресу й просування до громадянського суспільства без звичайної людської допитливості? Коли зайшов у офіс, сказав Ані: — Привіт, у тебе сьогодні гарні пантофлі, можеш не дякувати. Аня — це секретарка. Хоча вона не погоджується з таким визначенням. Каже, що вона — офіс-менеджер. Щодня, коли я вітаюся з нею, кажу якусь дурну фразу. Не для того, щоб образити Аню, звісно. Просто мені подобається, коли на її обличчі з'являється ця крива відьомська посмішка. Варто мені тільки відкрити рота для чергового привітання, а в неї вже така маска на фізіономії, наче надворі — Геловін і повня, виють вовки й кричать болотяні русалки. Найприємніше сказати Ані, коли вона вже скривила свою вудуїстську гримасу, щось на кшталт: — Аню, ти сьогодні маєш чарівний вигляд. І нова зачіска тобі дуже личить. І потім приязно — як це мені тільки вдається — усміхнутися. Та ви, мабуть, і так знаєте всі ці дрібні офісні радощі, з яких складається трудодень, а тому я краще пропущу ці марудні історії про те, як одного разу мені вдалося налякати нашого системного адміністратора, якому потім довелося викликати швидку, або як я півдня не міг вийти з туалету, чи ж про те, як наш директор із розвитку обригав план рекламної кампанії соків "Смакота" під час ранкової наради. Краще одразу вже перейду до справжнього божевілля, що почалося з кави і сигарет. Віталій з порогу закликав мене вийти на балкон. Аня принесла дві кави. Шеф відламав фільтр від цигарки (нащо він узагалі купує цей надлегкий "Парламент"?) і відразу почав радувати мене новою роботою. Цигарку він такі тримав непідпаленою, час од часу підносив її до рота, але відразу згадував щось важливе й балакав із ще більшим завзяттям. До кінця нашої розмови він так і не викурив своєї сигарети. — У нас з'явився новий серйозний клієнт. Це один із найбільших бюджетів, що до нас припливали за всі роки. Тому дороги назад немає. Тепер розказую, які проблеми... Ти чув про торгову марку "Кремінь"? — Ні, не чув. — Отож. Ніхто не чув. Вони вже більш як півроку на ринку, а ніхто не чув. І тепер це вже не їхня, а наша проблема. Й часу на витворення чергового креативного кретинізму фактично нема. Тому сьогодні на сьому годину ми збираємося в ресторані "Ясени". Брейнсторм за рахунок фірми, як розумієш. І поки ми не виродимо бодай одного сюжету для першої хвилі рекламних роликів на ТБ — ніхто додому не поїде. Що мені від тебе треба до вечора: підготуй аналітичний — аналітичний, а не анальний, як ви всі це любите робити! — звіт про найефективніші рекламні кампанії виробників алкогольних напоїв за останні два роки. Слабоалкогольні можна проігнорувати. Нашу роботу в цьому напрямку теж не забудь колупнути. Запитання? * * * Ресторан "Ясени" — один із реліктів радянського часу, що вижив усупереч ринковій економіці та здоровому глузду. Зовні він нагадує заводську їдальню, а всередині — нагадує ще більше. У цьому закладі з однаковим успіхом можна гуляти весілля або проводити збори таємної терористичної організації. Він абсолютно ізольований від зовнішнього світу широкою лісосмугою з одного боку та якимись занедбаними заводськими корпусами — з усіх інших. — Прошу звернути увагу на ваші склянки, — номенклатурним тоном повідомив Віталій, який, звісно ж, усівся на чолі трьох зіставлених докупи столів. — І не тільки для того, шоб тупо вибухать налитий туди коньяк від торгової марки "Кремінь". Себто, саме для того, але зробіть це більш-менш осмислено. Значить так, зараз ми всі дружно випиваємо, а потім слухаємо, хто і що думає про цей нектар. В останніх словах шефа мені вчулася якась занадто підозріла інтонація. І через три секунди, коли продукція торгової марки "Кремінь" опинилася в стравоходах співробітників агентства "Лінія Шолє", всі збагнули, що це була аж занадто зла іронія. — Фуууу, ну й лайно... — перший заступник. — Бляха, як таке пити можна?!! — другий заступник. — Зара стругану, що це за отрута? — копірайтер. Віталій задоволено оглянув фізіономії всіх присутніх, після чого вдався до лаконічного резюме. — І ось тепер я чекаю на ваші пропозиції. Як ми змусимо людей купувати цей шмурдяк. Дегустації вже передувало тривале обговорення стандартних стратегій просування на ринку нових алкогольних брендів, але всю цю балаканину — разом із моїм бездоганним аналітичним звітом — за одну мить перекреслив коньячний продукт "Кременя", що, до речі, вже в грудні мав заполонити найпотужніші мережі супермаркетів. Цвинтарну тишу в ресторані "Ясени" порушувало тільки недоречне підгигикування Віталія, який тримав перед очима чарку з цими секреціями нашої катастрофи, що її запах викликав нудоту й розчарування в останніх життєвих цінностях. Звісно, ніхто не наважувався знову нагадувати, що коньяк — це шляхетність, а тому треба обіграти саму назву — "Кремінь" — і традиції українського лицарства. Так само ніхто вже не хотів згадувати, що коньяк — це успішність та респектабельність, витримка й досконалість. Ні, всі ці багаторазово апробовані різними виробниками кліше нам не могли нічим зарадити. Покинути "Ясени" ми могли тільки після якогось колективного осяяння, надзвичайного творчого імпульсу. Тобто, не лише в мене виникло відчуття, що в цьому ресторанному ізоляторі нам доведеться просидіти приблизно стільки ж часу, як середньовічному духовенству — на виборах папи. Тобто, поки не повалить дим. — Я бачу, що ваші лиця сповнені рішучості й натхнення, тому давайте пришвидшимо наш, сука, брейнсторм. По цих словах Віталій перехилив чарку й спробував не скривитися. Але нічого в нього не вийшло. — У мене є ідея! — перша ідея завжди належала Нюсі. Нюся — це наша міс-перша-ідея. І кожна з її пропозицій завжди була така безпорадна, що спрацьовувала для нашого злагодженого колективу за чудовий стимул. — Ідея така: за довгим столом сидять троє, ні, п'ятеро чоловіків. Ну, різні соціальні групи. Один — богема, інший — лікар, потім — робітник, студент і останній — бізнесмен. Вони по черзі п'ють. Представник богеми — вино з келиха, лікар — молоко зі склянки, робітник перехиляє стопку горілки, студент — пивну кружку. Та кожен, коли випиває, починає нещадно кривитися. І ось останній, бізнесмен. У нього в руці — коньячна чарка з логотипом "Кременя". Він красиво, елегантно ковтає цей напій, і на його обличчі — умиротвореність, насолода. Ну, і в кінці слоган і закадровий текст, це я ще не придумала, але загалом така от концепція ролика, як на мене, була би переконлива... — Молодець, Нюся, ти, як завжди, даєш нам потрібний поштовх. — Віталій завжди казав щось таке, і це вже перетворилося на своєрідний корпоративний ритуал. — Тільки от одне в мене викликає сумнів. Чи доцільно саме так визначати соціальні групи? Де клас малозабезпечених громадян, яких у нас більшість? До того ж, саме вони, а не бізнесмени, мають купувати цей денатурат. Нюся, в нас інша цільова аудиторія. Це гівно можуть поглинати хіба що якісь бомжі, бляха, люмпен-інтелігенція, мать її. Нормальна ж людина не буде купувати коньяк, який коштує дешевше за пристойну горілку. Це ж якими все таки сучими ослами треба бути, я гребу, щоб таке випускати... — Здається, в нас задача некоректна вже на етапі формулювання вихідних даних... Це Даня озвався, він у нас єдиний дипломований піарник. Закінчив якісь чи то курси, чи то ще якусь мутну контору в Нью-Джерсі. — Давай, Данило Американович, без увертюри, — перебив його Віталій. — Якщо без увертюри, то мораль така: нам треба відмовитися від співпраці з цим заводом, бо це тільки завдасть шкоди нашій репутації. — Це твоя остаточна відповідь? Якщо так, то мушу тобі сказати, Даня, що свій перший мільйон ти виграєш не скоро, ой не скоро... — Даня правий, — раптом втрутилася міс-перша-ідея. — Ну, не можемо ж ми рекламувати це пійло для бомжів! Не знаю, як зазвичай у людей виникають осяяння. І чи правильно ми вживаємо такі габаритні слова, коли в голові ні з того, ні з сього складаються докупи розрізнені фрагменти якоїсь дивної, проте надзвичайно ефектної та потрібної думки. В мене це було так. — Для бомжів, кажеш? — механічно перепитав я і разом із шипінням останнього звуку раптом усе зрозумів. Та ще й побачив. Бомжі. Ага, саме так. Бомжі. — У нас яка проблема? Треба створити привабливий образ продукту сумнівної якості, головний споживач якого — декласований елемент. Ну, може, ще якісь ситуативні відморозки. Відтак я пропоную прямолінійне рішення. Героями всіх роликів першого етапу рекламної кампанії мають бути бомжі, яким — наче милість Божа — перепадає нагода скуштувати чудового коньяку торгової марки "Кремінь". Ну, наприклад... От ми бачимо забиченого й обдертого невдаху, який сидить десь під мостом. І раптом — трах-тібідох! — з'являється якийсь джин чи ще якась казкова холєра, підморгує бомжу й пропонує йому випити. І цей обдертуз після першого ж ковтка разюче змінюється: його обличчя молодшає, скуйовджене волосся перетворюється на стильну зачіску, а лахміття, в яке він одягнений, стає бездоганним костюмом. Ну, щось таке... Суть ідеї полягає в тому, що наш жахливий коньяк може круто змінити долю: він ніби стає каталізатором еволюції, будить у душі все найкраще й витягає людину на вищий соціальний щабель. Відтак цей сюжет є куди розвивати. А найголовніше, що в його основі — класична модель якісного покращення життя, зумовленого вживанням рекламованого продукту. Промовляв я натхненно, хоча наприкінці не помітив на обличчях колег жодного пожвавлення, крім кількох єхидних посмішок. Віталій дивився на мене, як на ідіота. Втім, у нього завжди такий погляд. — Еволюція бомжів, кажеш? — Шеф махав перед носом цигаркою з відламаним фільтром. — Тобто, ти пропонуєш послухати, що кажуть нам — а може й кричать — рештки совісті та здорового глузду, і зробити навпаки. — Ну, можна й так сказати. — Вірю, бо абсурдно, — так ти вважаєш? — Як я вважаю — немає значення. Більшість рекламних образів — це обіцянка дива, а не брехня. — Я з одним тільки можу погодитися. — Коли Віталій збирався пожартувати, він завжди вдавався до затягнутих пауз. — Кількість бомжів, які продегустують цей дар волхвів, точно почне зменшуватись. І з яких саме причин — це вже питання для суспільства неістотне. Всі дружно заворушилися, хтось навіть коротко реготнув. — Значить так. — Віталій підвівся і глянув на годинника. — Вам усім круто пощастило. Ідею з еволюцією дегенератів затверджую. Можна приступати до конкретики, але це вже завтра зранку. Єдина поправка. Шеф знову всівся і, викинувши пом'яту сигарету без фільтру на підлогу, витягнув із пачки іншу. — Ми трохи розширимо цю ідею. І додамо ще більше абсурду. Для ще більшої вірогідності. Й от за це вже нам не буде соромно. * * * Наступного ранку Віталій пояснив, що мав на думці, коли казав про "розширення ідеї". — Кузьма запропонував бомжів — це непогано. Що кому болить, так би мовити. Але. Я от уявив собі, як це можна показати. Бомж, який хєрачить "Кремінь", — і стає людиною... Ні, не вірю. Це занадто прямолінійно. Ми доведемо це до епічного масштабу. Якщо вже еволюція — давайте візьмемо мавпу, яка сидить у шкіряному фотелі посеред райського помешкання і хлеще коньяк. Випиває — і стає активною, творчою чи діловою людиною. Тобто, була собі тварюка асоціальна, а після "Кременя" — свідомий член суспільства — Мавпа уже всім набридла. Чуть шо — зразу мавпа. — Да? Мавпа тобі не подобається? — Не подобається. Задовбали вже з мавпами. Пхають їх, куди тільки можна. Зазвичай Ваня Калєв, якого позаочі називали Калом, а подружньому — Ваньою Каїном, мовчав і усю свою незгоду з генеральною лінією агентства втілював хіба що в недорікувате гимикання. Зате коли він уже відкривав рота, то критика його була нищівна і безапеляційна. — І кого ж ми будемо показувати народу, як не мавпу? Тебе чи шо? Ваня сердито гимикнув і, втупивши очі в стіл, заявив: — Якщо вже ми намагаємося створити щось зовсім абсурдне, то я пропоную показувати зомбі. — Яких ще нахєр зомбі? Години через дві все це закінчилося. Вони всі вирішили, що зомбі — це саме те, що треба. Ролик затвердили приблизно такий: натовп зомбі оточує сільську халупу, в якій намагається забарикадуватись усмерть перелякане молоде подружжя. Вони збиралися романтично посидіти, повечеряти, аж тут невість звідки з'являються агресивні трупаки, виламують двері й лізуть у вікна. Ну, все, як у Сема Реймі. Крик, ґвалт, ось уже декілька мерців пролазять у кімнату й ось-ось накинуться на господарів дому. Ті відчайдушно захищаються: чоловік збирається шпурнути в нападників стільця, а жінка у відчаї хапає зі столу келих із коньяком і виплескує його в писок найближчому канібалу. І ось тут — яскравий спалах чи ще якийсь хитрожопий спецефект, після чого трупи починають перетворюватися на людей. Знову спалах-спецефект — і вся ця компанія разом сидить за святковим столом, попиває коньяк "Кремінь". Душевні дружні посиденьки, щасливі обличчя. Хтось, правда, пропонував, щоб зомбі стали людьми в природніший спосіб — познімали маски, наприклад. Ну, наче старі друзяки несподівано прийшли в гості й вирішили трохи пожартувати. Але зупинилися все ж таки на першому варіанті. Були зомбі — й під життєдайним впливом бормотухи знову стали людьми. На завершення наради Віталій цинічно виставив на стіл почату вчора пляшку "Кременя". — Що, ніхто не хоче обмить початок нашого алкоподвигу? Чудово. На завершення дозвольте повідомити, що безпосереднім керівником проекту буде Кузьма Рудий, — шеф повернувся до мене і додав: — У мене є тільки дві важливі поради для тебе. Не облажайся і не спийся. Найсмішніше, що замовнику ідея сподобалась, і через кілька тижнів, наприкінці листопада, треба було почати зйомки. — Значить так: бюджет затверджений, працювати будемо, як завжди, зі студією "Банґ-банґ". Поки що залишається відкрите питання, де будемо знімати. Замовник пропонує надати свої складські приміщення — в них там ангарища порожні стоять. У студії, правда, є свій павільйон-сарай, де можна було б це відбабахать. Але ці самогонщики хочуть, щоб у них під боком знімали. Зрештою, це вже деталі, немає значення. Я знаю багатьох людей, які не вірять у звичайний збіг обставин, а намагаються відшукати якусь логіку, послідовність причин та наслідків, ніяк між собою не пов'язаних. Тягнуть за вуха всілякі містичні пояснення, аж хрящі рвуться. Досі я практично нічого не знав про завод "Кремінь", крім одного: його збудували в моєму рідному селі: там, де я відбосоножив не одні літні канікули, де я викурив першу в житті сигарету і де поховані мої батьки та бабця. Коли я був там востаннє, на похоронах бабці, всі тільки про цей клятий завод і балакали. Мовляв, як же це добре для села. Я навіть сердився, що поминки поступово перетворилися на якусь виробничу нараду. І що з того? Чи варто шукати якусь закономірність у тому, що тепер саме я керуватиму PR-кампанією "Кременя"? Просто збіг обставин. І — ще одна нагода перевідати бабину хату. Я не наважувався її продавати, але й викроїти достатньо часу, щоб як слід доглядати за нею, не вдається. Час од часу дзвонить із Америки сестра (щоразу — добряче напідпитку), каже, що повернеться в Україну й буде там жити. Звісно, вона не приїде. * * * На столі мене чекала тоненька тека з прикріпленою до неї запискою від шефа: "Замовник наполегливо рекомендував ознайомитися з цим матеріалом перед початком роботи". Не можу сказати, що я колись глибоко цікавився історією села Міцне, але цей краєзнавчий нарис із районки трохи мене здивував. По-перше, я не міг второпати, що ж у ньому такого важливого і як саме це можна використати в роботі. По-друге, дивувала неймовірна кількість помилок і перекручень у прізвищах поміщиків, які порядкували в Міцному й зазнали наглої смерті. Ще одна неточність стосувалася числа людей, які пережили в селі Голодомор. Сто п'ятдесят осіб. Але я добре пам'ятав оповіді своєї баби, що село в голодні роки фактично вимерло вщент, а хто хотів вижити — повтікали. Вона зі своєю матір'ю, наприклад, перебралася до Яблунівки. Казала, що лишились у Міцному самі тільки людоїди, та й тих енкаведисти порозстрілювали. Й, нарешті, "ними було задобрено землю"... Це навіть для районки якось дико звучить... — Ну, як тобі сільський крео? Вірші зачотні, да? Це Ваня Каїн. Завжди поруч, завжди за спиною. Хороший хлопець, наш офісний Шерлок, спостережливий і скептичний. — А ти що, читав? — Читав. Ми ж разом із шефом їздили контракт підписувати. Натуральна зона, а не завод. То як, зацінив стішата? — Зацінив. Але щось тут наплутано. Та й незрозуміло, як це можна використати. — Так ми вже використали! Ідея ж наша яка? Ідея наша в тому, що "Кремінь" — це нектар воскресіння. І принаймні для села Міцне саме так воно і є. — Що ж, використали — то й добре. До речі, Ваня, ти на сайт їхній заходив? — Ееее, ще ні. — Так. Правильна відповідь — так. Бо відтепер ти за їхній сайт відповідаєш. Там потрібно придумати нову концепцію, дизайн змінити, контент трохи пожвавити. Ну, і виведи його в який-небудь топ. Розділ 8. Коли кадри намагаються вирішувати Відділ кадрів заводу "Кремінь" був розташований, на відміну від більшості підземних офісних приміщень, на першому поверсі головного корпусу. Очолював його Валентин Олексійович Мох, чоловік із худими пальцями та в окулярах із товстими лінзами. Його бліда шкіра була поцяткована коричневими плямами, хоча він ще не сягнув того віку, коли зазвичай люди починають ганяти свій організм до першого-ліпшого ремонтного цеху. Він сидів спиною до вхідних дверей, і це трохи спантеличувало всіх, хто заходив до відділу кадрів уперше. — Так, давайте по порядку. — Валентин Олексійович гортав особову справу, як філателіст. — Василь Спиридонович Нечуй? — Так, я. Мох врешті глянув на чергового відвідувача, котрий ніяк не міг вмоститися на стільці, наче щось йому муляло. — Народився 1966 року в селі Міцне Києво-Святошинського району Київської області... Місцевий, значить... — Місцевий... — Так... Закінчив медучилище... Зубний технік... Працював за спеціальністю... районна поліклініка №2, місто Житомир. Мох обережно відклав особову справу й взяв чистий аркуш паперу. — Отже, Василю Спиридоновичу, Ви хочете звільнитися за власним бажанням? — Так. — Зрозуміло. Начальник відділу кадрів знову зазирнув в особову справу. — Так-так, ось ваша заява... гм... — Мох зняв окуляри й невидющим поглядом обвів кімнату, поки його спритні пальці протирали скельця. — І, дозвольте поцікавитися, шановний, які ж причини спонукають Вас на цей крок? Не сподобався колектив? Чи, може, мала зарплата? Скажу Вам чесно... Навряд чи ще десь в Україні робітник складу може заробляти щомісяця таку суму. Плюс тринадцята зарплата, пільги... Та й житомирському зубному техніку таке могло тільки наснитися, інакше чого б Ви сюди повернулися два місяці тому? — Ні-ні, все правильно, в мене ніяких претензій, чи як воно називається. І колектив хороший, нормальні всі хлопці. — То в чому ж причина? — Ну, просто так склалось. Такі в мене обстоятільства. — Про Ваші обстоятільства, дорогий мій, я чудово знаю. — Валентин Олексійович нахилився і сказав пошепки. — Та плюньте Ви на ту суку. Плюньте й розітріть. Розлучення — це ще не кінець. Від мене теж дружина втекла — і що? Ви навіть не уявляєте, яке це полегшення. А тут вас цінують, тут ваші друзі, родичі. — Звідки Ви... — Василь Спиридонович випрямився, наче готувався встати і піти. — Не ваше це діло. Я заяву написав — і все, нема про що балакать. — А ви не нервуйтеся так, шановний. Здорові нерви, знаєте, це дуже велика цінність, — Мох знову відклав справу. — Ви подумайте. Ось що я вам скажу. — Да про шо думать?! Вам яке діло? Може, мені надоїло ці чортові бутилки тягати? Може, я хочу по спеціальності працювати? Може, я пожить хочу ще трохи, Ви хоть це розумієте?! — Пожить? А що вам тут завжає, як ви кажете, пожить? — Що заважає? А Ви ніби ні сном, ні духом... Ніби не знаєте, як люди мруть. — Люди завжди мруть, щодня, не треба нагнітати. — Щодня? В одному селі? На одному заводі? Ви хоч самі вірите в те, що кажете? Начальник відділу кадрів потер руки й усміхнувся. — Ну, добре, у вас емоції, я розумію. В селі всяке говорять, це теж ясно. Хочете звільнятися через бабські теревені — ради Бога. Та як от із цим бути? — Мох витягнув з особової справи два аркуші паперу з дрібним текстом. — Про що Ви? — Як про що? Про додаток до трудової угоди, підписаний Вами особисто. Пункт 12.2. Я зачитаю, щоб нагадати. "У разі виконання Роботодавцем всіх своїх зобов'язань по цій трудовій угоді й за відсутності будь-яких претензій з боку Виконавця..." — Не треба мені нічого нагадувати, срать я хотів на ці Ваші угоди і вимоги! Не хочете підписувать заяву — і не треба! Але ноги моєї більше на цьому чортовому заводі не буде! * * * — Вас вітає Радіо Живих Мерців — перше в Україні радикальне сільське радіо, що провадить пряму трансляцію кінця світу з села Міцне, що на Київщині. Щодня до нашої... гм... редакції надходять нові й нові свідчення дивних подій, і вони — ці події — набирають нових обертів. Сьогодні гість нашої студії — колишній працівник лікеро-горілчаного заводу "Кремінь", уродженець села Міцне Матвій Широкий. Попри те, що я сказав: "колишній працівник", — це не зовсім так. — Та колишній, колишній, я туда більше не вернусь, хоть медом буде помазано, бо це напасть, а не завод, Богом клянусь, це все через нього. — Пане Матвію, давайте почнемо з того, які причини змусили Вас написати заяву про звільнення? — Які причини... Такі причини, що в нашому цеху, цеху номер чотири, за останні дві неділі вмерло шестеро працівників — шестеро! — й ніхто не може пояснить, що робиться. В одного, лікарі кажуть, був рак, в іншого — щось тіпа інфаркта, ще один, як оказалось, вже давно мав тяжку форму гепатита, тобто, завод ніби ні при чому. Воно все ніби по понятних причинах, але як же так, оно в селі нове кладбіще скоро нада буде закладати, от які причини! Це ж усе завод постарався, даже не знаю, що сказать. І хто хоче звільнитись — нікого не відпускають! Там каждому з нас шото підсовували, якісь ми бумажки підписували, ну, хто ж це читає? Так по тих бумажках получається, що не маю права, тільки через два місяці, а що ж воно буде через два місяці — хіба Господь знає, оно вже пришлось бригаду копачів спеціально наймати, бо мєсні не справляються. Страх та й годі. Всі подумують тікати, якщо ближчим часом нічого не проясниться. І шо сам главне, чого я не можу втямити, чого Київ мовчить? Хай би прислали кого розібратися, бо куда ж це годиться, стільки смертей, а тепер ще цей случай на кладбіщі, — це взагалі похоже на якесь помішатільство, ніхто ж нічого понять не може. Участковий тільки ходе й фуражку крутить козирком туда, козирком сюда... — Я вам нагадаю, дорогі слухачі, що саме трапилося кілька днів тому на кладовищі. — Тільки скажіть, що то на старому було, на старому цвинтарі, який вже ніби щитається закритим, хотя там дальше ховають, бо пока шо нема де... — Так, на старому цвинтарі одна з мешканок села, яка кожної неділі ходить доглядати за могилою сестри, звернула увагу, що земля на сусідньому горбочку — там якесь занедбане поховання, я так зрозумів, — земля просіла... — Просіла і, шо саме главне, стала якась рихла, баба Ліда ж постоянно ходе, не тільки по неділях, так вона знає, шо там і як, а перед тим дощів не було, нічого не було, а могилу ту хіба сама баба Ліда вряди годи прорве од бур'яну, бо там всі родичі виїхали, нема кому доглядать, тому вона сама, так вже якось, по сусідському. То вона рішила горбочок, який просів, поправити, тільки туди грабельками — а воно гух! — і провалилося, ледве сама не впала. То покликали людей, міліцію, роздивилися — а там нічого, тіки гріб зотлілий, і нічого! Це ж де таке було, щоб покійників красти? Як це? Розділ 9. Банґ-банґ — Прочитав я ваш сценарій. — І що? — Як завжди — параша. Скільки ми працювали з Єгором? Якщо не помиляюся, років сім, коли він іще був випускником режисерського факультету театрального інституту. Єгop Тончик — людина з вітром і діркою в голові. Як і більшість карпенко-карівських геніїв, за час навчання він зняв кілька надзвичайно авангардових короткометражок, які здобули низку схвальних відгуків на фестивалі "Молодість". Цього, на думку Єгора, було достатньо, щоб наважитися просити грошей у Міністерства культури на повнометражну роботу. Міністерство, звісно ж, здригалося всіма своїми кабінетами й порогами, від чого й у більш досвідчених прохачів голова йшла обертом. Вибігати щось у цьому лабіринті з десятками мінотаврів було набагато важче, ніж виграти джекпот у національній лотереї, тому немає нічого дивного, що амбіції Єгора з кожним роком зморщувались, і замість мрій про кіно з'явилися безглузді телепроекти, зйомки рекламних роликів та — як винагорода за творчу пригнобленість — спорадичне кліпмейкерство. Не знаю, як Віталій з ним познайомився, та вже перша халтура, яку він зробив на наше замовлення, справила напрочуд душевне враження на клієнта. І що більше Єгор плювався й бідкався щодо необхідності халтурити, то кращими було його рекламні оспівування мінеральних вод та памперсів. За всі ці роки "Лінія Шолє", що уклала з Єгором рабовласницький контракт, здобувала рейтинг в очах рекламодавців, а сам режисер компенсував почуття провини перед високим мистецтвом, заснувавши власну студію-продакшн "Банґ-банґ". Кожна зустріч із Єгором віщувала дискусію на межі легких тілесних ушкоджень. Кожен сценарій, виплеканий у надрах нашого агентства, проголошувався бездарним ще до прочитання. Компроміс полягав у тому, що Тончик — після багатьох невдалих спроб покращити текст — писав практично те ж саме лайно, й усі хором погоджувалися, що він — чудовий сценарист. — Отже, все чудово, — резюмував Віталій, вкотре почувши єдиний можливий вердикт нашій роботі. — Ага, прекрасно. Я так вижу по стилю, что это наш Кузьма ибн Шекспир... опять бисером весь хлев забросал, — у спілкуванні Єгор весь час перемежовував російську з українською, незалежно від того, якою мовою з ним спілкувалися. — Єгоре, твої мрії про кіно нарешті збуваються, тож припини гнати. Оно краще подумай про грим для наших трупів. — Ага, все життя мріяв, щоб на знімальному майданчику було вдосталь томатного соку. И вот оно! Наконец-то! Надо будет заказать два куба, не меньше. — Це навряд чи. Ніяких кривавих баталій. Наші зомбі просто будуть бухати "Кремінь" — і перетворюватися на людей. На розумних, модних, респектабельних джентльменів, якими відразу можна вкомплектувати найближчу банківську філію. Чи "МакДональдс". Єгор поклав руки на стіл і затарабанив пальцями. Потім трохи подався вперед і якось аж занадто серйозно запитав: — Хлопці, а ви переконані, що ця ідея... эти вот зомби... я бы на месте заказчика послал вас куда подальше! — Єгоре, не починай, я ж тобі все пояснював. Усе вже узгоджено. — Віталій кілька днів тому витратив півтори годин на диспут за назвою: "У кого з нас не всі вдома?" й повертатися до цієї теми не хотів. — Ви не розумієте, — він перекидав погляд із мене на Віталія, ніби стежив за тенісним матчем. — Йдеться не про вашого ексцентричного магната. Й навіть не про нашу репутацію. Просто це одна з тих задач, яку неможливо розв'язати. В її умовах є якась помилка. В мене таке враження, що цей Чвалов просто підіграє вам. Зачем ему этот провальный сюжет? І сама ця його продукція... Он похож на отморозка? Нет. То єсть, когда он с такой вот серьезной физиономией говорит про високу якість свого шмурдяку... Он, наверное, считает вас абсолютно продажными тварями. Какими вы и єсть на самом деле. Щось тут не так. Віталій хвилину-дві просидів мовчки. Він покусував губи, крутив великим і вказівним пальцями олівця, який вперто не хотів рухатися плавно, рівномірно. — Знаєш шо... Кустуріца... Тобі нагадати, як ти знімав стариганчиків, які посеред кладовища каталися на ковзанах? Що це було? Якась там дивовижна пропозиція для пенсіонерів від шановного банку... як його... — "Деско". — Ага, "Деско". "Ми винагороджуємо вашу старість". І ти після цього мелеш, що зомбі — це занадто? А може, нам нарешті пощастило. Клієнт має почуття гумору і все таке. З якого дива нити й шукати помилок? Якщо вже й далі рухатися за твоєю логікою, то вся наша діяльність — безкінечна помилка. — Про що я стільки разів тобі казав... — Ну от і чудово. Кузьма, тепер твоя черга морочити голову нашому, бляха, Кубріку. А в мене, звиняйте, через десять хвилин зустріч. Коли двері за Віталієм зачинилися, Єгор зіжмакав папірця й шпурнув його в бік дверей. — Откуда он на мою голову взялся? І взагалі, де ви раніше були, коли я короткометражки знімав? У мене чудовий сценарій про зомбі десь валяється, куди там вашій маячні. Может, ну ее, эту рекламу? Слепим что-нибудь для отмазки, а на решту грошей справжнє кіно зробимо? Замість відповіді я тицьнув йому папку з різними матеріалами про завод та його продукцію, куди не забув покласти ще й копію газетної статті про історію села Міцне. — На, ознайомся перед виїздом. Може, щось стрельне. — Стрельне. Вже стрельнуло! — Він навмання вихопив із папки один аркуш. Це була світлина нашого клієнта з дошки пошани. — А это что еще? Чвалов Іван Петрович, директор. Да-да, натуральный зомби. * * * Перший день зйомок у Єгора завжди складався з метушні, лайки та істерик. А відколи він перейшов на цифру — це стало законом. Він усім був незадоволений: світло виставляли не так, декорації зазнавали часткового нищення, актори вислуховували проповіді про власну бездарність. У тих випадках, коли мені доводилося так чи інакше контролювати процес, я завжди намагався приїхати вже на другий день зйомок. Коли й залишки декорацій вже ніхто не рухав, і зі світлом не було проблем, і на акторів сходила благодать. Цього разу я все ж таки вирушив разом із караваном знімальної групи, бо планував одразу по приїзді покинути буремного Тончика й перевідати бабину хату. Коли фургон із емблемою "Банґ-банґ", за яким вишикувалися ще кілька авто, під'їхав до воріт заводу "Кремінь", мене здивувало лише одне: ніхто нас не зустрічав. Більше того, на численні сигнали клаксонів теж не було реакції. Хтось побіг на прохідну зі святим наміром обматюкати охоронців, але двері сторожки виявились зачинені. Я набрав телефон директора. Кілька хвилин після відповіді секретарки в слухавці деренчала популярна мелодія, назву якої мені ніяк не вдавалося згадати. Замість Чвалова я знову почув голос секретарки, яка повідомила, що Іван Петрович не може зараз говорити, але просив вибачитись і переказав, що ворота відчинені й можна заїжджати на територію. — І що далі? — правду кажучи, така зустріч не тільки мені видалась трохи дивною. — А далі ви самі побачите, — приязно тараторила дівчина, — берете відразу праворуч, а там одне з наших найбільших складських приміщень. Ми його спеціально для вас повністю звільнили, так що використовуйте на свій розсуд. Ворота й справді були відчинені. Як і обіцяла секретарка, нашій процесії не довелося блукати: повернувши праворуч, ми не проїхали й двохсот метрів, як уперлись у величезний ангар, де можна було б розмістити зо два стада бізонів. Всі потихеньку повиповзали з машин. — Слухай, а тут що — коньяк сам себе виготовляє? Щось я нікого не бачу, никакого движения. И тихо, как на кладбище. Тріумф автоматизації технологічних процесів та систем управління, — по цих словах Єгop оголосив загальний перекур і попрямував до складу. Тим часом я знову набрав телефон приймальні. — Еее, дівчино, а ваш шеф ще не звільнився? — Інга, згадав я розповідь Кала, — цю бурячкову фею звати Інга. — Поки що ні, але він неодмінно зв'яжеться з вами в другій половині дня. — Я, власне, хотів спитати... ну... а де ваші люди? — Які люди? Що ви маєте на увазі? — мені здалося, що її це запитання добряче розсмішило. — Ну, якщо нам раптом знадобиться від вас якась допомога... Або ще якісь запитання... — Якщо виникнуть якісь запитання — відразу телефонуйте мені, й ми все швиденько владнаємо. — Ну, гаразд, дякую. Поки я говорив із секретаркою, Єгop оглянув склад і повернувся з такою пикою, ніби побував у громадському туалеті на Трухановому острові. — У цьому срачі неможливо працювати! Хтось бачив це все? Хтось взагалі знав, куди ми їдемо? — Віталій начебто оглядав це приміщення. — Віталій оглядав. Ну, пусть тогда сам и барахтается в зтом дерьме! Туда же невозможно зайти — якесь болото, калюжі, сморід... Горы мусора! Это же конюшня какая-то! Они, наверное, свій коньяк з кизяків женуть! Наступні півгодини мені довелося присвятити телефонним переговорам, внаслідок яких знімальна група полишила територію заводу, засіваючи зворотній шлях добірними матюками і масовим подивом. Віталій, як з'ясувалося, таки справді був тут, але ангар оглянув лише зовні — всередину його не заводили. Пояснили, що склад цілком забитий готовою продукцією, але до зйомок зобов'язались його звільнити. Після того, як Єгор десятий раз прокричав у слухавку, що не збирається працювати в конюшні, мені довелося вкотре діставати секретарку. — Шкода, дуже шкода, — сказала вона. — Ми ж сьогодні влаштували для працівників вихідний, усіх розпустили, щоб ви могли працювати спокійно. Я переконана, що це якесь непорозуміння. Ми розберемося і все з'ясуємо. Дуже шкода. Нічого не залишалось, як повертатися до Києва й чекати на вечірню матеріалізацію директора. Віталій намагався заспокоїти Єгора обіцянками вибити з Чвалова компенсацію, хоча чути було, що й сам збентежений таким початком роботи над роликом. — Значить так, Єгоре, наша програма на сьогодні: ти пояснюєш людям, що зйомки з технічних причин переносяться, і вертаєшся на базу, а я з тобою прощаюсь. Увечері наберу. — Мені весь цей облом зі зйомками видавався ще одним прекрасним збігом обставин. Якби Єгор розпочав знімальний процес, навряд чи вдалося б вибратися до бабиної хати завидна. — А сам ти куди намилився? — Та, я затримаюсь, у мене ще є тут справи. Це ж моя "мала батьківщина" — батьки з цього села родом. А я давненько вже в бабиній хаті не був. Треба глянути. Там сусідка наглядає, але все ж таки. — Мала батьківщина? — Єгор витріщився на мене, як на телепня. — И какого же хера ты молчал?! Хата стара? — Ну, стара, а що? — А ти не допер досі? Это же отличная мысль! Ну його нахєр, цей завод, і декорації — туди ж! Я все придумав: трохи сценарій підкоригуємо, і буде жир! Стара хата — это то, что надо, поехали! Після чергового раунду телефонних переговорів настала Віталієва черга плюватися, хоча й без особливого завзяття. День однак було змарновано. — Хай робить, що хоче, мене це не гребе. Техніка й люди однак проплачені. * * * Не минуло й години, як подвір'я біля бабиної хати перетворилося на щось середнє між базаром, вокзалом та циганським табором: звуковики й техніки вивантажували валізи з апаратурою, оператори метушилися навколо хати й про щось кричали Єгору, який усівся на призьбі й щось креслив та дописував на сторінках сценарію, встигаючи гаркати на всі боки. Зі свого досвіду я знаю, що на цьому етапі краще триматись якнайдалі. Повідчинявши хату, літню кухню й сарай, я вирішив навідати бабу Ніну, сусідку. Вона вже багато років хазяйнувала в цьому обійсті, позбавивши мене зайвого клопоту. Час од часу телефонувала, доповідаючи про свої трудові звершення: що де посіяла, скільки вродило. Я незмінно відмовлявся приїжджати по яблука чи по картоплю, але коли випадало перевідати стару, то ще ніколи не повертався від неї з порожнім багажником. Мушу визнати, що її консервації ніколи не пропадали й до наступного року не застоювались. Баба Ніна жила через подвір'я — безпосередні сусіди, родина Мотричів, ще років двадцять тому перебралися до Києва, й відтоді про них нічого не було чути. А хату продали якомусь диваку, котрий двічі на рік привозив із собою величезну компанію підстаркуватих хіпі, й після кількаденних вакацій із цілодобовими шашликами і гучною музикою вся ця армада щезала. За якихось десять метрів до хвіртки, біля якої вже розгавкався Струдель (баба Ніна завжди давала своїм псам "їстівні" клички), я перестрів Жуковського. Він ледве волочив ноги. Лише зблизька я впізнав його: Жуковський, колишній сільський листоноша, як тільки вийшов на пенсію зо три роки тому, сильно запив, і тепер на нього страшно було дивитися. Це був жилавий чоловік із крутим характером, але добрим серцем. Пригадую, як він колись бідкався мені, що найгірше в його професії — це носити похоронки. Саме тоді був Афганістан, і протягом півроку четверо хлопців із нашого села вернулись у цинкових гробах. Я пригадав, як він тоді дивився на мене, — і відчув, що нудота приступає до горла: так мало було спільного між отим Жуковським і цим волоцюгою з виразками на щоках, гематомою замість правого ока, роздутим земляним обличчям. Від нього нестерпно смерділо і я мимоволі відсахнувся до паркану, — він дивився просто перед собою, але нікого не бачив. Звісно, він не впізнав мене. Ліва рука його була обмотана брудною ганчіркою, а в правій він тримав почату пляшку. Я не дуже й здивувався, коли побачив на ній логотип торгової марки "Кремінь". Баба Ніна куняла в хаті. Гамір нашої знімальної групи не міг розбудити її, бо вона таки добряче недочувала. Я стояв на подвір'ї, гладив Струдля і міркував, як би це розбудити бабу, не перелякавши. Зазирнув у вікно. Так і є, спить у кріслі. Я чомусь не наважувався постукати або й просто зайти — навряд чи двері замкнені. Баба Ніна, ніби щось відчувши, розплющила очі, глипнула у вікно, а тоді сплеснула руками й засміялася. Двері й справді не були замкнені. — Ой, внучку, це ж треба такому стацця! Ти ж мені тіки шо наснився! Я ше подумала: треба пиріг спекти, бо значить, скоро приїде, — а ти вже тутого! Що мені завжди подобається в старих людях: вони вміють дивуватися — по-справжньому, як діти, — і водночас вважати будь-яку чудасію чимось дуже природним, буденним. Розцілувавшись із бабою Ніною, я ледве встигав вислуховувати її звіт за останні місяці. — ...а так воно все нормально, тільки нада одне зробить, і це вже тобі прийдеться, бо я не здюжаю; прошлий місяць дощі були, каждий день лило, то я тобі от шо хочу сказать: ти на веранді толь перестели, бо протікає сильно; я в прошлий вівторок балію поставила — дак повно натікло; а про піч не знаю, давно не топила, але треба провірить, ти ж пам'ятаєш, як минулого року вона коптила? — то навряд чи улучшеніє саме по собі буде, нада когось із людей позвать, шоб зробили... Баба Ніна завела мене в хату, посадила за стіл, примовляючи: — І чого ж це ти не дав знать, шо приїдеш? Мені ж тебе даже почастувати нічим, хіба шо підождеш, то я борщ зварю. — Та я тут у справах, так що довго у Вас не засиджуся. — Ого, і які це в тебе тутай можуть бути справи? Чи таки зібрався толь перестелить? — Та нє, то вже якось іншим разом приїду. Це ми тут рекламу знімаємо. Ну, для телебачення. — Тут? І шо ж це тут для телебачення інтересного? — баба Ніна подивилася на мене з кепсько прихованою недовірою, та, про всяк випадок, поправила хустку й зиркнула в дзеркало. Я трохи розгубився, коли згадав, що саме ми збираємося знімати. — Ну, Ви ж знаєте, шо я в рекламному агентстві працюю. І ми рекламу робимо, яку потім по телевізору показують. — Дак це я знаю, але шо у нас тут знімать можна? — Ну, взагалі-то ми для заводу рекламу робимо, там і знімати збирались, але... нам за сценарієм треба хату стару показати. Баба Надя навряд чи зрозуміла мої пояснення, проте якось спохмурніла. — Це ти про наш завод кажеш? Про цей "Кремінь" чортовий? — Еге ж. А чого Ви так про нього кажете? — А як мені про нього казать? У нас у селі, ти ж знаєш, роботи більше ніякої немає, то вся молодьож і хто постарше — всі туди подалися. Тепер спиваються люди, як дурні, й мруть, як мухи. І то ти їм рекламу робиш? Да ще й по телевізору? Хай Бог боронить! — Баба відвернулася до плити й замовкла. Я ж не вигадав нічого кращого, і бовкнув: — Таж хіба раніше краще було? Так само: або спивалися потихеньку, або в місто тікали. — Ет, приїхав на один день — і наче все знаєш. Я тобі кажу, що цей завод — то якесь прокляття. Каждий день похорон. Вчора двох чоловіків поховали — і всі там, на цьому заводі, робили. І даже не те, шоб сильно пили. Чи то там сама тіхнологія якась дуже вредна, чи біс його знає шо. Ти вийди, по селу пройдися, тоді будеш говорить. — Та я вже бачив. Оно біля Вашої хвіртки зустрів Жуковського, — ледве впізнав. Так опустився, аж чорний весь. — Кого зустрів? — Жуковського! З пошти! — гаркнув я; подумав, що баба просто не розчула. — Да то ти спутав, — махнула рукою. — Та ні, я зблизька до нього придивлявся. Змінився він сильно, це правда. — Не міг ти Жуковського зустріти, помер він, ще влітку. А ті всі пияки, то вони таки справді на одне лице, можна й спутать. Я дивився на бабу, марно сподіваючись, що вона таки не розчула чи вирішила невдало пожартувати. — А Жуковський, кстаті, за місяць до смерті тоже пішов на цей завод чортовий, сторожем там устроївся. Там і помер, прямо на проходній. * * * За ті дві години, що я просидів у баби Ніни, Єгору вдалося таки перетворити базар-вокзал мого подвір'я на знімальний майданчик. На його мегафонні крики насамперед зреагували сусіди: на вулиці попід парканом уже зібрався весь куток. — Давно не бачив, щоб тебе бджола так у задницю жалила. — Я саме переглянув сценарій, з якого Єгор, за його словами, "просто витрусив усе лайно". Від узгодженого з "Кременем" варіанту мало що залишилося. — Боюсь, що всі твої надлюдські зусилля — коту під хвіст. Єгор лише всміхнувся: — Сьогоднішні мої зусилля — вже з самого ранку в кота під хвостом. Я ж намагаюсь їх звідти виколупати. — Слиш, Єгор, так я на крупньїй план работаю? — Та я ж намалював усе, скільки можна перепитувати! — Значит крупный, да? Через фильтр, да? — молодий оператор, двохметровий амбал із дуже наївним обличчям, швидко зник у хаті. Другий оператор, статечний дядечко з пивним черевом, позіхав за парканом — подумки він уже відзняв цей епізод. — Дивись, — заходився пояснювати мені Єгор, — ми по максимуму використаємо натуру й відзнімемо зараз початок, коли наш зомбак підходить до хати, зирить у вікно, а потім починає виламувати двері. Далі з'являться його колеги — их мы в последнюю очередь подснимем. Потім у нас все відбувається в хаті — цю локацію вже можна знімати не тут, а в декораціях. Все равно, на студии у нас, или на заводе зтом... — помітивши дівчину, яка виходила з літньої кухні, Єгор враз змінив інтонацію і закричав у мегафон: — Марино, мать твою, ну скільки ж можна телитись? Ти хоч Семеновича вже зробила? Давай нам його, остальных по ходу будешь мазать! — опустивши мегафон, Єгор повернувся до мене: — Ти зараз як побачиш Семеновича у гримі — це капут! Реально всратися можна! Семеновича, тобто Миколу Семеновича Зінченка, я добре знав за виставами в театрі імені Івана Франка, де протягом останніх десяти років йому перепадали дрібні, але характерні ролі. Втім, більшість глядачів впізнавали його на вулицях як незмінного учасника гумористичних телепрограм. Попри свої сімдесят три роки, Семенович встигав не лише відпрацьовувати в театрі й на телебаченні, а й залюбки погоджувався "підхалтурити" в рекламі. Сам лише Єгор перетворив Зінченка на обличчя п'яти торгових марок. Його усмішка спонукала купувати мінеральну воду, добрива, музичні інструменти і йогурти, а також заощаджувати гроші на старість (щоб кататися на ковзанах посеред кладовища). Та найбільша заслуга Семеновича перед Мельпоменою все ж таки полягала в тому, що він був рідним дядьком Єгора. Подвір'я помалу порожніло. Пивний оператор безпосередньо керував "зачисткою" загального плану. Єгор невтомно гарчав у бік літньої кухні, яка стала гримеркою, аж поки з дверей визирнув невимовно жахливий Семенович. Марині таки вдалося створити бездоганного зомбі: ліворуч, над вухом, у черепі зяяла діромаха, з якої вивалювався мозок, а крізь поплямовану шкіру просвічувались набубнявілі чорні жили; вдягнений він був у подертий і перемазаний землею костюм; довершувала образ страхітлива рана на шиї, над краваткою, з якої виповзали здоровецькі хробаки. — І ти думаєш, що цю гидь хтось покаже в прайм-тайм? — оглянувши Семеновича я відразу зрозумів: сьогоднішній день таки залишиться в кота під хвостом. — Ти не шариш, це жанр такий. Ми потім на комп'ютері трохи поправимо, якщо треба буде. Марино, черв'яки не повідпадають? Так, супер, где его палка? Тобто ця, голобля? Він заходить у кадр, тягне за собою голоблю. Що там із загальним планом? — Кадр вилизаний, як котячі яйця, можна починати. Розділ 10. Магнітофон — Дабі-дабі-дабі зомбірадіо дот юей, запам'ятайте цю адресу, за якою живе перше в Україні радикальне сільське радіо! Радіо Живих Мерців — ваше віконце в світ апокаліпсиса, залишайтеся з нами! У студії для вас працює ді-джей Дятел, і ми виходимо в ефір також на коротких хвилях... Ну, принаймні час од часу. Нагадую для наших нових слухачів, раптом такі з'явилися, що наша радіостудія облаштувалася в одному з сіл Київської області, де цими днями прокльовуються паростки кінця світу. Село Міцне здавна уміє берегти свої таємниці, та цього разу його мешканці бояться навіть мовчати. Тим більше, що їх однак ніхто не чує і слухати не хоче, — навіть за допомоги нашого радіо. Сьогодні гість нашої студії — мешканка села Міцне Ганна Миколаївна Авербах, яка прийшла до нас не з порожніми руками. Ганна Миколаївна цими днями втратила свого батька, який несподівано помер від пневмонії. Це якщо когось цікавить діагноз, бо в селі Міцне, де з кожним днем смерть забирає дедалі більше люду, всі кажуть інакше. Кажуть, що причина всіх цих смертей — лікеро-горілчаний завод "Кремінь", із яким ще зовсім недавно всі пов'язували надії на розбудову та розквіт не тільки села Міцне, але й багатьох навколишніх сіл. Формально, всі жахливі чутки, що ширяться селом, не підтверджуються жодними фактами. — Брешуть вони, брешуть! Які ще потрібні факти?! Люди наче посліпли! Приїхала комісія з Києва, просиділи на цьому заводі півдня — і забралися, а потім написали в газеті, що порушень не виявлено. Дак хай би вони не на завод, а на кладбіще сходили, шоб своїми очима побачити: є там порушення чи нема! Мій батько, Аркадій Семенович Авербах, усе життя тут прожив, ну, майже все життя, і він один із перших на цей завод устроївся, його ще з такими почестями взяли, як генерала. І оклад такий, як генералу, поклали, хоть він там всього-навсьо-го... оператором на розливі... Господи ж святий Боже... Йому ж тіки сємсят виповнилося, а в нашому роду — всі довгожителі, до дев'яноста годяк молоді цибають. — Ганно Аркадіївно, ви ж і самі, якщо не помиляюся, на заводі попрацювали? — Я? Да не стала я там працювать! І нікому не раджу, лучче від нього подалі держатись, це я вам без усяких комісій скажу! Мій батько, Царство йому небесне, перед смертю встиг усю правду розказати, я случайно знайшла. Магнітофон у нас був старенький, "Спутнік", ним уже давно ніхто не пользувався, ну, щас же лучча техніка, і всьо на дисках. Но батько тільки цей магнітофон і признавав, усе свої касети любимі слухав... І він када помер, то я його нашла прямо з цим магнітофоном на руках, ще й кнопка запісі на ньому включена була. От вона, ця касета... — МК-60, дорогі слухачі, ехо минулих років. Ось так і ми вами, як ті касети, з праху в прах... Дякую, Ганно Аркадіївно, сподіваюсь, що завдяки Вам ми зможемо пролити трохи світла на загадкову й ніким офіційно не підтверджену епідемію, яка просто зараз винищує мешканців села Міцне, котрі пов'язали свою долю з лікеро-горілчаним заводом "Кремінь". Отже, зараз ми почуємо останні слова шановного нашого земляка Аркадія Авербаха, його передсмертне застереження для всіх нас. Залишайтеся на хвилях Радіо Живих Мерців, пряма трансляція апокаліпсиса триває! * * * — Я розкажу, як це було. З чого все почалось. Мало хто кххх догадується. От як у мене було, коли прийшов на завод наніматись. Одне з условій прийома на работу — зробить яке-то щеплення. Ну, я особо не розпитував. Нада — то й нада. Просто розписався, шо не возражаю, — та й забув. Помню, шо в отдєлі кадрів, коли я ото оформлявся, була ще одна жінка з нашого села, яка тоже на роботу хотіла устроїтись. На цьому заводі вообше жінок почті нема, яка там для них робота? Ну, але трохи вакансій все ж таки було. Прибиральниці, в столовці опять же... Дак вона ше взялася розпитувати, шо то за прививка. Її сказали — якось по-научному, а вона давай спорить. Мовляв, я всі прививки знаю, бо з дєцтва страшно боюся уколів, а тому тщатільно виучила всі прививки, які людині нада дєлать, шоб, не дай Бог, зайвий раз не кололи. І то вона вперлася, як не знаю шо. Все торочила начальніку отдєла кадрів, що ніколи не чула про таку прививку і требовала показать їй справочнік якийсь, де б про неї було написано. А цей, з отдєла кадрів, Мох його фамілія, тіки плечима знизав і бумажку тицяє: оно бачите, скільки желающих работать на цьому місці? Тому, єслі вас шось не влаштовує, — ідіть собі й не мішайте работать. Маруся — а то імєнно Маруська, Кулиничів дочка, вони на іншому кутку живуть, — побурчала трохи, але все ж таки все підписала, бо дуже їй ця робота вигодна була. Ну, вобшем, хто ж знав... Шо це воно якось зв'язано... Єслі чесно, то я й сам усе ще не вірю. Не зря ж то люди говорять, шо надєжда уміраєт послєднєй... гххххх.... Я все розкажу, все, шо знаю. Може це комусь і поможе. А як і не поможе, то хоть совість моя буде чистіша. Я добре помню перве собраніє на заводі, на честь його откритія. Поляну таку накрили, — зроду ще не бачив. Як на городському весіллі... Да шо там — на весіллі... Директор виступив. Солідний такий мужчина, земляк наш. Розказав про передові технології, іспользувані на цьому заводі, про перспективи. Ну, таке все, шоб настроєніє колективу піднять... Харашо було, словом. Із нашого села туда почті всі мужики устроїлись, навіть, хто мав харошу роботу, й ті перешли. Пізніше пішов слух, шо їх довго переманювали, зарплати більші поклали. Для чого це — поначалу було непонятно. Бо ж у всій окрузі тільки про цей завод і балакали. Із сусідніх сіл багато було желающих — очірідь така, шо держись, аж до Києва! Офіціальна версія така: кваліфіцированих робочих привезли звідкись, а у нас набирали тільки підручних. Ну, може й так, бо наші, по-моєму, всі на складах робили. Попервах на це тоже ніхто уваги не звертав. Ми нормально з усіма общалися, там большинство мужиків були з разних мєст, — хто откуда. Це вже потім, коли почали умирать, хтось замітив (кажись, Коля Скринько, він взагалі був башковитим парнєм), шо усі рабочі, хто не з наших мєст, почали якось оддєльно держатись, вродє як ізбігали нас. Чи то може так йому, Колі, почудилося від болєзні — він же ж один із перших помер. Я ж чого це рішив усе розказати — про цю болєзнь і завод, і про те, яка мєжду цим связь возможна. В мене своя версія появилась недавно. Жаль, шо так пізно, коли вже нікого не вернеш. Ще хуже, єслі ця запісь не попаде в нужні руки, я цього найбільше боюсь... Гкххх... Так ото накатує, волнами, це вже, значить, скоро. Аж мислі путаюцця... Так от, шо я догадався про це все. І не тіки я — Василько ж про це лопотів, ще коли тіки все починалось, та хто ж його, умалішонного, слухав. Воно змалку дурне було, ага. Він, цей Василько, вже родився мешігіним. А яким він міг родицця в такій сім'ї? Мать його, Ніна, сиротою стала ще в десять років: батьки пили сильно, і якось просто у неї на глазах порізали одне одного. Похапали ножі, значить, і до смерті дошло. Ну, це вона його зарізала, а сама вижила. Хотя в неї п'ять ран було, одна, як казали, в області серця, но вижила... Після больніци її зразу в тюрму й одправили. Ніну хрещена взяла на воспітаніє, тоже нещасна жінка. Отруїлась таблетками года через два. Так Ніна... нещасне дитя, помилуй Бог, стіки всього надивитися... вона по людях жила, і кругом шото з нею случалось. То корова раз хвицьнула так, шо ледве душу не вибила, то з яблуні впала да обі ноги зламала. Як про неї згадаю — мороз по кожі. Кхххх. Оце зара сам здихаю, але як про Ніну заговорив... Нема такої страшної смерті, як у неї жизнь була. Ну, і коли виповнилось їй сімнадцять — очірідний сюрприз. Шо називасцця, полюбила з горя дібіла, вишла замуж, дітей нарожали, двох близнючок, стали жить, як люди. Муж її ше з самого начала пив сильно, то коли він помер від білої гарячки, ніхто особо не дивувався. А Ніна якраз тоді знову на сносях була — хлопчик родився. Вона його Васильком назвала. А када їй врачі сказали, шо буде мальчік умствєнним інвалідом, то це вже для неї остання капля була. Випила свою чашу сповна, сердега, повісилась у хліві. Й так якось всьому селу жаль було тих дівчаток і Василька, шо всі їм вроді як батьки були. Жили вони в Кусачихи — хорошої такої жіночки, солдатки. Муж її офіцером був, служив заграніцою, але погіб у Чехії, в 1969 году. То вона так вдовою бездітною і осталась. Сильно любила його... Кхххгх... Давить шось сильніше сьоні, аж вогнем горло пече, словно ртуті якоїсь випив. Дак я про Василька... Це йому зара скіки? Год сорок, виходить, да? Він взагалі мовчазний такий. А то почав бігать по селу, коли це все тіки починалось, і кричати дико. Його питають, шо случилось? Чи, може, обідив хто? А він дивиться очима круглими, як монети, і повторяє: "Мертвих колять, мертвих колять!". І пальцем кудато показує. Ну, шо з нього взять? Мало шо убогому могло привидітись. І це з ним шось вроді припадків було, кілька разів. Якби ж то зразу хтось поняв, шо він, када кричав, всігда в сторону завода показував... Хотя... Кххгх... Всьо равно пізно. А як почали помирать — тільки тоді я догадався, про шо Василько кричав. От і скажи тепер, хто умалішонний, а хто — провидець. Я питався більше разузнать,та де мені. Нема доказатільств. Ну, шо це все од прививок їхніх. Доктори приїжджали, так вони і слухать про це не схотіли. Кажуть, причини смерті у всіх разні. Значить, це не вірус і не зараза якась. Мовляв, у того — порок серця, а в того — сахарний діабет. Тільки от чогось не вірю я тим докторам. Не вірю... А от Василько — то єдиний, хто знає точно, шо воно там насправді. Тільки хто ж від нього слова доб'ється... Говорив я про це слєдоватєлю, який приїжджав, — дак він наче й вислухав мене, в блокнотік все акуратно записав, а толку від того... Кгххх... Уколи, це від уколів, прививок тих, так і знайте. Вони нас нарошно повбивали. Знати б, нашо це їм? Усі ж люди вроді... А вони — покололи, і півсела нема. Будуть нове кладбіще дєлать. Це я таке вчора чув. Казали, шо нада нове кладбіще. Кхххгг... І ще я скажу, шо думаю про це... Даже не то, шоб думаю, а чуствую... кхххгх... чуствую, шо на цьому... кххгггг... Розділ 11. Хтось у темряві Додому я потрапив лише близько одинадцятої. Зайшовши в кімнату, впав на застелене ліжко, не роздягнувшись. Навіть черевики не скинув. Лежав на животі, дивився у вікно, за яким флегматично грюкало будівництво нового будинку, — його втелющили просто в нашому дворі, посунувши убік дитячий майданчик і ліквідувавши футбольне поле та невеликий сквер, де ще минулої весни школярики посадили свої перші дерева. Чомусь згадав беззубого першачка, який найбільше тішився з того, що у нього тепер буде своє дерево. Це був один із найтепліших спогадів за всі роки, протягом яких я мешкаю в цьому спальному районі. Бо я колись так само радів, коли наш клас погнали кудись висаджувати майбутній парк. "Я, коли виросту, буду багато дерев вирощувати! Тільки не таких маленьких, а величеееезних, як будинки заввишки!", — хвалився мені той компанійський хлопчик, який тільки-но розпрощався з молочними зубами. Я всміхався йому, бо згадував, скільки ж дерев я сам збирався посадити в дитинстві, аж поки ця красива ідея покинула мене назавжди. Я бачив у вікні лише кабінки та стріли кранів. Вони не рухались. Мені ніколи не вдавалося заснути тоді, коли свідомість найбільше потребувала відпочинку. Ви, мабуть, частенько зауважували цю падлючу властивість свідомості. Як не треба — вона може захропіти, поки ви їдете у вагоні метро; після обіду, варто лише переступити поріг офісу, вона теж активно спокушає подрімати за комп'ютером; а якщо збираєтеся переглянути пізно ввечері чудове кіно — неодмінно присвятите дві години жорсткій боротьбі з її позіханням; і цю битву неможливо виграти. Це було б занадто щедро з її боку — подарувати мені сон саме зараз, а я не вірю в добру волю власної свідомості, хоч як це прикро. Тому довелося все ж таки перевдягнутися, розстелити ліжко. Ще я згадав про пляшку горілки в морозилці, а це значить, що можна влаштувати собі перезавантаження всіх жорстких дисків і наплювати на примхи свідомості. Втім, завтрашній день уже тепер реготав мені в обличчя. Увійти в нього з бодуном — це надмірний мазохізм. Ці будинки за вікном — їх добудують. Там житимуть люди. Мені стане гірше від того, що я бачитиму з вікон не правий берег міста, а будинки. А тим людям стане краще, бо вони заплатять чималі гроші за ці чортові квартири. Вони стільки заплатять, що не зможуть почуватися нещасними. Так дорого може коштувати тільки щастя, авжеж. І вони будуть перебувати в своєму щасті доти, доки перед їхніми вікнами почнуть зводити ще один будинок. Це колообіг щастя. Так не може бути, щоб воно тільки примножувалося. Щастя — жорстко лімітований продукт Господа. Й саме тому кожен із нас час од часу мусить компенсувати чуже щастя власним терпінням. Ні, в цьому світі не так усе жорстоко налаштовано, як здається на перший погляд. Чуже щастя зовсім не гарантує вам такого ж за об'ємом та інтенсивністю горя, закон сполучених посудин у цьому випадку не працює, засуньте його подалі й не згадуйте. Милосердя Боже виявляється в тому, що нещастя та біль навідують нас хоч і частіше, ніж радість та ейфорія, але меншими дозами. І ще одне: щастя — штука егоїстична, індивідуальна. Ним, насправді, неможливо з кимсь поділитися, навіть якщо ви цього від усього серця захочете. З нещастям — зовсім інша історія. Якщо воно з кимось стається, то миттєво починає поширюватися довкола, як радіація. Нещастям не треба ділитися, воно чудово вміє підшуковувати собі нові й нові жертви. І не лише серед близьких до вас людей — випадкові перехожі теж годяться для цього символічного обміну. Чиєсь щастя зроджує у вашій душі коротку емоційну хвилю. Ви трохи погойдаєтеся на чужій хмарині — й гепнетесь у котел свого життя. Звісно, це за умови, що ви — не той зразковий негідник, якому чуже щастя довго й виснажливо псує кров, настрій та апетит. Такі люди мешкають переважно в анекдотах та народній творчості, але вони є. Так само, як існують і досконалі покидьки, які харчуються чужими трагедіями. Але зараз не про них мова, а про звичайних людей. Отих, що заселятимуться незабаром у нові квартири. Вони часто вірять, що щастя має крила. Бо ці крила можуть зачепити їх, приємно полоскотати душу. В спекотний день — навіяти прохолоду. Якщо щастя — це все ж таки птах, то він схожий на лелеку. Бо літає і над вашою хатою, та гніздо має в сусідньому дворі. Натомість нещастя — це точно не птах. Воно не літає, а тільки обвалюється. І хоч яке б чуже воно було, та якщо довелось опинитися в радіусі його дії, то швидкого порятунку від нього чекати не варто. Нещастя більше подібне до вірусу зі стовідсотковою гарантією захворювання. Цю скалку в оці не можна виплакати чи видалити пінцетом, — вам просто доведеться зачекати, поки вона насититься вашим болем. Хай він буде ледь-ледь відчутний, як поколювання в серці, як ниття втомлених кісток. Але ви змушені будете віддати свою дещицю сповна, без жодних пільг. Найгірша властивість будь-якої скалки чужого нещастя — це навіть не біль, а радше його надокучливість. Він не завдаватиме вам надмірних мук, а просто не дозволятиме думати про щось інше, одлучити увагу від його тривкості. Найгірше, що марно запитувати: чому саме я опинився поруч? Бо у відповідь незмінно почуєш: ти всього лише опинився поруч. Я заплющую очі — й знову бачу цього оператора з пивним черевом, який каже: "Кадр вилизаний, як котячі яйця". Розплющую — бачу стріли кранів. У моєму випадку щастя — це бачити крани, а не оператора. З цими кранами все більш-менш зрозуміло. Вони насичуватимуть мій зір доти, доки я зможу дивитися. Вони застигли — і в цьому радість. В тому, що нічого не відбувається. Але варто знову заплющити очі, й знову з'явиться оператор-пиволюб, і відразу по його словах — увесь цей стрімкий жах. Усього лише якась хвилина (оператор, звісно ж, не вимикав камери). Якась хвилина, з якою тепер доведеться жити. Скільки? Скільки ще в моїх заплющених очах триватиме ця хвилина відео, що повторюється знову і знову, без жодної надії, що хтось врешті-решт вигукне: "Стоп!", вимкне цю довбану камеру — і все зупиниться, наче крани за моїм вікном. "Кадр вилизаний, як котячі яйця". Невже ці слова хоч якось можуть узгоджуватись із тим, що сталося у найближчі секунди? Хто писав цей сценарій? Я б, наприклад, ніколи не написав так. У цьому немає ні крихти смаку, ні найменшого сенсу. Семенович вийшов із літньої кухні й попрямував до хати. Він чудово кульгав. Негнучкі ноги, розпрямлені, наче зведені судомою, руки; розчепірені пальці, високо задерта голова (щоб камера, розташована в хаті, яка брала крупний план крізь вікно, акцентувала увагу на червивому горлі). За п'ять метрів до хати він тільки входив у кадр на загальному плані (що був вилизаний, як котячі яйця). І щойно він наблизився до вікна, з'явився Василько. Я добре знав цього пришелепкуватого низенького чоловічка. Всі в селі його добре знали. Він швидко вийшов з-за хати і, мабуть, люди на вулиці вже готувалися до чергової кумедії. Бо Василько — це ходяча кумедія. Він ще змалку був несповна розуму. Та його завжди любили за оті кумедії, на які тільки він був здатний. Діти сміялися з нього, і він теж сміявся разом із ними. Він сідав просто серед вулиці, посипав себе пилюкою — мив голову. Або починав перекочуватися зі спини на живіт, рохкав і хвицяв ногами. Та цього разу Василько зробив інакше. Чого ніхто не чекав від нього, бо не міг Василько такого зробити. Він продріботів кілька кроків до Семеновича, здіймаючи над головою сокиру, а коли зупинився, — лезо вже летіло актору межи очі. Той тільки встиг затулити лице передпліччям і трохи одвести голову вбік. Зародки крику змішались із хрускотом: лезо ковзнуло вздовж черепа, відтяло вухо й увійшло в ключицю. Кривавий згусток ляпнув на побілену стіну, Семенович упав на коліна, обрубана рука відлетіла Василькові на чобіт. Ніхто не буде довго морочити собі й людям голову, ніхто не перепитуватиме, що ж сталося. Добрий пес теж одного дня може вкусити. Василько встигнув вдарити ще двічі. Вдруге занісши сокиру над головою, він якось неоковирно перехопив на льоту держака, щоб той зручніше ліг у правицю, і вдарив Семеновича обухом, розваливши йому череп. Можливо, він би й не спинився. Та після третього удару, яким він збирався відтяти голову, але трохи схибив, із хати вибіг оператор-здоровань, і за мить Василько вже лежав поруч зі своєю жертвою, знепритомнівши. Коли він опритомнів, навколо подвір'я зібралося, мабуть, пів-села. Очевидці переказували, що Василько зарубав актора, і люди тричі перепитували, не могли повірити. Тіло Семеновича накрили рядном. Василько, коли отямився, тільки глипав здивованими очима і всміхався. Чи розумів він, що накоїв, — цього вже ніхто не знатиме. Баба Варка — місцева інформаційна служба — розказувала всім, що бідний Василько просто перелякався актора, на якому була чортяча маска, чи подумав, що то і є сам чорт. Хай там що, ця нагла смерть сьогодні вночі вирине в сновидіннях багатьох людей. І не знаю, хто і як спатиме найближчим часом — разом із цим хрускотом і пальцями на чоботі, з кров'ю на стіні та з одрубаним вухом, яке в загальному сум'ятті хтось добряче втоптав у землю — ледве знайшли. Розділ 12. Музиканти Про блек-метал групу "Infotainment Of The Dead" мало хто чув. Така доля більшості рок-груп, котрі настільки андеграундні, безкомпромісні та молоді, що не мають ані часу, ані бажання, ані можливості думати про музику. Часто їхні творчі судоми нетривалі, й творчим підсумком низки гаражних репетицій залишається кілька ящиків пляшок з-під пива, пробитий барабан і набір порваних струн. А втім, пробитий барабан — це вже ознака вищої ліги; частіше все закінчується тільки пивом і струнами. Іноді вони тримаються разом кілька місяців чи навіть років, протягом яких досягають середньостатистичного рівня імітації. Можуть залабати десяток по-справжньому крутих речей із репертуару Carcass, Death чи Metallica. Засновник, вокаліст на ідейний натхненник гурту "Infotainment Of The Dead" не прагнув музичної слави, яка в кращому разі вимірювалася аншлагом у крихітному клубі "Барви", — Санька "Saturnum" Приходько прагнув тільки слави потойбічної. Світ музики покликав його під свою ковдру, коли Санька вже остаточно перетворився на Сатурнума. З чого це все почалося, він і сам навряд чи міг би пояснити. Його батьки були адвентистами сьомого дня, але розмови про кінець світу та пекельні муки для грішників цікавили хлопця набагато більше за євангельські історії. Гормони і юнацький протест довершили свою справу, а шепіт "заборонених книг" із чорної магії звучав дедалі переконливіше. Папюс навчив його деяких ефектних рецептів, що допомагали справляти враження на однокласниць. Варто було витягнути з казанка виварений кістяк ворони й вкинути туди жаб'ячі тельбухи — і вже цього було достатньо. Втім, Санька звик виконувати приписи повною мірою — таке виховання, що зробиш. І він бурмотів над казанками свої калічні закляття, сьорбав ложкою смердюче вариво й чекав на переродження. Ритуали викликання диявола почалися пізніше, вже в університеті; історія норвежця Варга Вікернеса, засудженого за спалення кількох церков та вбивство, вразила його аж так, що Сатурнум вирішив перейти від теорії до практики. Та зацікавлення персоною Варга Вікернеса, "графа Грішнака", залишило в його душі ще один слід — "Бурзум". Досі Санька музику недолюблював. Але "Бурзум" — це було щось більше, ніж музика. По-перше, це був музичний проект, який складався з однієї людини — його нового ідола Вікернеса. По-друге, Санька й не здогадувався про існування такої музики. Наступним кроком, звісно, був блек-метал. Блек-метал прекрасно орнаментував його одержимість демонічними фантазіями, в цій музиці звучала і його душа, і його світогляд, — такого відчуття Сатурнум раніше не знав. Зібрати блек-метал банду вдалося напрочуд легко: серед його однокурсників і хлопців, старших на курс-два, не бракувало металістів. Більшість із них мали дворову музичну освіту, і хоч воліли грати "Мітлу", проте чудово розуміли, що атмосферний симфо-блек та ембієнт набагато доступніші для них. Після двох тижнів марних спроб влаштувати хоч якусь репетицію, склад гурту змінювався тричі. Врешті-решт з'явився Васька "White Rabbit" Чобіт. По-перше, в нього була бас-гітара. По-друге, в нього був гараж, який уже півроку належав йому, як Аляска — Сполученим Штатам (батько розбив ущент старенькі Жигулі, а про купівлю нової машини ніхто в їхній сім'ї навіть не насмілювався мріяти). І по-третє, у Васьки був друг-барабанщик Даня "Inferno", який ще в дев'ятому класі примудрився вкрасти зі школи барабанну установку. Четвертим учасником гурту "Infotainment Of The Dead" став Жека "Jeepers Creepers", завербований Санькою ще на початку "творчих пошуків". Жека сяк-так умів нарізати на гітарі, міг видати соляру, й навіть навідував протягом двох років музичну школу. Єдиним учасником групи, який не знав жодної ноти та ще й був позбавлений слуху, — був її лідер та натхненник. Власне, саме з цієї причини ніхто б і не запропонував йому іншої ролі, крім вокалу. Сатурнум доволі швидко опанував істеричний скрімінг. Ціна науки полягала в тому, що Санька доволі часто розмовляв пошепки, — горло виявилося напрочуд ненадійним і небезвідмовним інструментом. Це гірке відкриття стало ще більшою перепоною на шляху до володіння гроулінгом, тож Санька дійшов компромісного рішення, що вистачить і самого скрімінгу, який можна перемежовувати з похмурим бубонінням. Зрештою, Васька "Байт рабіт" показав на своєму ноуті, як легко перетворити будь-який звук на високооктанове чортяче ревище, — й усі заспокоїлися. До того ж, на прикладі "Бурзума" Санька переконав хлопців, що набагато крутіше бути студійною групою, а не сценічними клоунами. Що по-справжньому об'єднувало хлопців на історичному етапі становлення, так це сама можливість безкарного використання гаража. Звісно ж, пиво і розмови про тьолок теж неабияк цьому сприяли. Але й причин для постійних сварок теж не бракувало. По-перше, всіх дратували надокучливі прогони Сатурнума на теми сатанізму. Ніхто, крім Васьки Чобота, сатанізмом не цікавився (та й профільний інтерес Байт Раббіта був винятково декоративний — він просто любив нап'ялити на себе чи то шмотку з перевернутим хрестом, чи кулон-пентакль). Більше того, Даня Інферно і Жека Джіперс Кріперс не проминали жодної нагоди покепкувати з текстів Сатурнума, в яких йшлося про цілування вельможної ратиці й замилування злом. Саурнум дратувався. Він мав слушні підозри, що володар темряви не оцінить їхніх музичних зусиль. Згодом усі зійшлися на тому, що блек-метал — це такий стиль, в якому тема поклоніння дияволу — це те ж саме, що "ай лав ю" в поп-музиці, і нема чого вигадувати велотренажер. До того ж, після перегляду відеокліпів Dimmu Borgir усі погоджувалися, що це круто, і непогано було б замутити щось не менш пекельне. Авторитет Сатурнума тримався ще й на тому, що в нього була справжня фанатка, — трохи прибацана дівиця Ізіда, котру насправді звали Оксана чи Валя. Вона щодня виплескувала своє захоплення Сатурнумом, його талантом та магічною силою в численних блогах, тож багато хто довідався про існування "Infotainment Of The Dead" ще до того, як група записала свій перший трек. Саме вона намагалася згуртувати довкола Сатурнума щось на кшталт віртуальної секти. На одній із репетицій дійшло до того, що Сатурнум оголосив про початок антихристового походу. Перш ніж взятися до спалення церков (все ж таки в Норвегії з цим було якось простіше), Санька планував почати з осквернення могил київського білого духовенства. Всі дружно вирішили, що в Сатурнума остаточно відсохло почуття гумору, й з ним краще на ці теми не заводитись. — Ти, знаєш, краще потренувався би спершу. — прокоментував цей намір Васька. — Це як? — Ну, влаштуйся на роботу кудись, де надгрібки виготовляють, — і перевертай їх, скільки влізе. Там цих брил неміряно, якщо й розтрощиш пару штук, — ніхто не помітить. Навіть якщо, цеє, з особливим цинізмом, — радив далі Байт Раббіт. — Да попустись, Сатурн, чого тобі на свою жопу пригод шукати? Тобі, напевно, Ізіда рідко дає, да? — Жека саме комбінував смертельну тугу за допомогою мі-ре. Його примочка звучала паршиво, але похоронну атмосферу сяк-так підтримувала. Санька лише криво посміхнувся. — Треба камеру десь намутить, щоб викласти потім відео вконтакті, — додав Жека, загадково підморгнувши Ізіді, — вона слухняно занотувала це побажання, хоч і перепитала: — Яке відео? — Саме те, про яке ти подумала, ги-ги, ваше домашнє, — розвеселився Жека. — У-у-у-учора на офсайті Six Feet Under новий кліп ви-ви-ви-вивісили, на Ко-ко-ко-командмент, к-кльовий, тільки м'яса м-а-а-ало. Та й п-пісня, чесно кажучи, ла-ла-лажова... — спробував змінити тему Даня Інферно. Бували такі дні, коли навіть короткі фрази давалися йому дуже важко, хоча загалом він непогано справлявся зі своїм заїканням. — Угу, та і весь альбом — лажовий, якщо чесно. Краще б вони далі кавери писали, а не дрочили один одному. Розвалюється банда, мать їх, — Жека відклав гітару вбік. — Нічого не розвалюється, не нада гнать. — Та по-по-пофіг, якщо чесно, мені вза-а-а-а-агалі не ясно, чому Ба-ба-барнс із Каннібалів звалив. — Пива принеси, — озвався Байт Раббіт, звертаючись кудись під стелю. — Це ти кому? — насторожився Жека. — Та собі, кому ж іще.. — Ага. Тягни в-в-все, щоб не бі-бігать, воно ж уже о-о-о-о-остило нібось. За кілька хвилин усі мовчки присмокталися до пляшок. Міцний "Славутич" вимагає повної зосередженості. — Пацани, а давайте Дятла слуханем, — запропонував Жека. — Раббіт, ти ж ноут взяв? — Взяв. Тільки ж у мене не анлім, шоб відоси і радіо постійно ганять. — Нічого, я забашляю, в мене стіпуха завтра. Включай Дятла. — Хто такий Дятел? — запитала Ізіда. — Ти не знаєш?! — дуетом здивувалися Жека і Байт Рабіт. — Це чувак такий прикольний, радіостанцію замутив десь у селі. В інтернеті можна слухать. Він ще парить, що на ФМ можна зловити, но по-моєму — це гоніво. Радіо Живих Мерців називається. Він там дезятину різну пускає і про кінець світу постійно базарить. Такі прогони, що нашому Сатурну ще копать і копать, — пояснив Жека. — Я вчора вночі включив, там така тілєга була! У мене аж встав, я тобі кажу! Він тіпа в якомусь селі під Києвом окопався, де чорті шо твориться. А в гостях у нього священик був, натуральний, це взагалі круть! Він, правда, невнятно щось мичав, але похоже на то, що в тому селі дійсно жопа якась. Там тіпа завод вино-водочний, і якось це виробництво на людей впливає, що всі мруть масово. А гоніво в тому, шо всі санітари кажуть, вроді немає ніякої епідемії. Як завжди... Чого у нас ще чекати? їм навірняка завод забашляв. Хоча ясно, що це по-любому вірус! — Ого, ніфіга с-с-с-собі. — У тебе що, на всякі віруси встає? Треба Жеку якомусь консиліуму показати, це ж нечуване збочення. — Побрий піську. — Блін, не хоче конектитись. О, пішло наче! * * * — Щойно пролунала композиція титанів ґрайнд-кору, гурту "Напалм Дез", назва якої — "Тайм вейтс фор ноу слейв". В ефірі Радіо Живих Мерців і я, ді-джей Дятел... Я тут ковтнув водички й подумав, що вперше за два роки мені якось не дуже весело від назви власної станції. В селі Міцне Київської області, звідки ми виходимо в ефір, випав сніг, і хоча грудень тільки розпочався, морози вже такі, що й мертвих трясе... Так, жарт варто визнати за невдалий, хоча тут насправді щось пішло не так. Схоже на те, що кінець світу, в пошуках якого наша станція подорожує селами вітчизни, передумав ховатися... і перейшов у контрнаступ. Може, це навіть не кінець світу, але мешканцям села від цього не легше. Протягом останніх днів я повідомляв, що смертність у селі Міцне дедалі більше нагадує загадкову епідемію, хоча жодного медичного підтвердження цієї версії немає. Три дні тому, після того, як на старому сільському цвинтарі якісь невідомі осквернили могилу, викравши останки похованої там Мотрі Ропай, сталося ще два аналогічних випадки. Один — на тому ж таки старому кладовищі, а інший — уже на новому цвинтарі, неподалік заводу "Кремінь", де тільки на днях відбулися перші поховання... Міліція поки що поширює версію про вандалізм, хоча... Вони самі в це не вірять. Громада села Міцне сьогодні зібралася під сільрадою з вимогою закрити лікеро-горілчаний завод "Кремінь", із яким місцеві мешканці пов'язують всі ці незрозумілі смерті та зникнення останків із могил на цвинтарях. Голова сільради, Микола Волощук, нібито сьогодні ж мав зустрітися з керівництвом заводу. На цей час жодної інформації про його місцеперебування немає. Як і невідомо, чи відбулася ця зустріч. Нагадаємо, що минулого тижня у селі був ще один неприємний інцидент. Двадцять дев'ятого листопада, на зйомках рекламного відео, яке здійснювала на замовлення заводу "Кремінь" одна київська студія-продакшн, трагічно загинув відомий актор театру та кіно Микола Семенович Зінченко, якого просто під час зйомок зарубав сокирою один із мешканців села. Усі ці події спричинили лавину різних чуток, які посилюють паніку. Так, зокрема, шкільний сторож, Іван Загородній, розповідає про те, як учора вночі ледь не загинув. Він повертався додому з гостей і саме проходив повз новий цвинтар, коли почув за огорожею якесь шарудіння. Від дерева відокремилась людська тінь. Він стверджує, що чув, як рипів сніг під ногами цієї істоти. Загородній переконаний, що вона рухалася йому назустріч. Сторож гукнув до неї, та у відповідь почув лише якісь нерозбірливі звуки, схожі на гарчання. Смертельно наляканий, він кинувся навтьоки. Підбігши до найближчої хати, спинився, щоб відновити дихання. Коли озирнувся, то побачив, як людська постать, облишивши гонитву, попрямувала до прохідної заводу "Кремінь". Звісно, мало хто сприймає на віру розповідь сторожа, який, попри похилий вік, любить залити очі, та й, за власним зізнанням, повертався він із гостей під градусом. На цьому поки що всі новини, але наша пряма трансляція апокаліпсиса триває, залишайтеся на дабі-дабі-дабі зомбірадіо дот юей разом із командою "Дез"та композицією "Філософер". * * * — Ні-ні-ніфіга собі, — повторив Даня, поки Шульдінер виконував своє віртуозне соло. — Там що, в на-на-на-натурі зомбаки з-завелись? — Ага, і зелені чоловічки. Знаю я те село Міцне, тому й не дивуюсь, — озвався Вайт Раббіт. — Мої родаки цієї весни хотіли там хату купить, ну, шоб як дача була. Але передумали. Там відколи завод запустили, люди спиваються масово, от і глючить усіх безпробудно. — Я, кстаті, пив цей довбаний "Кремінь", чуть не здох вранці, такий бодуняра був, — кивнув Жека. — Нічого дивного, що народ мре від цієї бормотухи. Там, напевно, в усьому селі ні в кого вже не стоїть. Цікаво, чи там тьолки є. — А мерців хто з могил витягає? Теж космонавти? — це вже Сатурнум. — Ага, Саня, це сам Вельзевул із лопатою по кладовищах бігає, в нього якраз передноворічне загострення некрофілїї. Кого викопає — то спершу вжик-вжик, а потім ковтає, шоб ніяких слідів не було. — Та яка різниця, що там насправді твориться! — раптом схопилась на ноги Ізіда. — Ви прикиньте, як це все виглядає: ніч, похилі хрести, сніг, повний місяць... — Молодий місяць зара, — уточнив Раббіт. — Та пофіг, ви уявіть! Цвинтар, поруч — заводські труби, стіни... Чорний дим зловісно клубочиться в небо... І раптом — піднімається фігура, від неї на сніг падає довга тінь... А на пагорбі, над усім цим, стоїте ви, з гітарами... Це ж який кліп можна зняти! — Ти чула, що Дя-дятел розказував?! Там уже з-зняли один кліп, бляха, лю-лю-лю-людну сокирою з-зарубали! Усі замовкли, хоча ідею кліпу вони обговорювали вже кілька разів. І хоч що би там верзла Ізіда, в одному вона не помилялася: кращого піару годі й шукати. — Я знаю, як туди можна доїхати, — сказав Вася. — Та й із Дятлом було б прикольно познайомитися. Може, він нашу демку на своє радіо візьме. — А про камеру я прямо зараз домовлюсь! — зраділа Ізіда. Сатурнум лише знизав плечима. Щось підказувало йому, що план антихристового походу не скасовується — просто в нього вносяться незначні корективи. Розділ 13. Хліб Віталій не зміг видзвонити Чвалова ні ввечері, ні зранку наступного дня. Секретарка, яка напередодні чемно відповідала, що Іван Петрович зателефонує, щойно звільниться, по обіді теж перестала брати слухавку. Замість традиційного ранкового планування Шкурян тільки обвів своїх працівників тяжким, злегка каламутним поглядом, спробував закурити — й відразу ж загасив цигарку. Кузьма чомусь згадав запотілу пляшку горілки в своїй морозилці й подумав, що і шеф учора зазирав до свого холодильника. Вся різниця — у їхньому виборі. — Значить так... Ці курви вирішили заховати голови в пісок, — прохрипів Віталій. — Ніби це все тільки наші проблеми. Він подивився на Кузьму. — Тому... Якщо протягом найближчих трьох годин ніхто не вийде на контакт... Поїдемо туди. Будемо брать завод приступом, сука. Я з них усі кишки витрушу... — Віталій знайшов нарешті в одній із шухляд пляшку мінеральної води. — Кал, ти за рульом. — Ну? — Шо ну? Ти рєзіну поміняв? Зима надворі! * * * По дорозі до заводу Віталій двічі набирав директора, хоча прекрасно знав, що ніхто не відповість. Просто за ці дні він збагатився ще однією шкідливою звичкою. Ось і сьогодні: десятки дзвінків та мейлів — намарно. Кузьма, напівлежачи на задньому сидінні, теж втупився в телефон — грав у "Тетріс". Двічі — й щоразу вже на восьмому рівні — йому псував гру Єгор, який кричав у слухавку, що засудить всіх: і завод, і "Лінію Шолє", і цього сільського придурка, а з селом зробить те, до чого не додумалися монголо-татари. Він із самого ранку був п'яний у дим. Кузьма покірно вислуховував його ескапади, радив заспокоїтися, хоча ці дзвінки його теж добряче нервували. Але тільки тому, що змушували починати гру спочатку, з нульового рівня. — А що міліція каже? — Кал завжди цікавився діями слідчих органів. — Нічого не каже. Опитали свідків, загребли цього бєшеного, — і адью. А що вони можуть сказати? — Віталій ковтнув мінералки. — В кожному селі живуть такі дурачки. Ніхто ж не знає, що там у їхніх головах робиться. Побачив страшидло — і перемкнуло. — А те, що він про мертвих казав? — Да воно ж малахольне, яка різниця, що він там молов? — Та цікаво просто. А раптом воно щось значить. — Ти про що? Кал кивнув на заднє сидіння: — Ну, Кузьма ж розказував, що коли той Василько накинувся на Зінченка, то кілька разів прокричав: "Сам собі хліб, сам собі хліб!" — І що? — Звідки ж я знаю? * * * На заводі їх ніхто не чекав. Попри те, що ворота були відчинені. — Так, де там твій друг? — запитав Віталій. Кал висунув голову з машини, роззирнувся. — Я вже й сам починаю переживати, куди це Коля пропав. — Хто такий Коля? — поцікавився Кузьма. — Охоронець. Машину залишили біля входу. На прохідній перелізли через заблоковану вертушку. Двері в сторожці були відчинені. Кал зазирнув усередину й присвиснув: — Дивно. — Що там таке, Шерлок? — підійшов Кузьма. — Пластиліновий ведмедик. Минулого разу він стояв на вікні. А тепер — сам дивись. Те, що залишилося від ведмедика, було відбитком ноги в пластиліні. Босої ноги. Крім перекинутого стільця й розчавленого ведмедика на підлозі, більше нічого цікавого в сторожці вони не побачили. Кал затримався біля стінки, де висів графік чергувань, щось мугикнув собі під носа, проте нічого не сказав. Від прохідної до головного корпусу вела майбутня алея — забетонована доріжка, обабіч якої зеленіли півметрові ялини. — У них сьогодні знову вихідний чи як це розуміти? — Віталій, уже на автопілоті, набирав телефон приймальні. Потрапити до кабінету директора їм так і не вдалося. Ліфт не працював, а двері на сходовий майданчик були замкнені. — Що ж, давайте влаштуємо собі хоч якусь екскурсію заводом, — підсумував Віталій. — Зрештою, це треба було зробити раніше. Всі приміщення на першому поверсі виявились або замкнені, або ж порожні. За винятком відділу кадрів, де Кал знову сказав: — Дивно. На перший погляд,усе було на своїх місцях. Великий стіл при вікні, очевидно, належав начальнику відділу: ближче до лівого краю рівненьким стовпчиком були складені особові справи працівників. Праворуч — письмовий набір, відривний календар та інші аксесуари сумлінного бюрократа. — Кажи вже, що тобі тут "дивно", — і валимо далі, — не витримав тривалої паузи Віталій. — Ґрати на вікні. — І що? Нормальні ґрати. Не виламані, навіть ніде не пошкоджені, — придивлявся Віталій. — Чи тебе дивує, що на заводі вікна першого поверху заґратовані? — Дивує. Бо минулого разу їх не було. Кузьма запропонував оглянути інші будівлі. Зрештою, їх було не так і багато. В заводському дворі шугав вітер, час од часу дзвінко деренчала якась відірвана бляха, — улюблений музичний інструмент усіх вітрів світу та послідовників Тома Вейтса. Кал швидко знайшов, звідки лунали ці литаври: це був лист обшивки на стіні одного зі складів, єдиного, який більше нагадував сарай, ніж бункер. — Це ж у цій конюшні нам пропонували відео знімати? — запитав Віталій. — Здається, — відповів Кузьма. — Зайдемо? Захисні ролети були підняті до половини. Всередині панувала напівтемрява. — Наче все так, як і було, — кивнув головою Кузьма. — Конюшня та й годі. — І це теж було? — Кал показував на бічну стіну. Кузьма похитав головою. Він хоч і не міг похвалитися такою ж спостережливістю, як Кал, проте був переконаний, що цього напису не було. На стіні метровими чорними літерами було написане одне-єдине слово: ХЛІБ. — Хліб — усьому голова, — повільно прохрипів Віталій і прокашлявся. Кал підійшов ближче, щоб краще роздивитися напис. — Якщо зараз знову скажеш своє "дивно" — приб'ю, — попередив Віталій. Відтак протягом хвилини чути було тільки бляшане скреготіння. — А давайте заїдемо до баби Ніни, — раптом запропонував Кузьма. — Ну, до моєї сусідки. Принаймні будемо знати останні новини. * * * — Радіо Живих Мерців — перше в Україні радикальне сільське радіо! З вами ді-джей Дятел і прямий репортаж кінця світу з села Міцне, що на Київщині. Попри те, що я не полишаю надовго своєї радіостудії, кожен день додає нам із вами дедалі більше незрозумілих і зловісних подій. Почну з того, що сьогодні вранці приперся власник приміщення, в якому обладнана наша мобільна радіостанція, й попросив забратися звідси протягом 24 годин. Цей собака жіночої статі зіпсував мені настрій із самого ранку, тому в нашому першому випуску — тільки погані новини. І поки я буду думати, куди мені подітися з цього підводного човна разом зі своїм ефірним барахлом, і де шукати в цьому переляканому селі ще якийсь гараж, пропоную послухати вам тематичну композицію. Група "Металліка", "Кіл зем ол". Після чого ще буде "Дай, мазафака" моїх улюбленців "Сіх Фіт Андер", і ми повернемося до новин про апокаліпсис. * * * — Владико, Господи, Боже наш, що Твоєю милістю душі вірних упокоюються, благослови гріб цей раба Твого... Як звали покійного? — Олег. — Раба Твого Олега, і пошли святого ангела Твого, який хоронить... Отець Дмитро відвів погляд убік. Звідси важко було добре роздивитись, але йому все ж таки здалося, що за воротами заводу бовваніє якась постать. Годину тому, під час попереднього погребіння, він бачив машину, що під'їхала до "Кременя", і трьох чоловіків, які зайшли на його територію. Вони пробули там хвилин двадцять, і потім вирушили вглиб села. — ...обитель упокоєння тут знайде до Твого другого пришестя, свого воскресіння, душа, що від усякого духовного союзу розрішена у дворах небесних із Святими Твоїми вічної радості щоб сподобилася. Бо Ти єси Цар світу і Спас душ наших, і ми Тобі славу возсилаємо, Отцю і Сину, і святому Духові, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь. Колись його вже позбавляли сану. І сьогодні він думав, що даремно перейшов (а точніше — втік) до іншого патріархату, даремно так прагнув продовжити своє пастирське служіння. Він відчував, що не має для цього достатньо хисту і віри. Подумував про чернече життя, та сумління не відпустило. Довго просив підшукати йому тихе й спокійне місце, — і саме таку парафію йому і вділили. Та варто було отцю Дмитру перебратися до Міцного, як почалася епопея з будівництвом заводу. На перших порах служив у хаті, в якій прихожанками були дві бабці й одна нещасна жінка з паралізованими ногами. Та вже через кілька місяців поріг його храму-мазанки переступив директор "Кременя", й після короткої розмови, через тиждень, розпочалося будівництво нової церкви. Тепер отець Дмитро не мав сумнівів, що церкву будували з якоюсь іншою метою. І закрили її аж ніяк не на реконструкцію, бо навіщо ж реконструкція в новому, щойно збудованому храмі? Похапцем закінчивши службу, отець Дмитро закрив требника і дав знак гробарям, щоб закопували. Якщо хтось із них доповість про це в канцелярію, його знову позбавлять сану. Хоча тепер це вже не мало ніякого значення. Коли будівництво церкви тільки розпочиналося, його перестріла на вулиці баба Дося, одна з прихожанок. — Недобре місце для храму ви вибрали, отче, ой, недобре, — затрясла вона головою. — Хіба ж я вибирав? Це ж ваш Іван Петрович так вирішив. — Вирішив то вирішив, але недобре він місце вибрав, — торочила баба. — І чому ж воно недобре? Не в центрі села, це правда, але ви самі бачите, як усе розбудовується, скільки сімей сюди переїжджає. — Рови там були, отче, рови. Не можна там церкву будувать. Проклята та земля, що плоттю людською задобрена, — проказала баба і пішла собі. Отець Дмитро згадав слова цієї баби, коли рили фундамент. Землю вивозили чомусь на завод: вантажівки з ґрунтом зникали за воротами, і поверталися порожняком. Хоча завод на той час вже працював і всі будівельні роботи там давно були завершені. Він не раз намагався розпитати бабу Досю, чому та земля проклята, і що значить "плоттю людською задобрена", але стара тільки трясла головою і повторювала те саме. До нової церкви вона так і не зайшла, — не дожила. — Хто там? Від подиву Кузьма навіть розгубився. Він ніколи б не повірив, що баба Ніна, яка зазвичай тягнула в хату чи не кожного перехожого, раптом стала така обережна. Докладно розпитавши, що то за люди з Кузьмою, вона все ж таки впустила їх. — Налякані всі, а я шо — з камня і сталі? Мені ж тоже страшно... — виправдовувалася стара. — Дак і є чого боятися! Краще пересидіти, поки власті розберуться, що воно робиться. Оно вже і по тілівізору про нас говорять, тільки все брешуть та перекручують. Кузьма сам бачив сюжет на п'ятому каналі, в якому йшлося про трагічну загибель відомого столичного актора. Згадав репортер і про дивну епідемію, хоча тут таки подав коментар епідеміолога, який розбив цю версію вщент. А втім, про розриті могили — ані пари з вуст. Може, воно й на краще. Бо всі інші канали за таке неодмінно б учепилися. — Так а шо власті? — запитав Віталій. — Та нічого. Нема властей. Запропав десь наш голова, жінка його сьоні все село оббігала, навіть на заводі була — вернулась уся бліда. Каже, що нікого там немає, ні душі. — А де ж усі поділися? — Як де? По домах сидять! Ті, которі ще живі. Бо нєкоторі зовсім погані, ледве дихають. Фельдшер із ніг збився. Каже, ніколи такого не бачив, а він жизнь знає, в Афганістані був. Тіки батюшка на кладбіщі все хоронить і хоронить. Сьогодні зранку трьох понесли. Але якби ж то саме хуже... Давно такого страху не було. Баба Ніна визирнула у вікно, а тоді гукнула до Кузьми: — А йди-но сюди, ану глянь, хто то йде? — Та кого ж я тут знаю... — пробурмотів Кузьма, відхиляючи фіранку. Якийсь чоловік саме проминув їхнє подвір'я. Високий, з темним волоссям, вбраний у якесь дрантя. Крізь розірвану штанину видно було темну литку. Йшов він якось незграбно, зігнувшись, волочив праву ногу, наче був поранений. Руки звисали аж до колін. — Дивно, — сказав Ваня. І, озирнувшись на Віталія, відразу ж пояснив: — У нього рукав, правий рукав, весь залитий чорною фарбою. — Радіо Живих Мерців повертається в ефір із поганими новинами. Паніка в селі Міцне, звідки ми ведемо прямий репортаж... Це вже навіть не паніка... Ніхто не виходить на вулицю. На заводі нікого немає, всі кудись зникли. Сільський голова пропав. Як і ще четверо мешканців села. Кількість смертей стрімко зростає. Та не всі вони відбуваються, як би це сказати, у природний спосіб. Учора ввечері біля старого цвинтаря було знайдено тіло Миколи Стріченка, вбитого з неймовірною жорстокістю. Ходять чутки, що сьогодні зранку, ближче до ставів, знайшли ще одну жертву. Зафіксовано також іще кілька випадків осквернення могил... Збирати хоч якусь інформацію стає дедалі важче, дорогі слухачі. Зранку я намагався перебалакати з сусідами — так мені ніхто навіть не відкрив. Усі чекають, що Київ нарешті зреагує на всі ці події. Подейкують, що незабаром у районі оголосять надзвичайний стан. І ще... Якісь незрозумілі речі кояться. За чутками, вночі у різних кутках села люди спостерігали, як у напрямку заводу пересувалися невідомі. Кажуть, що це вони пишуть на хатах та парканах слово "хліб". Ще одне спостереження, це вже суто моє. Тут, знаєте, ночами завжди собаки завивали й перегавкувались, але сьогодні була така тиша, аж мене страх пробрав. * * * — А давайте доженемо цього приблуду! — Ваня потирав руки. — Документики перевіримо, побалакаємо душевно, га? Віталій притулився чолом до прохолодної стіни. Всім своїм єством він випромінював палке небажання когось наздоганяти. Баба Ніна перегородила дорогу. — Не ходіть! — і до Кузьми. — Краще не виходити. Може, пересидимо якось. їх лучче не займати, якщо життя дороге. — Бабо, та що це з вами? Ви так говорите, ніби це якісь монстри! — Я не розумію, — пробурмотів Віталій, — а що міліція собі думає? Чого б їм не ловити цих засранців, раз вони на парканах пишуть і людей шугають? Баба Ніна тільки похитала головою. — Нема міліції. З'їли нашу міліцію. Розділ 14. Останній ефір Вночі отець Дмитро — уперше за багато років — прокинувся від того, що йому нестерпно хотілося закурити. В ніздрях залоскотав тютюновий запах, — і це найбільше дратувало. Він набрав чашку води з відра й випив кількома великими ковтками. Цигарковий дух умить пощез, але бажання закурити нікуди не поділося. Воно біснувалось у грудях, наповнювало рота густою слиною. Курити він кинув випадково, коли майже півроку жив відлюдьком у Криму, облаштувавши собі келію в печері поблизу Нового світу. Позбутися цієї звички вдалося так легко, що він аж здивувався. Тепер, якби в його хаті раптом знайшлися цигарки, він із такою ж легкістю і без жодних докорів сумління закурив би знову. "Розум — дивна мавпа", — він чув цей вираз в якомусь старому фільмі. Спати більше не хотілося. Став біля вікна. Крізь простирадло сірого снігу де-не-де пробивалося чорне листя. Цей сніг іще не мав достатньо сили, щоб зігріти землю і заспокоїти назавжди це мертве листя. Короткі тіні від цвинтарних хрестів. Лівий край кладовища — весь чорний. Відколи його щодня перекопували, сніг уже не падав. Отець Дмитро відчинив кватирку. Повітря увірвалося в його легені разом із запахом тютюнового диму. Цей запах був ледь відчутний, і тільки колишній затятий курець міг вловити його на такій відстані. Він припав до вікна, й розгледів на цвинтарі, чорній його частині, ще одну тінь. Це не могла бути тінь від хреста. Тим більше, що навряд чи цвинтарний хрест міг випускати легкі пасма диму. Отець Дмитро кинув погляд на рясу, охайно складену на стільці, й поліз у шафу по джинси та синю спортивну куртку з емблемою Nike. Перед порогом зупинився, швидко перехрестився на покуття і вже відчинив клямку на дверях, коли згадав про щось і повернувся на кухню. Відсунувши стола убік, намацав на підлозі потрібну дошку, підчепив її ножем і потягнув на себе. За мить, розгорнувши просякнуту мастилом ряднину, він дивився на відгомін свого колишнього життя: АКС, десяток РГН, безшумний револьвер ОЦ-38, НКВД-шна фінка, ще кілька армійських ножів. Хвилину він стояв навколішках над сховком, втупившись поглядом на покуття, "...помилуй і спаси нас", — прошепотів він чи то лику Спасителя, чи то ящику з наступальними гранатами. Сховавши за халяву чобота фінку, прихопив револьвера, все інше загорнув, припасувавши дошку на місце. Коли тільки приїхав сюди, йому відразу запропонували жити в цьому будинку: хата-церква була поруч. А тепер і новий цвинтар — через дорогу. Зручно. До нової церкви однак зараз ніхто не ходить. І вже навряд чи піде. Вимкнувши світло, він тихо прочинив двері й непомітно зіскочив з ґанку через бічну огорожу; намагаючись триматися ближче до посадки, обійшов цвинтар збоку. Хоч хто б там чатував, варто було його заскочити зненацька. Тихцем підійти до чоловіка, який причаївся біля однієї з насипаних учора могил, було не складно: мішанка снігу й перекопаної землі дозволяла пересуватися беззвучно. За кілька метрів отець Дмитро зупинився. В ніздрях лоскотав тютюновий дим. Ліворуч від чоловіка в землі стирчала лопата, праворуч, біля самих ніг, отець помітив сокиру. Статура чоловіка, його жорстке волосся, що смішно стирчало на тімені в різні боки, фуфайка з надірваним рукавом, — усе це розвіяло настороженість отця Дмитра. Він ступив крок уперед, під ногою шелеснула стрічка з вінка. — Що, отче, прокинулися нарешті? — спитав чоловік, не озираючись. — Дякувати Богу... — пробурчав священик. — Я ж не спізнився? — Це залежить від того, на що ти збирався встигнути, отче. Якщо на "зо святими упокой" — то вже нема смислу співать, а якщо допомогти хочеш — то в самий раз. Отець Дмитро знав Олексія з перших днів, як тільки приїхав до села. Олексій був учителем у початковій школі. Киянин у п'ятому коліні, продав батьківську квартиру й переїхав із сім'єю в Міцне. Сам збудував хату, завів господарство. Так і жили вчотирьох: він із дружиною та п'ятилітньою донькою, ще й теща до них згодом перебралася. Жили мирно, багатьом на заздрість. У цьому сенсі Олексій був нетиповим зятем. Правда, до церкви ніхто з них не ходив, хіба що на Великдень. Коли відкрили завод, Маргарита Семенівна, Олексієва теща, пішла влаштовуватися на роботу — її одразу взяли бухгалтером, у сім'ї тільки про це й розмов було. Три дні тому вона померла від внутрішнього крововиливу. Прийшла з роботи, лягла — і не прокинулася. Тепер Олексій сидів біля тещиної могили й курив одну цигарку за одною. — Ти б, Олексію, додому йшов. Жінка хвилюватиметься. Сам знаєш, про що в селі говорять. Олексій здивовано поглянув на отця Дмитра: — Знаю. Тому й сиджу тут. — Навіщо? — Мені треба дочекатися, — він подивився на небесну чорноту. — Зараз вони полізуть. І, наче ці його слова виявились умовним сигналом, неподалік щось гупнуло: це повалився на землю високий дерев'яний хрест. * * * — Коли я придумував назву для свого радіо, то ніяк не міг вибрати з трьох найкращих, як на мене, варіантів. Мені насправді подобалисья назви на кшталт радіо "Жасмин" чи радіо "Азалія". Але я збирався розповідати про кінець світу, і тому ви вислухаєте Радіо Живих Мерців, які насправді існують. Щоправда, радіо вони точно не слухають. Друга година ночі за київським часом, наша незмінна адреса у всесвітній мережі — ве-ве-ве зомбірадіо дот юей. Ви слухаєте перше в Україні радикальне сільське радіо, і воно настільки круте, що веде пряму трансляцію кінця світу. Так-так, шановні слухачі, в селі Міцному з'являється дедалі більше фактів, які можна пояснити тільки повстанням трупів або ж божевіллям вашого покірного ді-джея Дятла, хоча запевняю, що варіант бе — маловірогідний. Щойно я довідався про трагічну смерть іще двох людей: місцевого міліціонера та слідчого з Києва, який займався вбивством актора Миколи Зінченка. Обох представників внутрішніх органів знайшли неподалік нового цвинтаря з численними рваними ранами на тілі та сильно пошкодженими внутрішніми органами й кінцівками... Ну, не так пошкодженими, як... обгризеними. Я не знаю, чи багато водилося в цих краях диких собак, лисиць, вовків та ведмедів, але вся звірина зникла з села та його околиць ще до того, як почали щезати люди, котрих дедалі частіше знаходять розтерзаними. Тим часом почастішали чутки про те, що до заводу звідусіль сходяться людиноподібні істоти, котрі десь там зникають. Ну, якщо точніше, то не звідусіль, а саме з двох сільських цвинтарів. Досі немає інформації про те, куди поділося керівництво "Кременя" та сільський голова. Мешканці села не виходять із будинків. Люди кажуть, що мертві встають із могил, аби помститися. Ще кажуть, що сьогодні до села має прибути спеціальна урядова комісія в супроводі кількох армійських підрозділів, які очеплять територію. Запровадження надзвичайного стану залишається чистою формальністю, бо й так... Вибачте, шановні слухачі, в нас у студії з'явився гість, хоч це й не передбачено в програмі передач на сьогодні. Я вже з порогу впізнав цю людину. Це Леонід Макарович Онопенко, прекрасна людина, уродженець села Міцне, який люб'язно надав прихисток нашій радіостанції в своєму гаражі. Доброго здоров'я, Леоніде Макаровичу! Щось ви сьогодні маєте не дуже бадьорий вигляд. Сідайте поруч, обговоримо з вами останні новини... Ви ж не збираєтеся... Леоніде Макаровичу, давайте краще домовимося по-людському! Ви ж не можете так просто викинути мене на вули... Ааааааа! Ле... * * * Земля під поваленим хрестом просіла. Кілька разів вона то здіймалася вгору, як груди біснуватого, то западала. За мить на поверхні з'явилися руки, які хаотично гребли в різні боки; приблизно таку ж координацію рухів демонструє людина, яка вперше в житті опинилася на глибокій воді. — Беріть лопату! — крикнув Олексій, який наче зірвався з низького старту. Лезо сокири зблиснуло під місяцем, який на мить випхався з-за хмари. Отець Дмитро мугикнув, але вирішив, що з револьвером у руці бігти трохи зручніше. Коли вони опинилися біля могили, істота, що колись була людиною, вже виповзла на поверхню. Харкнувши згустком із землі, хробаків та кількох гнилих зубів, воно загарчало. "Зараз плигне", — подумав отець Дмитро і клацнув запобіжником. Олексій обома руками вчепився в держак сокири, він ніяк не міг змусити себе наблизитися до потвори на потрібну відстань. Мрець тим часом спритно відскочив назад, одночасно відштовхнувшись від землі руками й ногами. Олексію здалося, що в його порожніх очницях промайнув сміх. Покійник схопив хреста напереваги, ще один хвацький стрибок — і він опинився поруч з Олексієм. Короткий удар від себе, наче списом, і Олексій відлетів на кілька кроків. Сокира випала з його рук, у грудях луснула пружина пекельного болю. — Шустра зараза, — тільки й зміг сказати. Труп, який за всіма параметрами хоч і не був живим, проте достатньо жвавим, знову загарчав і кинувся на Олексія; ще мить, і його почорнілі пальці-костомахи викололи б учителю очі. Та п'ять пострілів, що пролунали один за одним, відкинули гниляка вбік. Отець Дмитро відразу перезарядив револьвер і підійшов ближче. Півголови монстра — як не було. З розваленого черепа висипалося ще трохи землі, змішаної з червами та слизом. — Непогано тепер у семінарії учать... — простогнав Олексій. — Чи ти, отче, академію закінчував? — Академію. Тільки трохи іншого... еее... профілю, — священик схилився над трупом. — У тій академії основи... еее... православ'я... викладали тільки в рамках курсу наукового... еее... атеїзму. — Що тут скажеш... Путі Господні... Ну, ви в курсі, — Олексій зумів сісти, проте якась надірвана струна в грудях досі видавала тривожне тремоло. — Тільки от даремно ти, отче, лопати не взяв. За хвилину отець Дмитро вернувся з лопатою і вже хотів відправити агресивного мерця додому, та Олексій спинив його. — Чекай, так не годиться. Він трохи перепочине — і знову полізе, — Олексій спробував підняти сокиру, та не зміг — схоже, таки добряче потягнув жили. Це у кращому разі. — Треба голову відрубать. Священик засміявся. — Усе ти... переплутав... еее... зі страху. Це ж зомбі, а не... вампір. — Знаєш, краще перестрахуватися. Це якраз той випадок, — Олексій подав сокиру. — Росла б десь поблизу осика, то й кілка йому загнати у серце не завадило б. Отець Дмитро взяв сокиру, але рубати мерця, який і так розвалювався на шматки, не збирався. — Отче, потім будеш думати... За спинами в них щось хруснуло, й обидва стрімко розвернулися, відступивши на кілька кроків назад. — Твоя... еее... правда, думати... ніколи. Одразу з двох могил вилазили нові посланці пекла. Священик не став дочікуватись, поки вони вилізуть на поверхню; доскочивши до першого, він одним ударом розкроїв череп, на якому де-не-де залишилися шматки шкіри з пасмами довгого волосся, другий зомбі натомість отримав п'ять набоїв у груди — й зник під землею. — Наче нічого... складного, — підсумував отець Дмитро, струсивши з леза сокири фляки мізків. Глухе гарчання щойно застреленого мерця переконало його, що це не зовсім так. Цього разу зомбі не виповзав зі свого гробу, як покірний глист, — він буквально вилетів звідти, як корок із пляшки шампанського. Очі священика засипало землею і він ледь не проґавив наступний стрибок мерця, чиї руки блискавично наближалися до його горла. Крутнувшись на одній нозі, отець Дмитро широко змахнув сокирою — й обидві руки покійника впали до його ніг. Наступний удар був менш гуманний — лезом проміж очі. — Отже, без голови вони... все ж таки... еее... спокійніші, — сказав він. Олексій помітно зблід. Він почувався безпорадно, і це його лютило. Якби не отець, став би вже ласощами для гниляків. Тим часом на цвинтарі заворушилося ще кілька хрестів із різних боків. — Збоку, там іще лізуть! — заволав Олексій. "Нема часу думати", — нагадав собі священик і вхопив учителя за барки. — Тікаймо! Олексія двічі припрошувати не довелось. Потім він згадав про свою новопреставлену тещу — і побіг іще швидше. * * * Баба Ніна навряд чи змогла би переконати Кузьму та його друзів, щоб вони залишилися на ніч. Калу вдалося це зробити без жодних зайвих слів, — самими тільки рішучими діями. Почувши версію старої про те, що міліціонерів поїли мертві, які встають із могил, він попрямував до дверей. — Тим більше треба з цими "мертвяками" поговорити. Кузьма з Віталієм теж схопилися на ноги. Ваня швидко наздогнав волоцюгу, окликнув його, але той наче й не чув, тільки трохи сповільнив ходу. Кал підбіг упритул і смикнув чоловіка за плече, гаркнувши йому щось на вухо. Той покірно спинився. Шкурян, позіхнувши, втратив інтерес до переслідування: — Ну, ви там із ним поговоріть, а я краще в хату вернусь. Кузьма теж нерішуче тупцював посеред вулиці. Зрештою поволі пішов до Кала, який і далі трусив за плече неборака. — Чого мовчиш, га? Ти хто такий? Що тут робиш? — допитувався. Чоловік утягував голову в плечі й відвертався від Кала, намагаючись вивільнити плече. Підійшовши ближче, Кузьма гукнув: — Та облиш його. Кал, навпаки, заходився трусити бідаку ще енергійніше: — Ти чого морду від мене вернеш? Я тебе питаю! Чоловік якось незграбно смикнувся вбік і відскочив від Кала, якого наче паралізувало: він так і тримав перед собою стиснутий кулак, де залишився жмут видертого одягу і якесь темне пасмо, з якого скрапував зеленкуватий слиз. — Дивно... — розгубленість у голосі змішувалася з розпачем. — Я йому шмат піджака вирвав із м'ясом... Ти розумієш? — із його м'ясом! Понівечений чоловік обернувся до них, і Кузьма тільки тоді зрозумів, що мав на увазі Калєв. Якби цей тип припхався на знімальний майданчик, його б узяли на роль живого мерця без жодних проб. Протягом кількох секунд Кузьма не міг побороти враження, що це хтось із їхньої масовки забухав і залишився в селі, досі не змивши гриму. Коли ж потвора кинулася на Кала, поваливши його на землю, Рудий не зміг поворухнутися. Віталій, побачивши здаля, що дійшло до бійки, теж підбіг, але завмер поруч із Кузьмою. Кал намагався відбиватись, але всі його удари не справляли на монстра ніякого ефекту. Очунявши від першого потрясіння, Шкурян із Кузьмою кинулися на допомогу. — Тримай, тримай його за руку, тримай сука руку! — шипів Віталій невість кому. — Ашшшш... Він укусив мене, цей довбаний мішок гамна мені палець відкусив! — репетував Кал. — Тримай, Кузьма, тримай цю мразь! — Чия це кров? Чия це кров? — Бляяяяяя... — Шо з ним?! Кузьма, глянь, шо з ним... — Та хулі ж ти його лупиш по морді? Воно ж нічого не відчуває! Відтягни його! — Кал! Ванька бляха! Кал примудрився вхопити покидька за горло і гамселив його об землю. Той перестав опиратися. Проте Калєв не зупинявся і, звівшись на ноги, дубасив його по обличчю, від якого мало що залишилось. Відтягнувши Кала від мертвяка, Віталій діловито оглянув його руку, заюшену кров'ю. — Якщо я вмію правильно рахувати до п'яти, пальця тобі не відкусили. — Да?! — роздратовано перекривив його Кал. — Він на соплях висить, хіба не бачиш? — Пішли, треба зупинити кров. Коли дійшли до подвір'я, Кузьма озирнувся. Чолов'яга, який хвилину тому був, нібито, мерцем у квадраті, шкутильгав своєю дорогою. Він прямував до заводу. Баба Ніна хоч і не готувалася ні до війни, ні до кінця світу, проте медикаментів та перев'язочних матеріалів у неї цілком вистачило б на маленький партизанський загін, що потрапив у тривалу облогу. Власне, так воно й було. — Мені б у лікарню, тут шити треба, — бідкався Кал, поки Кузьма розмотував бинт. Обидва запитально дивилися на Віталія, котрий уже чверть години не відлипав від вікна. — А краще викликати швидку. Тільки чомусь мені здається, що вона не приїде, — сказав він, жестом запропонувавши визирнути на вулицю. — Тут сьогодні парад. Масові гуляння. Мертвяки йшли частіше поодинці, іноді — невеликими групами. Деякі з них були ходячими кістяками в зотлілому лахмітті, а деякі майже не відрізнялися від живих людей. Усі вони прошкували в одному напрямку, ніхто з них не намагався зайти на подвір'я. — Краще тут пересидіти, — сказала баба Ніна, яка весь цей час теж не відривала погляду від вікна. — В хату вони не полізуть. — Чого це ви так думаєте? — спитав Кал. — їм на завод нада. Звідти їх призвали, і там вони будуть до пори. — А потім? — Потім? — баба Ніна сіла на лавку. — Потім підуть по хліб. * * * Отець Дмитро згадував кінець лютого, коли він тільки приїхав у Міцне. Деякі враження мають підвищену терпкість. Особливо, якщо це — перші враження. Вони вміють спотворювати будь-що. А хіба його перші враження могли бути інші? Вся справа в густині неба. Наприкінці зими, коли сніг зрікається чистоти і з демонічним реготом виштовхує на поверхню фекалії, пляшки, обгортки від цукерок, кістки тварин (весна іде, красу несе), найгостріше відчуваєш її, цю жорстоку густину неба. Перші випари відмерлої плоті, розморожені, підморожені й знову розігріті бездумним сонцем линуть у височінь, де знову загусають. Так, цей неапетитний холодець неба можна їсти ложкою, краяти тупим ножем, хоча така ідея викликає лише збридження. Варто тільки підняти руку — і холодні липкі драглі охоплять зап'ястки, потраплять до рукавів. Тепер він дивився за вікно — й відчував, що відбув свою подорож по колу: цього грудня небо втратило густину, назавжди. А мертва плоть на цій побіленій плямами чорноті підмерзає, тане, чорніє майже так само; різниця хіба в тому, що цієї пори смерть отримає в подарунок пригорщу льодяників, а не кленовий сироп. Отець Дмитро кинув Олексієві старого светра: — Тут такі витягнуті рукава, що й рукавиць... еее... не треба. В хаті під ранок стало холодно, але вчитель тремтів з інших причин. Він готувався до чогось такого, але до кінця не міг повірити, що все це може відбуватися насправді. Він подумки повертався до тещиної могили й уявляв, як земля починає осипатися з горбка і западати. Далі він не хотів нічого уявляти, але фантазія працювала в автономному режимі, й він не міг покласти цьому край. Отець Дмитро налив дві чашки води й поставив до мікрохвилівки. — Сюди вони не полізуть... заспокойся, — вже вкотре повторив він. Олексій змусив себе не дивитися у вікно. Принаймні, на декілька секунд. — Я багато разів читав, що настане день, коли мертві постануть із-під землі, але вважав, що це не можна сприймати так буквально, — сказав учитель. — А що тобі заважає сприймати це... еее... буквально? Особливо тепер... коли мерці шастають по околицях і навіть... еее... людей... жеруть. Куди вже буквальніше. — Я не про те. Просто Судний день, навіть якщо б він і відбувався саме так, — він не може бути настільки локальний. Як це ти собі уявляєш: у нашому селі настав Судний день, а в сусідньому, чомусь, ні?! Значить, це щось інше. Дзенькнула мікрохвилівка й Олексій мимоволі стрепенувся. Нерви взяли відгул, це факт. Отець Дмитро засипав до чашок по дві ложки розчинної кави. — Знаєш... я ніколи не був хорошим... еее... проповідником, тому... поясню це все по-простому. Так, Судний день — не подія місцевого... еее... значення, тут ти... правий. Але ж це... тільки початок. А що буде завтра? Післязавтра? Вибач, але в Біблії... нічого не сказано... про терміни, ну... еее... скільки це все... триватиме. Головне, що це вже... почалося. Може, не тільки тут, а й ще... десь. Вони думають, що можна... еее... "локалізувати зону лиха". Нагнати армію, поставити на дорогах... блокпости, оперезати район колючим... еее... дротом — щось у такому... стилі. Врешті-решт, перестріляти всіх... підряд. — Не знаю, — Олексій схилився над своєю чашкою; у розчинній каві йому подобався тільки запах, пити її він не міг. — Але якщо перебити всіх цих нелюдів, то є шанс, що зараза не пошириться. Отець Дмитро похитав головою: — Яка ще... зараза? Про що ти? Відколи це таїни життя... і смерті... еее... стали "хворобою"? Ніхто допуття не знає... еее... що і чому... відбувається. Тільки не кажи мені, що розповідають... еее... у новинах, — я вже втомився... слухати... ці нісенітниці. — Учора, до речі, один лікар виступав, так він казав, що це, можливо, масовий психоз. Таке траплялося в історії, коли люди масово божеволіли. Доходило до колективних самогубств. — Цей лікар — сам... ідіот, прости... еее... Господи. Скільки можна... одне і те ж... божевільні не вилазять після смерті... з могил. — Так про це ніхто й не говорить. Хто ж повірить? А от масовий психоз — звучить набагато краще. От подивись, як у нас все складається... Всі ж чудово знають правду, все село. Проте люди звикли, що завжди можуть відкупитися від проблем. І коли нема кому платити — ось тоді починається паніка. Якщо нема кому платити — це кінець. Тому й сидять усі по хатах. Сидять і чекають. — Ну, а ти? Що ти... собі думаєш? Олексій відсунув чашку на край столу. Кава вихлюпнулась йому на пальці. — Думаю, що нам не пощастило... Що дожили до сьогоднішнього дня. — Нехай так... не пощастило. Але в одному ти... еее... помиляєшся. Якщо від проблеми не можна відкупитись — її можна... еее... знищити. — Дивно це чути від священика. — Ну... якщо вже говорити... відверто... я не дуже добрий... еее... священик. Розділ 15. Червоні чобітки Кал марив уві сні. Кричав щось про корпоративні цінності й інформаційну блокаду ринків. Немає в світі густішого мороку, ніж неспокійний сон копірайтера. Віталій, як личить керівникові солідної фірми, хропів на печі. Баба Ніна домила посуд і тепер якось розгублено дивилася на мидницю. — Може, краще вранці вилити? — підказав Кузьма, випередивши бабине прохання. Сусідка тільки відмахнулася. — Давай, поможеш мені. Я двері потримаю, а ти тако-го на подвір'я, — й вона показала, як "тако-го" виливати милини. Ніч видавлювала очі. Десь далеко (а насправді — через дорогу) ледь-ледь пробивалося крізь віконниці світло. — Не сплять люди, не сплять, — закивала стара. — Все повертається на круги своя. Тільки от димком не тягне, слава Богу. Слава Богу. Сіли за стіл. Баба поправила хустину, розгладила перед собою скатертину. — Може тобі, синку, ще чаю запарити? Кузьма похитав головою. Чаю він би випив, але сама тільки думка, куди цей вечірній чай пожене його серед ночі, прекрасно вгамовувала спрагу. Так і сиділи мовчки, коли почули якесь тихе шарудіння. Баба відступила до печі, перехрестившись. Хтось шкрібся в двері, немов пес. Кузьма відчував, як кров спершу вдарила темною хвилею в голову, в очах з'явилися білі спалахи, кімната раптово почала плавитись і тремтіти, як зображення в зіпсованому телевізорі. За мить ця хвиля запаморочення відкотилася, та якби просто зараз сталося щось жахливе, він навіть не зміг би підвестися. Двері здригнулися від кількох сильних ударів. Із печі зіскочив Віталій. Круглі очі на його заспаному обличчі — справжні прожектори тваринного переляку — швидко обнишпорили кімнату. — Гості? — прохрипів він, закашлявшись. Баба Ніна підпирала піч і притискала до грудей рогача. А втім, ані поворухнутись, ані сказати щось вона не могла. Кілька секунд тиші, потім — рипіння снігу під вікном. І — стукіт. — Ану, дайте мені, — Віталій відібрав у баби Ніни рогача й підступив до вікна. В нього з'явився азарт, а стиснуті в нитку губи й хижий погляд свідчили, що шеф прокинувся і готовий почати нараду. Зачепивши рогачем край фіранки, Віталій зірвав її з вікна й замахнувся. Баба Ніна зойкнула й схопила Шкуряна за лікоть. Чоловік, що тарабанив у шибку, кліпав божевільними очима, його губи беззвучно ворушилися. Він був перемазаний кров'ю та грязюкою, над правим оком набрякла чимала гематома, та одне не викликало сумнівів — він був живий. — Василько! — вигукнула баба Ніна. — Це ж Василько! Як він утік із відділку і де блукав — можна було тільки здогадуватися. Сам він, звісно, нічого пояснити не міг, тільки белькотів безладно, змахував руками, схлипував, затуляв обличчя. — Дуракам завжди щастить, — констатував Віталій, і це була єдина версія, що пояснювала втечу Василька. Баба Ніна сяк-так відмила його, перевдягнула в свою стару кофтину й тепер годувала з ложечки пісним борщем. Віталій витягнув пачку тонкого "Парламенту", відламав від цигарки фільтр, закурив. — Добре, що ніхто не проти, — сказав він після кількох жадібних затяжок. * * * Василько спав на широкій лаві, згорнувшись клубочком, поклавши голову на коліна баби Ніни, яка погладжувала його чималу лисину й тихо наспівувала колискову. Про їжачка і синичку, вороненя і лисичку. Про те, як гойдається гілля і колишеться трава. Це була якась безкінечна колискова, і було в ній стільки спокою і тепла, що Кузьма й сам кілька разів широко позіхнув. Спів баби Ніни переривали тільки схлипування і вигуки Кала. Вочевидь, в його мареннях не було лисичок-сестричок і вовчиків-братиків. Ці лагідні звірята не ходять у сни, де можна захлинутися болем і втопитися в крові. Лагідні звірята живуть тільки в лагідних серцях. Кузьма згадував, як у дитинстві він зі своїм котом, якого ховав у шкільному портфелику, лазив до курника баби Ніни. Хто кого більше боявся, він так для себе і не з'ясував, — просто йому подобалася чарівна мить перетворення сонного царства домашньої птиці на "содом і гомору". Це її, баби Ніни, слова. — Знову ти, халамиднику, розвів тут содом і гомору! — кричала вона ще з подвір'я. Кузьма ж вдавав, що не знає, чого це кури так подуріли. Співучасник і речовий доказ — кіт Омелько — завжди тікав із місця пригоди ще до прибуття розгніваної сусідки. Щоправда, сердилася вона не більше кількох хвилин. І Кузьма наперед знав, що замість справжнього прочухана отримає пригоршню печива чи цукерок. Раніше йому здавалося, що в баби Ніни дуже велика рука, — стільки карамельок поміщалось у її жмені. Тепер дивився на долоню, що пригладжувала витке волосся на Васильковій потилиці, й усміхався власним спогадам, усім тим деревам, які були й залишилися більшими, ніж тепер. Деревам, що породжували вітер у своїх кронах. Верба хилиться до води, підмітає берег, миє гілля в ставку, помережаному дрібними хвильками. Когось гукає, прагне чогось. Підганяє один спогад за іншим, і вони переплітаються між собою гнучкими пагонами. Ось і його баба стоїть на призьбі, ще з прямою спиною і прямим поглядом. Зустрічає дітей і онука. Чекає поки вони зайдуть на подвір'я, батько зачинить хвіртку, й тільки тоді сплесне руками, ніби не бачила їх ще зі шляху. Усі ті речі, які ще збереглися тут, у Міцному, жили в його пам'яті власним життям. Що спільного між тим вікном, з якого камера знімала крупний план загримованого Зінченка, і тим таки вікном, з якого він багато років тому визирав кожного ранку, щоб побачити власноруч зроблену шпаківню; та шпаківня стала частиною вікна, частиною погляду з вікна, частиною всього села, і ніщо не могло зруйнувати цього спомину, навіть той дерев'яний цурпалок, примотаний до горіхового стовбура мідним дротом: усе, що залишилося від його шпаківні. А втім, як і від його вікна, від його ранкового погляду крізь шибку зі слідами синьої фарби по краях, як і від усього села Міцне. Він просто намагається витрушувати зі своєї душі надію, ось як це все називається. Надію на те, що пекельний генералітет перегляне свої творчі плани, і вартові біля підземних брам просурмлять відбій, і мертві здобудуть спокій, а живі — ще трохи життя і... право на смерть. Кузьма раптом відчув, що навіть його спогади втомилися, навіть їм набридло це лицемірне підбадьорювання. Відчайдушним зусиллям він відбудовував у своїй уяві бабине подвір'я, накритий білою скатертиною стіл, але зображення вкривалося паволокою, осипалось; ось він кличе батьків, і вони обертаються на його голос, і на їхніх вустах випаровується усмішка — зникає разом із плоттю, оголює зуби й клубочиться мороком в очницях. Кузьма здригнувся, він опирався цьому маренню, та найважче відігнати те, що ти не кликав. Баба Ніна обережно підвелася, підмостивши Василькові під голову ясика. Підійшла до Кузьми, поклала руки на плечі. Її руки знову були величезні й дуже важкі. — Не думай про те, синку. Жени лихо геть, поки можеш. Поки воно тікає. А потім — як Бог дасть. — Здається, Бог вирішив усім тут надавати добряче. — Не кажи так. — А як треба казати? І, головне, що тут взагалі можна сказати? — озвався з печі Віталій, одірвавшись від свого нетбука. — Знаєте, що в новинах повідомляють? Що в селі Міцному сталась "екологічна катастрофа"! "Українська правда" пише, що невідомі зловмисники застосували біохімічну зброю, а УНІАН надрукував заяву губернатора, що це на заводі використовували шкідливі технології. Все! У блогах — суцільний глум на тему зомбі, всім дуже весело, мать їх. Шкурян зачерпнув із відра чашку води. Потім непомітно півчашки вилив назад. — Значить так, — Віталій сперся на стіл, як це завжди робив на нарадах. — Завтра з самого ранку тікаємо звідси. І не тільки тому, що тут небезпечно і, правду кажучи, збіса страшно залишатися. Ми повинні розповісти, що тут відбувається насправді. Вас, Ніно... — ... Андріївно, — підказав Кузьма. — ... так... Андріївно... я попросив би поїхати з нами. Поки що не знаю, що там вони придумали з цими блокпостами і карантином, мать їх, але ми мусимо... — Нікуди я не поїду. — Ви не розумієте, Ніно Андріївно! — Віталій перейшов на високі регістри. — Якщо вже так сталося... Це наш обов'язок! Ніхто ж нічого до пуття не знає, ви почитайте! Для більшої переконливості він навіть підсунув бабі нетбук. — Вони ж згноять тут усіх: і мертвих, і живих, і, як то кажуть, ненароджених! Усіх! Я ж бачу, як і навіщо все це робиться, я ж сам... Я спеціаліст, розумієте?! А надворі — двадцять перше століття! У кожного другого — інтернет у мобільному телефоні! Ніхто вже навіть не пробує сховати шила в мішку, інші методи: засипаєш у мішок два відра шил — і тоді сам чорт не розбере, кому вірити. Скажуть завтра — масовий психоз, і все стане на свої місця. І всім буде до сраки, вибачте, що тут насправді коїться. Якщо спізнитись, якщо вони встигнуть засрати, я вибачаюсь, людям голови, — все, каюк, ніхто нікому не повірить. І тоді армія все тут зачистить рівненько за півдня, й до побачення. Тому, Ніно Андріївно... — Я нікуди не поїду. Що люди на землі зав'язали, те Господь на небі розв'яже. На все своє врем'я, — щось було в її погляді, крім впертості. — Бо знаю трохи більше за вас. Хоть і не легше мені від того, ой, не легше. Баба Ніна затулила обличчя руками. Розгладила пальцями зморшки на лобі, витерла очі. Тоді глянула на Кузьму, якусь мить наче вагалася, чи й варто звіряти все те, чого вона так довго намагалася позбутись. Вона багато років привчала себе, що все це — лише її дитячі здогади, фальшива пам'ять, отруєна мороком. Але так і не привчила. І хотіла б, може, й далі тримати все у собі, та не могла. — Ви думаєте, чого люди так полякалися, що ніхто й тікать не пробує? Просто всі у нас знали, що колись цей день настане, і то вже від нього куди не біжи — однак назустріч погибелі. Й усі навкруги знали. Завжди знали. Тільки ж люди хочуть в лучче вірити, їм коротка пам'ять — краща порадниця і помічниця, без неї хто б видержав? Без пам'яті ще якось можна лямку тягнути, поки тягнеш і ні про шо не думаєш — тільки тоді й щаслива. Бо інакше — як? Як кожного ранку перед іконами ставати, як прощення і відпущення гріхів просити, коли пам'ять твоя кров'ю затоплена, коли все ти бачиш перед собою, наче не восємсят год пройшло, а одна тільки ніч. Отак і живеш, виглядаєш у вікно — а там не розвиднюється. Темно і темно. Нема сонечка. А потім тако-го забудеш, якщо постараєшся сильно, очі розплющиш — і ось уже світає, ось і Господь благословляє до праці, й пташки прокидаються, і життя кличе, все стає на круги своя, — тільки забути треба, інакше ніяк. По телевізору часто кажуть, що українців позбавили пам'яті. Що історії ніхто не знає, як воно було в нас раніше. А я вам скажу, що брехня це все. Скільки тої пам'яті хотілося б стратити... Одне тільки страждання від неї. І страх. У нас, коли почалося це все, коли пішли по селу чутки, що мертві з могил постають, я отак сиділа ночами, як тепер із вами, і слухала. І все те, що було колись, вернулося. Було вже це все. Ото прийшов був новий президент, сказав по всій Україні пам'ятники Голодомору ставити. І в нас же ж поставили. Отам, на ровах, там він і стояв. Старі люди місце показали, бо ровів тих давно нема. Правда, недовго він простояв, бо тоді якраз начальник наш приказав на тому місці церкву ставить, а пам'ятник перенести. То його зняли і так досі нікуди не поставили. То знаєш, шо я тобі скажу, синку... Мені навіть якось на серці легше, що того пам'ятника не стало. Очі не бачать — душа не болить. І що вже мені казать — я ж тоді, в тридцять третьому, мала ще була, п'ять рочків мала. Тоді наше село повністю вимерло, хати бур'янами поросли. Пройдеш по вулиці — забиті вікна і бур'яни, ні кота, ні собаки не було видно, бо їх усіх поїли. Увечері сиділи з сестрою в хаті, й тиша була така, як тепер. Мама нам млинці з трави робила, з кислички. На конюшину схожа. То ми всі разом її вдень смикали, а потім отак дрібненько сікли, з водичкою мішали й ліпили, щоб купи держалося. А як же його зліпиш... І потім тако-го ті млинці на гарячу сковорідку викладали. Жиру ж ніякого не було, то воно таке получалось і не жарене, і не варене. Але нам смакувало. Ще дуже тішилися, коли десь глей на вишні знаходили, то як ласощі нам були. Той голод кругом був, але скрізь по-різному. Он у сусідньому селі, куди ми в кінці літа втекли... Теж біда страшна, і пухли люди, але до такого, як тут, в Міцному, не доходило. Там теж мерли, і я сама бачила, як їздили підводою по хатах, збирали покійників. Та щоб живих забирали й у рови кидали разом із мертвими, як у нашому селі, такого не було... Я то все більше від тітки Параски знаю, яка до останнього тут лишалась, але, як уже люди почали гуртом з ума сходити, то ще встигла втекти. Я коли перший раз побачила, як оце-го по вулиці мертвий ішов, то мене наче током ударило, бо ж усе це було вже, хоть і забулось. Мене мати від тих людей ховала. Страшні такі, чорні з лиця, й наче дивляться, а не бачать нічого. У тітки хата була крайня. Я саме в неї була, коли прибігла сусідка та плаче, каже, що десь синок її пропав і вже три дні нема його. І плаче... Так балакали вони, коли відчиняються двері та входить молодий парень, у руках одежину якусь мне. А та сусідка як побачила, як сплесне руками, бо то ж її Гришка свитка була. То вона до того дядька кинулася з кулаками, б'є наосліп, волосся рве на голові. А той стоїть, кров із рота юшить, і не ворушиться. А тоді каже: "Дайте мені горщик, щоб зварити м'ясо"... І то з кожним днем таких людоїдів ставало все більше. І на вигляд не розбереш — чи живі то, чи мертві. Потім забрали того мужика, розстріляли. В Міцному якраз тоді нового голову приставили, приїхав із Києва. І як він тут почав зі своїми бійцями останні крихти з людей витрушувати — то ніде такого звірства не було. Скрізь ті нелюди горя наробили, але такого сатани, мабуть, ніде не було. Звали його Іван Кодій. А боялись його навіть більше, ніж диявола. Люди казали, що то з ним нечиста сила прийшла, бо з кожним днем усе частіше в селі димком тягнуло. Уже через багато років мій односелець розказував, як він утік звідси. Сім'я була велика, а він наймолодший. Дві сестри старші, дядьки, п'ять двоюрідних... Велика сім'я. Поїхав він у Яблунівку продуктів купити. Там, казали, голова був добрий, хоть і за совєцьку вяасть, але зерно ховав. То він поки туди-сюди їздив, усього два дні минуло. Заходить до хати, бачить, сидять на лаві рядочком батько з братами. Неголені, чорні. Навіть не обернувся ніхто до нього. І піч горить, щось вариться у казані, а коло печі лежить щось у ряднині, і з неї кров тече. Він у батька питає : "А де мама, сестра?" Батько каже йому: "Он у чавунці ще м'ясо залишилось". Хлопець до ряднини кинувся, а то сестра його порубана. Матір уже з'їли. Вибіг він тоді з хати — і через город, через ліс біг, не оглядаючись. Кодій людоїдів зразу пристрелював, така була рознарядка. Хоча йому великої різниці не було, кого на той світ спровадити. Як одержимий був. Тільки дочку свою любив. Сильно любив. Я ще пам'ятаю її, в червоному платтячку, нарядна така. В туфельках. То через неї так сталося, що село геть усе вмерло. Тільки не лише від голоду. Жила в нас у селі баба Явдоха. Сама, як палець. Стара вже була, глухувата, але якось раду собі давала. Коли почали в селі людей їсти, на неї багато хто казав... Вона ж і мене зварить хотіла, тільки не розуміла я того, чудом урятувалась! Іду, було, з вигону, повз хату баби Явдохи прохожу, а вона до мене: "Ходи, дитятко, до мене в хату, дам тобі червоні чобітки!" Мене наче ужалив хтось, — так я тікала. Може, просто злякалась її. Така судьба. Уже після тих голодних років мені тітка ось що розказувала. Заманила та баба Явдоха Кодієву дочку та й зарізала. Коли голова кинувся її шукать, уже було пізно. Вийшов тоді він на подвір'я. В одній руці ніж тримає, яким горло Явдосі перерізав, у другій — ікону з бабиної хати. Тоді взяв ту ікону і встромив ножа в неї, а потім кинув під ноги і топтав, як несамовитий. І такі прокльони сипались із його вуст, що навіть перестрашені бійці покидали гвинтівки й заклякли. Того ж дня вони перестріляли всіх, хто ще в селі лишався. І старих, і дітей, без розбору. Але мало було Кодієві такої помсти. Став він перед своїми головорізами і сказав, що справжня помста буде тоді, коли він по смерті своїй прийде і покличе всіх цих людей із могил. І буде їм плоть людська замість хліба білого, й коли почнуть вони їсти — тільки тоді всі зрозуміють, що таке справжній голод. їстимуть мертві живих і не зможуть наїстися до останніх днів. Після того, як доказав, приставив нагана до голови і застрелився. Перший час ніхто не хотів у Міцне вертатися. Тоді власті переселенців сюди завезли, а за ними вже потроху й старі мешканці стали перебиратися. Про голодні роки почали розказувать, що люди самі повтікали, і що голодний бунт туто-го був якийсь, а про Кодія та його бандитів старались і не згадувати. А минули роки — то вже й нема кому згадати. Навіть я хіба тільки перекази людські знаю. Тільки от що мені серце каже: здержав своє слово той Кодій проклятий, здержав. Розділ 16. Усе буде добре — Загадкова епідемія в селі Міцне, що на Київщині більше знає наш кореспондент Мар'яна Бабенко. В Україні з'явилися справжні зомбі — саме ця тема стала найбільш обговорюваною у кириличній блогсфері протягом останніх днів. Зображення страхітливих зомбі й підписи на кшталт "народжені в Україні" або "ти ще досі живий?" заполонили віртуальний простір, як і безліч, буцімто, репортажів, у яких розповідається про повстання померлих та інші жахи в одному із сіл Київської області. Як і у випадку з більшістю попередніх вірусних мемів, неможливо точно встановити, хто саме спровокував зомбі-епідемію в засобах масової інформації. За деякими даними, український зомбі-апокаліпсис вигадав колишній журналіст радіо "Епоха" Вадим Соловей або ж ді-джей Дятел, який два роки тому започаткував власне інтернет-радіо з промовистою назвою "Радіо Живих Мерців". Власне, саме йому належить ідея подавати інформацію про повстання мертвих у селі Міцне Києво-Святошинського району в кращих традиціях жанру мокументарі, тобто — залучивши до своєї гри талановитих акторів, які виконували роль свідків та учасників подій. Хоч як це дивно, але історія таки час од часу повертається. Ще далекого 1938 року американському режисеру Орсону Велсу вдалося спричинити паніку в США своєю радіопостановкою "Війни світів" Герберта Велса, — Орсон подав цей художній твір як цикл прямих радіорепортажів, і безліч людей перейнялися марсіанською загрозою. Схоже, що ді-джей Дятел всього лише вдало скористався цим класичним досвідом. А втім, знімальна група нашого каналу вирішила провести власне розслідування, щоб переконатися, чи справді в сучасному світі можлива настільки масштабна й безпрецедентна фальсифікація. Ми з вами перебуваємо на під'їзді до села Міцне. Чи справді за цією лісосмугою відбувається зомбі-апокаліпсис, ми просто зараз розпитаємо в наших експертів. — Ви влучно зауважили, що диму без вогню не буває, хоча всі ми, і я особисто, вражені тим нездоровим ажіотажем, який виник у цій ситуації й суттєво ускладнив нашу роботу... Ви бачите, що в'їзд у село перекритий, виставлені блокпости, але це зовсім не значить, що у Міцному відбуваються якісь нечувані жахіття. Гкх... (титр: Борис Муленко, начальник управління медичного забезпечення та епідеміологічного нагляду) — Справа в тому, і цей факт не становить таємниці, він підтверджений, що в цьому селі внаслідок отруєння відбувся... різко зросла смертність, що і спричинило паніку. — Про яке саме отруєння йдеться? — Кхгм, насправді, йдеться про алкогольне отруєння, а якщо точніше... У цьому селі розташований лікеро-горілчаний завод, і... ну, цим узагалі-то займається прокуратура, по факту... якщо коротко, в одній із партій готової продукції цього заводу нашими експертами було виявлено сильні токсини, хімічний склад і походження яких... ще досліджується, але... — Тобто, ви хочете сказати, що ми маємо справу з банальним алкогольним отруєнням? — Можна і так сказати, хоча... ну, слідство ще не з'ясувало всіх фактів щодо поставок сировини, там, інших питань... — Тоді чому ж село, як ми бачимо, взяли в облогу? Навіщо ці блокпости? Перепрошую, пане Борисе, але це, мабуть, запитання до представника Міністерства надзвичайних ситуацій, який також люб'язно погодився виїхати з нами на місце подій, щоб прокоментувати ситуацію. Прошу, Миколо Івановичу... — Так, дякую. Ну, перш за все, хочу сказати, що ні про яку облогу не може бути й мови... Просто, через винятковий розголос, який так спотворили, цей, в інтернеті, всі ці перекручення, ми, перш за все, підтримуємо порядок, щоб слідчі, прокуратура, лікарі могли нормально працювати, вивчити ситуацію. Так, ми встановили блокпости, щоб тримати все під контролем до оголошення офіційних висновків. Це просто ті необхідні, я б сказав, розумні обмеження, потрібні для захисту і спокою людей, насамперед — мешканців села. — Зрозуміло. Пане Борисе, знову запитання до вас: усе ж таки, як усі ми розуміємо, такі безпрецедентні заходи безпеки вказують на можливість, що це, за вашими словами, отруєння, не настільки банальне, інакше чому ним займаються епідеміологи? — Ну, на це якраз неважко відповісти. Наша участь, я переконаний, це своєрідна формальність, перестраховка, як то кажуть. Коли ми отримали інформацію про надзвичайно високу смертність у Міцному, то зобов'язані були на це відреагувати, перевірити, щоб передусім виключити вірогідність якоїсь інфекційної чи вірусної небезпеки. На сьогоднішній день, як уже було сказано, встановлено зв'язок між більшістю цих летальних випадків, це отруєння, але тут інші запитання важливі: як і чому все це трапилось, звідки ці токсини в алкогольній продукції заводу, тобто, залишається дуже багато запитань, але це вже запитання кримінального, але аж ніяк не епідеміологічного характеру. — Дякую вам, пане Борисе, і вам, Миколо Івановичу, за вичерпні коментарі, а ми ще неодмінно повернемося до цієї теми у наступних репортажах. Студія?! * * * Отець Дмитро розклав на шматині розібраний АКМ. Клацання металу й запах мастила подіяли на Олексія заспокійливо. Та варто було поворухнутись — у грудях з'являвся різкий біль. Священик поставив перед ним на столі відкриту баночку з жовтуватою маззю. — Помаж злегка... Якщо ти потягнув м'язи — це... допоможе. Якщо порвав — навряд чи. Хвилин через десять... еее... виходимо. — Куди виходимо? — На прогулянку. Свіже повітря... чудовий ранок. Час починати вранішнє... еее... богослужіння. — Я не зовсім... — Олексій повільно виборсувався з приємного отупіння і напівсну, хоча свідомість його відчайдушно опиралася будь-якому поверненню до реальності. — Я теж не зовсім... але варто хоча б спробувати. Ми в консерві, братішка... І тому нас... еее... з'їдять. — І що ти збираєшся робити? Втекти звідси? Чи оголосити їм війну? — Я більше звик... до... війни. Видно... еее... так розпорядився Господь, — отець кивнув на спортивну сумку зі зброєю. — Підірвати завод к чортам собачим — це чудова ідея, але навряд чи для цього вистачить твоїх кількох гранат. — Завод? Чому... завод? — Ну, як чому, вони ж усі туди пруться, у них там якась довбана база чи що... Це ж усе якось на заводі зав'язано. Звідти треба й починати. Чи ти пропонуєш влаштувати масову ексгумацію? Я не розумію... — Викопувати вже... майже нема кого... Я знаю, скільки людей... еее... поховано... тут. Цих... значно більше... Вони все йдуть... І я здогадуюсь, звідки. Риштування на церкві Всіх Святих обтягувала зеленкувата сітка. Чорний прямокутник позначав вхід, до якого вела коротка алея, що під прямим кутом виходила на вулицю Леніна, — метрів за чотириста ця сільська "магістраль" перетворювалася на непримітну стежину й зникала поміж дерев; ув останній хаті, що стояла ближче до лісу, ніж новий храм, жив тесля. У вікні світилося. — Позавчора поховали, — зауважив отець Дмитро. Вони з учителем підійшли до бокового церковного входу, звідки добре бачили це обійстя. — Вирішив повернутися по улюблену стамеску? Священик не відповів. Клацнув замок, але двері не подались. Отець Дмитро штовхнув їх плечем, тоді ще трохи пововтузився з ключем, — нічого не відбулося. — Може, варто спробувати через головний? — Не варто, — священик відійшов на крок назад, а тоді вгатив щосили ногою по дверях. Звук, що пролунав у відповідь, змусив обох відступити назад. І це гули не засуви на дверях, і не сам храм, і не земля під ним. — Добре, що тобі не вдалося відчинити їх... Е, ти куди? — Чекай... і не підходь... еее... близько. Отець Дмитро поліз риштуванням угору — понад дверима, приблизно на висоті трьох метрів, було вузьке і довге вікно. Припавши до нього, священик одразу ж відсахнувся, притулившись спиною до стіни. Він не міг навіть уявити собі, що все настільки... — Ах ти ж пааадло таке! — Олексій відступав спиною назад, рука його вказувала на хату теслі. — Отче! Колишній спецназівець діяв набагато швидше за священика; постать сивого дідугана, що з'явився на порозі останньої хати під лісом, лише здивувала отця Дмитра, натомість ручний гранатомет РПГ-7 у його руках змусив відчайдушно стрибати з доволі небезпечної висоти. В падінні він звалив із ніг Олексія і разом із ним покотився пагорбом зі швидкістю відкритих переломів, які за цих обставин були не найбільшою загрозою; саме цієї миті їх оглушило вибухом; священик притиснув Олексієву голову до землі; уламки розліталися широкою дугою; з діри в церковній стіні повалив дим і пил. Кров заливала очі священику, коліщата свідомості скреготали, але оберталися з максимальною швидкістю. — Навіть із одрубаною головою самурай ще може... — Олексій закашлявся. Його нудило. Отець Дмитро схопив учителя за барки й поставив на ноги, як добрий бармен — останнього клієнта. — Тікай... як зможеш... і хай Господь буде... з тобою... Він відпустив Олексія, а сам поліз нагору, де з-під уламків цегли виднілася його сумка з шансами на порятунок. А втім, безвідносно до сумки, шанси ці зменшувалися з кожною секундою: з провалля храмової стіни, з диму й пороху, пролунало багатоголосе знавісніле гарчання, що його випереджав хіба що сморід; Стікс змінив своє річище; так, це була справжня ріка мертвих — широкий потік гнилої, але достатньо швидкої плоті, що дибуляла, стрибала, повзла або й стікала; сніг під нею перетворювався на місиво нечистот і відірваних клаптів шкіри, жил та кінцівок; магма смерті торохтіла кістками, пінилася гноєм; пожадливий стогін і витягнуті руки; вони б могли з'їсти увесь божий світ, але для початку їх цілком влаштував би сніданок зі священика та шкільного вчителя. Олексій закричав і, перескочивши огорожу, помчав углиб села; він біг щодуху, попри страшний біль, що розривав йому груди, попри товчене скло морозного повітря, яке наче розрізало легені на тонкі волокна. Десь за спиною пролунав вибух... одразу ж — іще один... а потім нова хвиля демонічного гарчання оглушила його, й вона лунала зусебіч; Олексію здавалося, що він чує в ній більше, ніж могли би передати слова, — задоволення. Він пробіг через усе село й отямився тільки під дверима хати отця Дмитра; чомусь йому навіть не спало на думку тікати до себе додому, де він залишив свою сім'ю, а точніше — те, що від неї залишилось. Олексій не хотів думати, що від неї залишилось, бо у відповідь на цей розпечений сумнів чув тільки гарчання; по-дорозі він бачив не одну постать, яка сунула в бік заводу; деякі з цих мерців були теперішні, й він сахався від самої лише можливості побачити їхні обличчя. В оселі священика двері ніколи не замикалися, на них навіть не було замка, — й лише забігши в сіни, учитель метушливо намагався зметикувати, чим би їх підперти зсередини; та поки що він не мав сили; просто притулився спиною до дверей і зсунувся на підлогу; голова впала на груди; втома і спустошення недаремно чатували на його душу. Перший вибух розбудив їх, другий — поставив на ноги. Всіх, крім Кала, який лежав без свідомості. Його лихоманило, рука протягом останніх годин розпухла вдвічі. — Це вже ні в які ворота... — Віталій визирав у вікно, де бачив лише засніжену пасторальну благодать. — Скоро, мабуть, до танків дійде. Якийсь маразм, бляха... Як там Кал? — Його треба в лікарню, негайно, ти тільки подивись, що в нього з рукою! — Кузьма саме намагався розбурхати Ваню, але той тільки стогнав. — Сука, сраний зомбіленд... — Віталій метався по кімнаті, шукав куртку. Тоді сказав Кузьмі: — Знайди якусь ряднину, щоб його винести, а я піду заведу машину, двері відкрию. Сука... — Потім глянув на бабу Ніну, яка спокійно сиділа на лавці, поруч із Васильком, котрий беззвучно плямкав ротом, пригорнувшись до старої. — Перепрошую... Кузьма підійшов до сусідки й присів біля неї, але потрібні слова трималися від нього подалі. — Тільки не треба мене уговарювать, — сказала вона. — Ми вже якось тут, із Божою поміччю. А ти не сиди й очима не лупай — спасайте свого друга. І хай вас Господь береже... Біжи, синку, біжи. Кала поклали на заднє сидіння. Кузьма востаннє подивився на затягнуте легкою памороззю вікно. Це слово — "востаннє" — виявилося надокучливою осою і ніяк не хотіло забиратися геть з пелени сліз перед його очима. Віталій уже збирався рушати, коли нетбук на його колінах сказав "о-оу". Шкурян відкрив пошту й за мить салон наповнився щедрими гронами прокльонів та лайки. — Скоти, драні скоти! — Поїхали вже... Віталій кинув нетбук під лобове скло й завів машину. — Я ж учора, тобто сьогодні, півночі щолкав... Написав текст... Ну, про те, що тут насправді відбувається... Репортаж, по-суті... Відправив головреду "Української правди"... Може, трохи перебрав у плані емоцій, сука, але ж як тут стриматися... Знаєш, яку я щойно отримав відповідь? — Ну? — Смайлік. Ти розумієш? Смайлік! Машина зрушила з місця. Віталій здав трохи назад, щоб розвернутися. Виїхали на дорогу. — Зараз виїдемо на цей пагорб, а потім буде поворот ліворуч... — Пам'ятаю. Я цю дорогу, бляха, нескоро забуду, — а втім, Віталій Шкурян помилявся; до вершини пагорба вони так і не доїхали. * * * Дзеленчання розбитого скла спрацювало краще, ніж найкитайськіший будильник у світі. "Сокира", — згадав Олексій ще до того, як розплющив очі. Сокира залишалася там, де він її й залишив після нічного походу на цвинтар, — у протилежному кутку сіней, за два кроки від нього. А зовсім поруч, біля дверей, у розбитому вікні був сморід. І він пролазив у хату спільно зі своїм власником — куцим чоловічком, котрий би зовсім не вирізнявся з натовпу, якби не оця його екстравагантна поведінка. У грудях вчителя озвався біль. Одначе терпіти біль із сокирою в руках трохи легше, ніж без неї. — Ти ба, це ж начальство лізе! — Олексій упізнав цього недомірка, підсліпуватого кадровика заводу "Кремінь", Валентина Олексійовича Моха. Віконна рама виявилася завузька для нього — і зомбі-невдаха застряг; він марно шматував старі шпалери на стіні, ламав нігті, сподіваючись таки проштовхнути своє (ще недостатньо гниле) черевце всередину. Та Олексій ніби й не бачив цього поплямованого мертвяка, до якого і за життя ніколи не відчував глибокої симпатії. Пам'ять розгорнула перед ним свої конспекти останньої доби й швидко приготувала душевний коктейль із роздратування, жалю і сорому. Повільно підійшов до Моха, який безпорадно звивався у вікні, торкнувся обухом до його скроні, ще раз примірявся, наче гольфіст перед ударом, а тоді зціпив зуби, прикусив біль і плавним точним рухом вибив мізки з довбешки колишнього начальника відділу кадрів. "Шпалери доведеться мінять", — хижо посміхнувся; йому хотілося вдарити ще, і якась невидима золота рибка миттєво виконала це бажання: у прочинені двері ввалився наступний мертвяк. За його спиною сичала діркою в горлі (хтось уже намагався її пристрелити, — і облажався) жінка в темному коричневому пальті. Прорубавши собі дорогу надвір, Олексій відчув страшну втому; пальці, що стискали слизький держак сокири, судомило. Поведінка живих мерців змінювалась — і він у цьому переконався. Тепер вони не просто тихо-мирно мандрували вулицями Міцного: вони нападали перші. До хати священика стягувалась уже ціла делегація зомбі. Вони простягали руки до своєї здобичі, свого майбутнього брата. "Тікай... Як зможеш...", — нагадав собі Олексій останню пораду священика. * * * Коли трапляється якесь гівно, завжди знайдеться людина, яка скаже: "Я так і знав! Знав, що так буде! В мене було передчуття!". Це одна з властивостей гівна — народжувати людей, здатних його передчувати. Але якщо вже гівно трапилось і всі, хто вляпався, давно встигли перетравити чи виблювати свої передчуття, — це аж ніяк не символізує акт очищення, визволення. Біда не приходить сама, а гівно — й поготів. Невже я думав, що ось так запросто можна сісти в машину і забратися геть із цього прокляття? Не тільки думав, а й вірив. А передчуття... Мені вдалося скрутити їм в'язи, щоб не марудили. Здається, гівно тільки й чекало на це, щоб повернутися зі всіма своїми козирями, якими можна побити і віру, й надію, і навіть — за потреби — любов. Віталій і далі кляв смайлик, а заодно — весь наш комфортний, але з біса байдужий світ вільних медіа. Оту кого з передчуттям гівна завжди було все ок. — Кожен мудак завів собі якийсь блог чи акаунт на фейсбуці й щодня сере там, сере, підтирається, і знову сере. Чортові блазні, сука, потєшніки! Нема кому жопу підняти, задуматися, пошуршать, узнати хоч щось, — нахєра? Звякнув, записав коментарчик, склепав новину, — і можна далі срать собі та іншим на голови... В теплі, сука, в добрі. їх би власними кишками до стільчиків примотать — хай би спробували посрать смайліками, може, побачили б тоді, що означає ця вільна, сука, журналістика, коли ніхто нікому нічого не винен, і всім по-барабану... Кал щось зовсім затих, навіть стогнати перестав. Заснув наче. Я розвернувся, спробував дотягнутися до його чола. Удар по гальмах жбурнув мене назад, ребра заверещали, Віталія кинуло на кермо, Кал мішком гепнувся на підлогу. Нам назустріч, із вершини пагорба, котилася мертва ріка. Тепер я знаю, що почуває людина, коли раптом бачить перед собою фуру, яка чомусь опинилася на зустрічній смузі. Різниця тільки в тому, що побачення з фурою — це якась мить, і всі вільні. А те, що сталося з нами... Акваріум. От про що я згадав. Років десять тому, в Будапешті, друзі потягнули мене в місцевий океанаріум. Я не дуже цікавлюсь усіма цими підводними коростами, команда Кусто завжди спонукала мене переключити канал. У пошуках бару чи ще якогось справді вартого уваги об'єкта я зупинився перед величезним акваріумом, де плавала п'ятиметрова акула. Коли її тупа кілерська морда наближалася до скла, всі глядачі інстинктивно відступали. Скло — це все ж таки дуже ненадійна штука, незалежно від товщини та людської винахідливості, що здатна перетворити його на броню. Коли акула так близько — кожен відчуває холодний доторк; страх зовсім поруч, і саме в цьому наближенні до справжнього гівна полягає сенс відвідування океанаріумів, тераріумів та інших місць, де живуть ті, хто може вас убити і зжерти. Але тоді я думав про інше; намагався уявити (гарячі вітання команді Кусто!), що відчуває людина, коли перебуває в маленькому замкненому просторі, наче в такому от акваріумі, а навколо неї — у ролі туристів, які вже добряче зголодніли, — рояться десятки, сотні акул? Чи змінюються ролі? Як вони сприймають такий експонат у своєму світі? Теж відчувають небезпеку і ненадійність? Хтозна. Натомість я чомусь переконаний, що людина під водою, оточена акулами, може почуватися набагато комфортніше, ніж у просторому залі, разом з іншими власниками цифрових фотоапаратів, перед однією лише рибою-переростком за товстим склом. Уся справа у передчутті гівна. Якщо раптом в океанаріумі трапиться якесь гівно (ну, якийсь ідіот дивом залізе нагору й впаде у воду, чи скло все ж таки скористається шансом засвідчити свою ненадійність), — це шокує всіх присутніх. Людина ж, яка спустилась у клітці під воду, залишила левову частку свого передчуття гівна ще на поверхні. Будь-яка найдрібніша халепа в океанаріумі — надзвичайна, під водою — принаймні очікувана. Отже, не акваріум, а таки клітка. Замкнутий простір під водою. Ось що це було. Кілька мерців (скільки їх там могло поміститись?) атакували лобове скло. Один із них просто перед моїми очима гатив головою об шибку; ось над ним з'явилася ще одна морда, яка намагалася прогризти собі шлях до живої плоті; ламкий скрегіт зубів (трудяги в океанаріумах та на автомобільних заводах знають свою справу); ще в одного мерця від удару вискочило око й стікає, наче розбите яйце, — річ у тому, що номер перший встиг кілька разів припечатати його лобом. У бокових вікнах з'являються нові й нові мармизи, кістки, зламані нігті, й усе це шкребеться, гупає та гарчить; на даху хтось підстрибує — і залишається тільки сподіватися, що серед цих трупів немає представників Книги рекордів України, чемпіонів із надмірної ваги. Віталій намагається зрушити авто з місця — але колеса пробуксовують, і мені неважко уявити гнилі фонтани зі снігу, грязюки й плоті, що летять із-під коліс. Вікна втрачають прозорість. Зомбаки виявляють неабияку кмітливість і починають розгойдувати машину. Рапани — ось іще одне точне слово, яке нас стосується. Ще трохи — і вони перекинуть авто. Але чомусь вони змінюють тактику. Більше того, заспокоюються і перестають колошматити та дряпати кабіну. Деякі відходять на півкроку, відтісняють тих, що позаду. Наче дисципліновані японські туристи в океанаріумі. Тільки в їхніх руках немає фотоапаратів, та й рук багатьом відверто бракує. Тепер можна, принаймні, побачити, скільки їх. Набагато більше, ніж здавалося під час навали. В щільному колі мертвяків немає жодного просвітку. Відчайдушному крикові передувало тихе, обережне шарудіння. Віталій змахнув руками, влучивши зовнішнім боком правої долоні мені по обличчю; на якусь мить в очах потемніло, рот наповнився кров'ю; кілька секунд я не міг зрозуміти, що відбувається; крик зливався з сичанням і хрускотом. Кал. Він прокинувся. І був голодний. Можливо, за інших обставин це нагадувало б пристрасний поцілунок нетрадиційно орієнтованих громадян. Луснула шкіра; Віталій безпорадно молотив руками, він тонув; ось Кал одірвався від шиї шефа; кров навколо рота, чорні монети очей, здатні побачити лише одне: хліб; він жував і наче прислухався до чогось; може, до свого голоду; а тоді повернувся до мене, харкнув кривавим згустком, і знову припав до рани, намагаючись вигризти м'яз. Зомбі за вікнами чекали. І саме їхній спокій пробудив мою паніку. Клітка виявилась оманою. Правою рукою я намацав замок на дверцятах — це був би відверто дурний вчинок, але все вирішує відстань; свідомість навіть у цілковитій безвиході не втомлюється рахувати: якщо відстань до однієї смерті — сантиметрів сорок, а до іншої — більше метра, то варто вибирати варіант бе. Так, у людини завжди залишається вибір. А ось і варіант ве. Бардачок. Відкрився. Ганчірка. Телефон. Ліхтар. В жопу. Пожмакана газета. Рукавиці. І прекрасний, чудовий звук. Музика небес. Свято-цвях-дзвякнути. Це викрутка. Хрестовидна. Падло, яке ще годину тому було моїм другом, добралося до яремної вени, — Віталій намагався вчепитись йому у волосся, проклинав застібнутий ремінь безпеки, та голос його невблаганно перетворювався на хрип і булькання. Якого біса в людині стільки крові? Не думати. Замахнувся. В мить удару все ж таки заплющив очі. Й закричав. Фатальна помилка — ось як це називається. Якісне вбивство потребує кваліфікації, а не вереску. Можливо, монстр зреагував саме на мій крик. І він вчасно відсахнувся — викрутка прохромила голову мого шефа трохи вище вуха. Якби в цю мить зомбі довкола машини влаштували бурхливі оплески, якби все це припинилось, якби все це було грою, дружнім жартом колег — я б не образився, Їй-Богу, попри всю жорстокість такого розіграшу. Але Віталій був мертвий, а сморід крові переконував: навіть якщо це гра, то вона ще не завершена, триває овертайм, і свисток арбітра — в моїх руках. Варто лише вийти з клітки. * * * Олексій ніколи не був у театрі; майбутній шкільний учитель мав атрофовані мистецькі смаки й любив тільки цирк. Те, що відбувалося на вулиці, не мало нічого спільного з цирком; це було якесь незрозуміле й абсурдне видовище, — натуральний театр. Ось, зовсім поруч, виїзд із села — якихось півтора кілометра, далі можна зрізати кут через поле, і все залишиться в минулому. Це ж так просто. Але величезний натовп живих мерців, який він побачив на своєму шляху, змусив його заховатися за найближчою повіткою. Вони оточили якесь авто, й чекали. На що? Така нехарактерна смиренність живих трупів непокоїла. Нижче по вулиці з'явилася ще одна постать. Один із них, очевидно. Він тягнув за собою голоблю, низько опустивши голову, й помітно накульгував. Протягом усіх останніх днів мерці рухалися тільки в одному напрямку — до заводу. Величезний натовп зомбі, визволених із церкви, прямував туди ж. З іншого боку, сьогоднішній напад на хату священика свідчив, що в програмі відбулися певні зміни. Одинак із голоблею йшов назустріч мертвій ріці; синій форд із якихось причин став загатою на її шляху. Ось він підійшов зовсім близько — і товариство гниляків ожило: всі враз розвернулися в його бік. І тоді цей божевільний підняв голову й закричав на них пронизливим, писклявим голосом. — Боже милосердний, звідки він тут взявся? — простогнав Олексій, впізнавши нещасного сільського дурника Василька, який намагався замахнутись голоблею; вона була заважка для нього; втративши рівновагу, Василько полетів шкереберть, і його писклявий крик умить заглушило голодне ревище: мертва ріка накинулася на бідаку. Вчитель стиснув сокиру, але тільки скривився від болю й безсило опустив руку. Він іще не був божевільний, ні, йому вистачило клепки в голові, щоб залишитись у своїй засідці. Цієї ж миті передні дверцята машини відчахнулись, і звідти буквально викотився чоловік, заюшений кров'ю. Скориставшись тим, що зомбі накинулися на дурника, й біля машини їх залишалося зовсім небагато, цей відчайдух зміг утекти. Він біг наосліп, і його можна було зрозуміти. Еге ж, коли смерть аж так близько, все вирішує відстань. А надто в тому разі, коли смерть непогано бігає: декілька мерців рвонули услід; не всі з них були здатні наздогнати здобич — трупи з понівеченими ногами швидко попадали, але четверо з них були напрочуд спортивними мерцями. Втікач узяв трохи лівіше від повітки, де причаївся Олексій, — у тому напрямку було старе глинище. "Навряд чи він зможе видертися нагору..." — вчитель бачив, як відстань між гниляками і закривавленим утікачем поволі скорочується; за кілька секунд вони проминуть повітку, й незабаром гонитва припиниться; швидкість тут не має значення — аутсайдерам гарантована перемога. Глинище закінчувалося прямовисною стіною заввишки три з половиною метри; спроба оминути його, повернувши праворуч, — небезпечна і без живих мерців: там починалося озеро, яке тільки-но взялося кригою; праворуч стіна врізалась у ліс, ставала пологіша, але видряпатися нагору, ще й взимку, міг тільки той, хто точно знав про існування непримітної стежки, вирубаної сходинками. За глинищем починалося так зване Верхнє Міцне — невеличкий хутір, зо п'ять обійсть, а за ним — широченне поле, поділене лісосмугами. "Принаймні, в нього є шанс. Якщо трохи допомогти...", — Олексій підвівся й зиркнув на вулицю; зомбі розтерзали Василька й тепер чубилися між собою за кращі шматки. Один із них сидів на узбіччі й розпачливо крутив у руках голову божевільного. Лють і відчай вирішили все за нього; міцніше стиснувши сокиру й зціпивши зуби, Олексій кинувся навперейми мертвим бігунам. Нечасто можна побачити людину, яка наздоганяє тих, хто за кимось женеться. Останньою з чотирьох переслідувачів була жінка в самих лише трусах і ліфчику, яка трохи відстала; додати швидкості їй заважали власні тельбухи, які волочилися позаду, пропущені між ногами. Олексію навіть не довелося наздоганяти її — він просто наступив на кишку, й мертва красуня полетіла у сніг; вона ледве встигла підвести голову, як обух сокири розтрощив їй череп; зомбі, що бігли попереду, зупинилися; зігнувшись, наче в кожного на плечах був центнер картоплі, вони повернулися до нахаби, який став на заваді їхньому рекорду. "Троє, їх лише троє", — намагався заспокоїти себе вчитель. Мерці зірвалися з місця, наче спринтери з високого старту, і накинулися на нього одночасно. Олексій встиг увігнати сокиру одному з них межи очі. Втім, ще коли лезо опускалося на облізлу довбешку, він уже зрозумів, що на цьому битва завершилася: чиїсь зуби вже виривали шмат шкіри з передпліччя, пальці випустили держака — а з ним і останню надію на порятунок. Холод і слиз на шиї, різкий біль і беззвучний крик: із розірваним горлом важко покликати на допомогу. Двоє мерців заходилися шматувати на ньому одяг; третій, амбал у куфайці з нашивкою "ОХОРОНА" на рукаві, впився зубами в трахею, сильно шарпонув головою, тріснув хрящ; і тоді, наче щось згадавши, він випрямився, засичав; інші двоє досі роздратовано шматували пухову куртку — пір'я обліпило їх, від чого зомбі стали схожі на гігантські й надзвичайно агресивні сніжинки; зомбі-охоронець загарчав і влупив своїм дохлим колегам по запотиличнику, а тоді ще й узявся копати їх ногами під ребра; цей древній спосіб привернути увагу подіяв навіть на трупів; здоровило простягнуло руку в бік глинища; хай друга страва холоне, та першу треба з'їсти гарячою, — залишалося тільки її наздогнати. * * * Кузьма вважав себе оптимістом: із числа тих, хто завжди добре поінформований, а тому не починає святкувати перемогу на проміжному фініші. Якимсь чином він одірвався від переслідувачів, і тому побіг іще швидше. Земляні східці засипало снігом, і навіть навкарачки Кузьмі вдалося видертись нагору тільки з другої спроби. В дитинстві він із сусідськими дітьми частенько бував на цьому глинищі. Вони брали з собою лопати й рили справжні печери, ховали й відкопували скарби. Тепер від цієї стіни залежав його порятунок. Стежку замело, східці пообвалювалися, стерлись. Кузьма загримів на п'ятій чи шостій сходинці й покотився вниз; ухопився рукою за гілляку, але не втримався — тільки обдер долоню. "Котись, котись чорту в зуби", — підбадьорювало глинище. "Може, це лише вітер", — спробував заспокоїти себе Кузьма, почувши клекотіння позаду. Видряпавшись нагору, впав обличчям у сніг; облизав пошерхлі губи; смак поту та крові, що цебеніла з розбитого носа, протверезив свідомість, яка ледве балансувала на межі блаженного безпам'ятства. Клекотіння змішувалось із виляском гілля десь унизу: зомбі спритно лізли на глинище. "Вони точно не захекаються", — нагадав внутрішній оптиміст. Хутір починався праворуч, до ближчої хати — метрів двісті, не більше. Кузьма розумів, що бігти через поле, в надії дістатися дороги — самогубство. Відстань до смерті знову скорочувалась. І ще невідомо, чи не спішить він їй назустріч: хтозна, чи відчинять йому в одній з цих осель, де у вікнах — темно, і димарі давно захололи. Офісний працівник — легка здобич. Живі мерці ось-ось мали переконатися в цьому. Кузьма кинувся до крайньої хати. Двері замкнені. Немає часу тарабанити й волати про допомогу. Трійця зголоднілих мертвяків — за якихось тридцять кроків. І тоді він побачив світло. Тонку смужку світла між одвірком та металевими дверима гаража; зіскочити з ґанку й перебігти широке подвір'я — якихось кілька секунд. Біда в тому, що це був шлях назустріч мерцям. Хто останній, той і квач. Волі немає, рішучості немає, — що в такі хвилини люди збирають у кулак? Тільки боягузтво; адже внутрішній боягуз — найбільший життєлюб, його шкура настільки цінна, що виростає хутром всередину. І Кузьма побіг. Назустріч смерті, щоб розминутися з нею. Гаражні двері справді були прочинені. Він не думав про те, що може чекати його там, у черговій клітці. Бо все вирішує відстань. Прилади фіксують два метри до найближчої руки мертвяка з нашивкою "ОХОРОНА". Двері відчинилися досить легко — вони не примерзли і їх не заклинило, алілуя. Та, переступивши однією ногою поріг, Кузьма застиг на місці; в очах спалахнуло солодкаве сяйво блювотного рефлексу. На підлозі гаража, в якомусь плетиві дротів та кабелів, лежав труп із розірваним черевом, звідки стирчала невеличка біла долоня, — і це був украй недоречний стоп-сигнал. "Почнеш блювати — помреш", — почув Кузьма свій внутрішній голос. "Чого вирячився? Тобі гайки, по-любому, тіки спершу зачини двері, бо протяг", — додав цей глузливий базіка. Розділ 17. Автостопом до кінця З архіву газети "Вісник Київщини". Рубрика: Інтерв'ю з інвестором. Бізнесмен та меценат Павло Дошка: "Вірю в майбутнє України!" Від редакції: Доля склалася так, що батьки Павла Ігнатовича виїхали з України ще в двадцятих роках минулого століття, і сам він ніколи не був на батьківщині своїх предків. Відтоді минуло багато років... Павло Ігнатович каже, що змалку відчував якусь тугу за втраченою вітчизною. Батьки прищепили йому любов до рідного слова, пісні, землі. Здобувши освіту, юнак присягнувся, що повернеться в Україну. Завдяки тяжкій праці йому вдалося досягнути успіху. І дитячі мрії Павла Ігнатовича збуваються, як у казці. Саме з іменем Павла Дошки сьогодні пов'язане економічне й духовне відродження нашого краю. Завдяки його інвестиціям у селі Міцне було засновано одне з найбільших підприємств у районі — лікеро-горілчаний завод "Кремінь", а це, насамперед, сотні робочих місць, створення інфраструктури, покращення транспортного сполучення. На кошти Павла Ігнатовича у Міцному зведений чудовий храм Усіх святих, а в найближчих планах мецената — відкриття сучасної бібліотеки, повноцінної середньої школи тощо. Нам вдалося зв'язатися з центральним офісом компанії "Стоунвол" у Ванкувері й порозмовляти з Павлом Ігнатовичем. — Пане Павле, наших читачів дуже цікавить ваш життєвий шлях, ваше сприйняття сучасної України і те, які проекти ви плануєте втілити у життя найближчим часом? — Я пильно стежу за подіями в Україні, ловлю кожну вісточку з рідного краю, особливо з Київщини, звідки були родом мої батьки. І я знаю, що то є тепер велика проблема безробіття, коли українці змушені виїжджати на заробітки до Польщі, бо не мають вдома роботи. Цілі села занепадають, бо вся молодь шукає кращої долі по світах, і уряд не може це змінити. Така ситуація не є добра, і я довго роздумував над нею, чим я можу допомогти. Мені вдалося знайти партнера в Україні, великого патріота, поета, людину, якій також болить доля вкраїнського села. Два роки тому ми мали дуже приємну зустріч тут, у Ванкувері. Багато говорили про те, як змінилася Україна за останні десять років. Знаєте, у діяспорі завжди був присутній певний романтизм. Питання мови, культури, традицій, віри завжди були на першому пляні. Бо тут ми маємо велику проблему зберегти це все, нашу спадщину. Для багатьох то є першорядне завдання і тут, і в Україні. Але тепер мушу сказати прикре. Канадійська діяспора, особливо у перші роки незалежності Вкраїни, надавала кольосальну фінансову підтримку ріжним проектам: і культурним, і політичним, і релігійним. Але тепер ми бачимо чітко, що більшість тих коштів були страчені намарно. То, знаєте, для багатьох стало великим розчаруванням. Я, може, скажу зараз таку непопулярну річ, але то є дуже добре, що романтизму в діяспорі стало менше. Це дозволяє тверезо бачити, яка допомога може бути ефективна й потрібна. Бо взаємини, які в основі є прагматичні, ділові, у перспективі приносять більші плоди. Мій голос має певну вагу в групі компаній "Стоунвол", і я зумів зацікавити своїх канадійських друзів, що зараз є добрий час інвестувати кошти в економіку України. І завод "Кремінь" — наш перший спільний проект. Ми маємо дуже великі пляни на подальші проекти, які будуть добрі та вигідні усім. — Павле Ігнатовичу, дозвольте принагідно висловити вам вдячність від наших читачів ще й за вашу велику й щиросердну меценатську діяльність, яка була для багатьох великою несподіванкою... — То є інший напрямок, без якого я не мислю свого повернення в Україну. Відродження — то є комплекс ріжних заходів, і не можна тільки, як то кажуть, робити гроші й забувати про інші важливі речі. Люди мають бачити зміни в усьому — і я прагну, щоб ці зміни були видимі вже тепер. Спільно з моїм партнером в Україні ми погодили ще багато таких проектів, які не мають стосунку до бізнесу. Мені дуже болить, що люди в Україні втрачають зв'язок із землею, і важливим є повернути їх, так би мовити, до цього, до витоків своїх, туди, де їм і належить бути. — Усіх нас також цікавить, коли саме ви плануєте приїхати в Україну? — Планую — і то дуже скоро, ближчим часом. То є дуже відповідальний крок з мого боку, бо літа вже не ті, щоб жити на два доми... Тому для мене то є не візит, а повернення, про яке я мріяв усе своє життя. — Дякую вам за розмову, з нетерпінням чекатимемо на зустріч. І наостанок, хотілося б почути ваші побажання читачам нашої газети. — То є дуже символічно, що ми говоримо з вами перед святом Великодня. Хочу побажати всім, а насамперед — жителям села Міцне, а тоді вже і всій Україні, щоб ми нарешті стали свідками того великого відродження, того великого воскресіння з мертвих, що відкриє нам усім дорогу в нове життя. Вітаю всіх із цим знаменним святом! * * * Перший до танка прийшов Сатурнум. Домовилися на десяту ранку, але до пів на одинадцяту підійшов тільки Байт Раббіт. Ізіда телефонувала кожні п'ять хвилин. Щоразу з метро і щоразу Санька чув лише фрагменти її пояснень, хоча суть неважко було вловити: виникли якісь проблеми з камерою, і вона домовляється з кимсь іншим. Телефон Жеки не відповідав, а Даня Інферно чесно зізнався, що проспав і тому запізниться на годину. Близько дванадцятої прискакала радісна Ізіда, яка все ж таки намутила камеру, і приповз Даня з червоними очима та пляшкою пива. Тоді ж зателефонував Джіперс Кріперс і сказав, що його пов'язали мєнти. "До вечора випустять," — авторитетно пообіцяв Жека. Чекати його біля танка до вечора ніхто не хотів, тому всі звалили на пиво й ніхто нікуди не поїхав. Найбільше переймалася лажою Ізіда, бо випросила камеру на один день і тепер не знала, як відбрехатися, Наступного ранку на десяту годину до танка не прийшов ніхто. Падав мокрий сніг, і всі дружно вирішили, що в таку погоду вони однак нічого не знімуть, крім, хіба що, хроніки захворювання на ГРВІ. Третього дня всі прийшли вчасно. Втішені кожен своєю дисциплінованістю, музиканти вирішили відзначити початок експедиції й під вечір опинилися в Білій Церкві на репетиційній базі місцевої дум-групи, з барабанщиком якої познайомились іще в генделику на Шулявці. Вранці четвертого дня Вася Байт Раббіт повідомив усім приголомшливу новину, що село Міцне взагалі-то знаходиться на північ від Києва, хоча ще вчора всі погодилися, ніби воно поряд із Білою Церквою. Грошей на зворотній шлях їм бракувало, тож вирішили їхати автостопом. Годі й говорити, що компанія патлатих і не вповні тверезих молодих людей, яка має намір поміститися в одну машину, — це велика автостопна проблема. В таких випадках доля має щось вирішувати: або залишити людей напризволяще, або ж обдарувати їх винятковою щедрістю. Коли перед музикантами гурту "Infotainment Of The Dead" та їхньою справжньою фанаткою зупинився мікроавтобус, за кермом якого сидів мордатий прихильник групи Venom, навіть Сатурнум був готовий малодушно перехреститися й подякувати Богові. Нікому з музикантів не спало на думку, що щедрість долі — це монета, і, рано чи пізно, вона падає зворотнім боком. Частіше — рано. Водій прямував до Чернігова й відтак пообіцяв довезти їх до самого повороту на Міцне. Джіперс Кріперс безупину повторював "пруха, пацани" і енергійно мотав головою під веномівський дебютний альбом 1981 року "Ласкаво просимо до пекла", — водій охоче обговорював із Сатурнумом та Вайт Раб-бітом творчість скандинавських блек-метал груп, але змінювати музичний супровід подорожі не збирався. До Міцного вела ґрунтова дорога. Протягом осені дощі регулярно вимивали тут ями та рівчаки, й лише перші морози та вантажівки з камінням повертали їй транспортне життя. Регулярне повстання дороги проти машин, вочевидь, таки набридло машинам, і цього грудня вони завдали удар у відповідь. Шлях був ретельно переритий — проїхати по ньому без пригод можна було тільки на БТРі. Й перше, що вони побачили, коли розпрощалися з посланцем брутальної долі й рушили в бік Міцного, — це і був БТР. Двоє солдатів, помітивши делегацію неформалів, неквапно рушили їм назустріч. — Оп-па, м-м-м-мєнти. — Сам ти мєнт, — образився Джіперс Кріперс. Його батьком був офіцером, служив у прикордонних військах. Жека пішов назустріч солдатам, всі решта лишилися позаду. Протягом останніх трьох днів ніхто з них не чув ніяких новин. Єдиним ньюзмейкером за весь цей час був Байт Раббіт, який заходив із ноута на дабі-дабі-дабі зомбірадіо дот юей і щоразу скаржився, що Дятла немає в ефірі. Музиканти бачили, як Жека енергійно кивав головою, а солдати показували на трасу. Коли Джіперс Кріперс повертався, всі вже й так здогадувалися, що він їм скаже. — Що, з-з-злі дяді не пускають у с-село по-по-погрітися? — вишкірився Даня Інферно. — Що к-кажуть? — Кажуть, що в село не можна. Там усі потруїлися пальоним бухлом, яке місцевий завод випускає. І поки не розберуться, що і як, оголошено суворий карантин, усі дороги перекриті. Впускають тільки місцевих, і то беруть із них підписку, що до завершення карантину вони залишатимуться в селі. — Так там в натурі кінець світу? — розцвіла Ізіда, яка саме націлила камеру на БТР. — Щось типу того, — погодився Жека. — Хоча нічого конкретного вони й самі, схоже, не знають. — І що т-тепер? На перший, як і на другий, погляд, становище було ідіотське. Мабуть, кожен із них уже змирився, що доведеться вертатися на трасу й ловити попутку на Київ, але ніхто не наважувався сказати про це вголос. Ізіда ніби й не помічала цієї німої сцени — вона сумлінно знімала пересічний і нудний краєвид: притрушене снігом поле, оперезане лісосмугами, простиралося по обидва боки шляху. Непомітно обійти патруль не було жодної можливості. — Нащо ми вза-а-а-агалі сюди п-припхалися? — спробував здалеку підійти до єдиного правильного рішення Даня Інферно. — Що ми т-тут забули? — Хочеш тікати — тебе ніхто не тримає, — сердито відрубав Сатурнум. — Нам треба туди пробратися. — Якого? — накручував себе Даня. — Щоб у Д-д-д-дятла автограф взяти? Щоб місцевих а-а-а-алкашів від зеленого змія за-за-захистити? Навіщо? — Ми ж збиралися кліп знімати... — розгублено нагадала Ізіда, яка не вимикала камери. — Та в с-с-сраку та-та-такий кліп! — не вгамовувався Даня. — А що, як т-там справді епідемія за-за-за-заразна? — Нам треба якось потрапити в село, — наполягав Сатурнум. — Я відчуваю, що все це — недаремно. Нам треба знайти Дятла. Він закотив очі, наче прислухався до чогось. Жека легенько штурхнув Даню ліктем під ребра, він ледве стримував сміх. Сатурнум часто розповідав, що може в трансовому стані контактувати з демонами; проблема тільки в тому, що ніколи наперед невідомо, хто саме з посіпак темряви відгукнеться. "Не всім можна вірити, — пояснював Санька. — Серед них теж чимало дурноголових жартівників, які тільки збивають і заплутують. Тому важливо дочекатися того, хто справді знає". Одного разу навіть Даня похитнувся у своєму скептицизмові. Чергова невдала репетиція добігала кінця, він збирався побігти по пиво, але Сатурнум, так само закотивши очі під лоба, зупинив його. "Підеш через півгодини, — прогудів він. — Тільки шуруй зразу в кіоск, магазин буде зачинений". "Так може я к-краще зараз піду, по-по-поки не закрили?" "Зараз не можна. Потім зрозумієш, чому. Просто повір". Заради чистоти експерименту Даня погодився зачекати. Навіть Байт Раббіт не міг повірити, що вищі сили — хоч які б вони були, — доповідають своєму адепту про негаразди в найближчому гастрономі. Повернувся Даня без пива й з порогу запитав: — З-з-звідки т-ти знав? Сатурнум знизав плечима: — Навіщо знати, коли можна побачити? Ніхто так і не довідався, що і як побачив Сатурнум. Даня ж тільки лаконічно повідомив, що просто біля входу в гастроном зарізали людину, й тепер там зібрався чималий натовп, чекають на міліцію. Після цього випадку зі слів Сатурнума ніхто не сміявся. До наступної неділі. Саме тоді музикантам вдалося відновити "статус кво". Коли вони прийшли до гаража, Байт Раббіт розгублено повідомив, що батько поміняв замок і нічого йому не сказав. Даня потирав руки і тягнув усіх на пиво, але Сатурнум наполягав, щоб нікуди не йти. — Твій батько зараз прийде, — сказав він Байт Раббіту. — Він просто забув віддати тобі ключа. Минула година. Вася набирав номер батька, але телефон не відповідав. На запитання, скільки ще чекати, Сатурнум нічого сказати не міг, тому початкова пропозиція Дані врешті-решт перемогла: всі звалили на пиво й тільки Санька залишився під дверима. Вижлуктивши по літру світлого, музиканти вернулись і застали Сатурнума в тій таки скрюченій позі під гаражем. — Шо, Девід Блейн, замилилося третє око? Злиплось очко твоє всевидюще? — під'юджував Жека. — Надурили демони? Нареготавшись і випивши ще по літру за реванш здорового глузду, всі розійшлися. Наступного дня Байт Раббіт нікому не сказав, що його батько таки справді збирався прийти, але прихопило серце. Він випив ліки і ліг трохи відпочити, заснув. Навіть телефону не чув. "Так буде краще для всіх," — вирішив Байт Раббіт. І тепер тільки він був переконаний, що Сатурнум бачить не лише солдатів на дорозі, але й щось інше. — Але як? Н-н-навіть, якби ми хотіли — а я в цьому вже не п-певен, — потрапити до се-села... — Даня ходив поперек шляху і перекрикував вітер. — Як? Чи, може, ти га-га-гарненько попросиш В-вельзевула і він зробить нас н-н-н-н-невидимими? — Якось так... — кивнув Сатурнум і примружив очі. Він дивився в бік дальньої від них лісосмуги, за якою починалося Міцне. За чорними тополями виднілося дві хати; двері однієї з них відчинилися. Висока жінка, зігнувшись, бігла до дерев. За руку вона тягнула хлопчика років десяти, який ледве волочив ноги. На якусь мить вони зупинилися між тополями. Жінка схилилася до дитини, кілька разів змахнула рукою в бік траси. І тоді вони побігли. Так швидко, як тільки могли. Поле не хотіло їх відпускати. Коли хлопчик удруге впав, вітер доніс до музикантів його рюмсання. Й не лише до музикантів. Солдати теж помітили втікачів й за хвилину їхній БТР уже мчав навперейми. Жінка з дитиною не зупинялися. Це справді була втеча — відчайдушна й безглузда, втеча, що не передбачала жодного кроку назад, жодного прорахунку. — Побігли! — крикнув Сатурнум і помчав по шляху. На відміну від жінки з дитиною, вони мали набагато кращі шанси перемогти в цих двосторонніх перегонах. Байт Раббіту здалося, що жінка зупинилась і щось кричить до них — саме до них, а не до БТРа, який уже фактично наздогнав Далі ніхто з музикантів не озирався, навіть Ізіда, яка нарешті вимкнула камеру. Вже в селі, за першим-ліпшим поворотом, вони почули ззаду дві короткі автоматні черги. Чомусь ніхто не сумнівався, що стріляють саме в їхній бік. Кожен із них хотів так думати. БТР вертався на шлях. А з траси ніхто б і не помітив серед поля дві темні плями, схожі на проталини: більшу і трохи меншу. * * * Буча, супермаркет мережі "Сільмаг". — Я можу вам чимось допомогти? — запитувала дівчина в білій блузці й синій безрукавці, з елегантним корабликом на голові, в кожного покупця, хто виявляв нерішучість перед полицями в алкогольному відділі. — Да, поможи мені, зайчик, поможи, — зрадів неголений дідок, від якого густо тхнуло мазутом. — Бо мені якраз пару гривень на півлітру не хватає. Порадниця усміхнулась, по-дитячому розвела руками й одійшла до іншого покупця. — Я можу вам чимось допомогти? — Аімінно? — холодно спитав пузань у шкірянці з відповідною до його статури барсеткою. — Можу порадити вам нову високоякісну продукцію лікеро-горілчаного заводу "Кремінь"! — затараторила дівчина-кораблик. — Дозвольте звернути вашу увагу на цей коньяк, виготовлений із найкращих виноградних спиртів за найсучаснішими технологіями, що гарантують тонкий, збалансований смак, неповторний букет і неперевершений аромат! Зверніть увагу, що тільки цього місяця діє спеціальна рекламна ціна на всю продукцію торгової марки "Кремінь", а це всього лише двадцять гривень за пляшку чудового коньяку! Купуйте коньяк торгової марки "Кремінь" — і отримайте подарунки! — І які подарунки? — пузань крутив у руках пляшку. На етикетці був зображений Роберт Дауні-молодший в образі Шерлока Холмса, який тримав замість люльки келих янтарного напою. — Подарунки — це ще одна пляшка коньяку безкоштовно й купон для участі в безпрограшній лотереї, а також картка з десятивідсотковою знижкою на всю продукцію торгової марки "Кремінь"! — А якщо я куплю дві пляшки? — поцікавився власник барсетки. — Тільки протягом цього місяця ви маєте нагоду гарантовано отримати рівно вдвічі більше, ніж купуєте! Якщо ви вирішили придбати дві пляшки коньяку торгової марки "Кремінь" — ось вам ще дві в подарунок! Щоб отримати решту подарунків — підходьте, будь ласка, до нашої спеціальної рекламної стійки біля виходу! Пузань поклав до візка чотири пляшки, від'їхав на кілька кроків, але повернувся і делікатно, майже пошепки, запитав: — Я взагалі-то коньяк не дуже... А на водку якоїсь акції у вас, часом, нема? Дівчина-кораблик усміхнулась і по-дитячому розвела руками. * * * Пробігши в доволі бадьорому темпі з півкілометра попри став, музиканти зупинилися під вербами. Вони все чекали, що почують за спинами завивання двигуна і втягували голови в передчутті нових пострілів. Натомість їх оглушила абсолютна тиша. По правий бік вулиці, якою вони тікали до ставу, простиралися городи. Метрів за сімдесят вона повертала круто праворуч. Ізіда знову ввімкнула камеру. — Ідіть уперед, а я зніматиму з цієї точки. Почну з панорами, а потім проведу вас на загальному плані. Сатурнум якось розгублено кивнув і покірно пішов уперед. Зрештою, іншої дороги тут не було, тож решта музикантів вервечкою потягнулися за ним. Коли дійшли до повороту, Ізіда окликнула музикантів: — Давайте ще один дубль зробимо! Даня, не озирнувшись, завів за спину руку з піднятим середнім пальцем. Вони опинилися на маленькому перехресті; праворуч так само чергувалися довгі прямокутники городів, відгороджених від вулиці здебільшого дротяними парканами, ліворуч тягнулися довгі приземкуваті колгоспні будівлі. За перехрестям починалися людські хати, і компанія рушила саме в цьому напрямку. Ніде нікого. І жодного звуку, жодного поруху. Втім, не зовсім так. Ось праворуч пролунав обережний дерев'яний стукіт — хтось щойно зачинив ставні. Коли проминали наступне подвір'я, Даня вловив боковим зором, як колихнулася фіранка. Перед третьою хатою хлопці зупинилися, почувши, як бамкнула клямка і заскрипіли вхідні двері. Це була жінка. Вона стояла в сінях, спиною до вулиці. Тоді зігнулася і подалась трохи назад, як це роблять під час перетягування каната. Повільно, з великим зусиллям відступила на два кроки й озирнулася на сходи. Вона справді тягнула на себе якусь доволі грубу мотузку, і якби цієї миті хтось зсередини хати сильно шарпонув її на себе, було б зрозуміло, принаймні, що відбувається. Музиканти в своїх спостереженнях не помилилися. На іншому кінці мотузки був кремезний чоловік із чорною бородою і довгими руками. Чоловік був, вочевидь, мертвий, і жінка, обв'язавши його ноги, поволі витягала тіло на вулицю. Ось вона ще відступила, випроставшись і тихо зойкнувши. Здоровань сповз на одну сходинку, його голова відкинулася назад. Якусь мить він наче сидів собі й дивився у небо. Жінка відтягнула тіло подалі від будинку й тоді, квапливо озирнувшись, побігла назад. — Оце так к-к-к-кіно! — вигукнув Даня. — Тільки де ж, бляха, на-на-наша К-кіра Му-у-уратова лазить?! Чи вона й да-далі поля та ве-ве-верби з-знімає? Всі перезирнулися, бо й справді Ізіда давно мала їх наздогнати. Пошуки тривали хвилин п'ять. Рівно стільки часу знадобилося, щоб спуститись до ставка. Даня перший побачив відеокамеру, що валялася під вербою. Сліди від ставка вели ледь помітною бічною стежкою, що впиралася в лісосмугу. Вони не помітили її раніше саме тому, що не було тут ніяких слідів. Адже на такі сліди вони б точно звернули увагу: мало хто ходить узимку босоніж. — Фак, її зомбі за-захавали... Пацани, н-нам усім жопа! — голос Дані тремтів, як і він сам. — Не захавали, — Сатурнум присів і уважно роздивлявся відбитки на снігу. — А к-куди ж вона, по-твоєму, по-по-поділась?! — Крові немає, — розтлумачив Байт Раббіт. — Значить, є шанс. — Який у сраку ш-шанс? Зомбі — це не мєнти, во-во-вони не з-забирають людей на вулиці п-п-просто так! — Чуєш, ти хоч одного зомбі тут бачив? — сплюнув Жека. — Може, це шизуха всіх тут косить? Хоча, навряд чи це щось міняє. — Пішли. Побачимо, куди ці сліди ведуть, — спокій Сатурнума справляв на хлопців дивне враження; вони підозрювали, що він знає більше, ніж говорить, а тому може втягнути їх у по-справжньому небезпечну халепу. Втім, вибору, як і раніше, не було. Під самою лісосмугою стежка забирала праворуч і виводила на більшу вулицю. Ліворуч, на пагорбі, виднівся цвинтар, од— разу за ним — корпуси заводу. В одному з будинків поблизу кладовища музиканти помітили світло. Це трохи підбадьорило їх. Отже, не всі в цьому селі подуріли настільки, що бігають босими по снігу. Над воротами, на бляшаній стрічці з вигадливим орнаментом, було написано "Кремінь". І нижче, червоними літерами: "Нові традиції — стара якість!". Зовні це була натуральна фортеця. Сатурнум штовхнув ворота, але з тим таки успіхом він міг би штовхнути столітнього дуба. Глухі двері прохідної теж були замкнені зсередини. — Може, пос-с-стукаємо — і нам в-відчинять? — спробував пожартувати Даня, зиркнувши на Сатурнума. — Самі відчинимо, — запевнив Саня й розшнурував рюкзака. Так, іноді він міг дивувати. І не тільки своїми трансовими станами. Цього разу він ошелешив друзів чистим матеріалізмом, видобувши з наплічника чималу дерев'яну коробку, обмотану вогнепровідним шнуром. Ніхто з музикантів ніколи на власні очі не бачив вибухівки, та всі з першого погляду зрозуміли, що це вона і є. — Саня, ти вольтанувся? Ти хочеш, щоб тобі хєр одірвало? — мляво сказав Жека. — Це ж як мінімум спроба теракту, всі діла. Сатурнум розмотував шнур: — Мені треба туди, — от і все пояснення. — Сподіваюся, ця штука не спрацює, — пробурмотів Жека, хоча насправді він думав, навіщо два місяці тому подарував Сатурнуму на день народження "Депеш Мод" Сергія Жадана. — Тепер слухайте уважно, — казав Саня, коли всі відбігли від прохідної метрів на двадцять убік, сховавшись за виступ на стіні. Шипіння бікфордового шнура просочувалося в паузи між словами, і від цього сичання кожен відчував сухість у горлі. — Якщо все правда, то на цьому заводі має бути дещо... — ... ти м-маєш на увазі склад го-го-готової продукції? — Даня досі сподівався, що їхня ідіотська пригода закінчиться відносним хепі-ендом. — Так, саме про це я і кажу, — несподівано погодився Сатурнум; його очі закотилися під лоба, повіки затремтіли, і для всіх це був кепський знак, передусім для Байт Раббіта. — Таємниця життя, таємниця смерті — за цими воротами! — вів далі Санька. — Влада над мертвими дає владу над живими. Ради цього ми тут. — Та нас усіх захавають, дурило! — закричав Жека. Сатурнум зверхньо посміхнувся, а тоді заліз під куртку й видобув звідти круглий кулон. — Цей амулет, — урочисто виголосив він, — захистить мене і всіх вас, ми зможемо зайти й ніхто нас пальцем не зачепить! — Ти, часом, не в рок-шопі на Кловській купив цей прикол? — поцікавився Жека. — Пацани, він чокнувся! Вибух усіх розчарував. Нічого приголомшливого, наче хтось запустив петарду. Щоправда, двері на прохідній мали право на іншу думку: в нижній частині зяяла діромаха з рваними краями. Видовище, звісно, справляло враження, але побічний ефект полягав у тому, що пролізти крізь цей отвір міг хіба що не дуже товстий кіт. Або ж надзвичайно худий пес. З огляду на те, що собаки й коти кудись безслідно пощезали з села, в цю дірку не міг пролізти ніхто. Сатурнум вилаявся, але знову поліз у наплічник. Цієї миті за воротами пролунав металевий скрегіт — і вони подалися всередину. Рюкзак Сатурнума гепнувся на землю. Всі музиканти інстинктивно відступили на кілька кроків назад. — Оп-па, м-мєнти, — прохрипів Даня Інферно. — Пацани, нам жопа, — додав Жека. Те, що коїлося на заводському подвір'ї, викликало дивні й суперечливі асоціації. Це було щось середнє між полем бою, профспілковим страйком і третім днем весілля. І все це страшно смерділо. Живі мерці штовхали одне одного, в різних кутках відбувалися незбагненні й по-своєму комічні бійки. Один доволі акуратний стариганчик у твідовому костюмі й лакованих, заляпаних кров'ю, черевиках, молотив лобом хлопця в комбінезоні, якому бракувало обох рук; якщо взяти до уваги колір і візерунок його картатої сорочки, то не залишалося сумнівів, що руками саме цього робітника ласують дві умиротворені бабці з чорними проваллями очей, котрі прилаштувалися під головним корпусом, Повсякчас на слизькому від крові та нутрощів подвір'ї хтось падав і це спричиняло низьке, тваринне рохкання свідків атракції. Більшість мерців тримали в руках пляшки з логотипами торгової марки "Кремінь"; вони поливали коричневою рідиною одне одного, намагалися її пити, хоча мало кому це вдавалося: коньяк витікав із дірявих горлянок і проступав мокрими плямами на одязі. Кілька безголових потвор снували від однієї стіни до іншої; після кожного зіткнення з їхніх ший виплескувались густі фонтанчики крові. Деякі мерці трималися групами, згуртувавшись навколо ящиків "Кременя", щедро розставлених по всій території. Між усіма цими істотами помітно вирізнявся літній чоловік — один із небагатьох, у кого на обличчі збереглися обидва ока. Він щойно підійшов до групи зомбі, що розташувалася найближче до воріт, став перед ними й викрикнув наказ, простягнувши руку в бік музикантів. Мерці загарчали й доволі спритно кинулися вперед. Останнім повз гниляк, в якого нижня частина тулуба закінчувалася роздробленими тазовими кістками. Комусь страх додає рішучості й наснаги, а когось позбавляє останньої волі. Жека зреагував миттєво. Взутий у тяжкі берцовки, він мчав так швидко, наче всі святі отці вперіщили його по дупі своїми нетлінними нагаями; відразу за ним відчайдушно задихався Вайт Раббіт, який курив з п'ятирічного віку й міг похвалитися рентгеном своїх легень навіть перед зборищем живих мерців. Від них добряче відставав Даня Інферно. Він часто озирався й ризикував втратити рівновагу, але на те були причини. Бо тільки він бачив затуманені й водночас розгублені очі Сатурнума, якому в литку вчепився дрібний плюгавець із діркою в черепі, що з неї сипалися грудки землі й жовті згустки зогнилого мозку; Саня не зміг навіть закричати, коли наступний мрець проштрикнув йому щоку власною зламаною ключицею. Поваливши хлопця на землю, зомбі розпочали трапезу; і тільки безногий гниляк, оцінивши кількість претендентів на живця, вирішив продовжити гонитву й вже тягнув пальці до Дані. Той розмахнувся, як футболіст другої ліги, і так загилив зомбі-інваліда, що мало не впав. Диво, яке допомогло втримати рівновагу, полягало в тому, що його нога застрягла в роті зомбака; перемістивши на неї центр ваги й здригнувшись від хрускоту нижньої щелепи, він другою ногою завдав не менш майстерного удару — бодай на декілька хвилин гниляк опинився в офсайді. Тоді ж Господь милосердно нагадав Дані, що нижні кінцівки можна використовувати не тільки для того, щоб копати мерців, — і він побіг. Кілька разів озирався, та зомбі, здавалося, втратили інтерес до переслідування. Тільки безногий труп крутився дзиґою й навіть намагався вкусити когось із своїх колег, але травма нижньої щелепи псувала всі плани; врешті-решт, його надокучливість здобулася на достойну винагороду: жирний труп у поплямованій піжамі, якому двічі доводилося вивільняти ногу з пазурів цього скаженого обрубка, відклав убік руку Сатурнума й, притиснувши коліном безногого мерця, з нечуваною легкістю відірвав йому голову; тоді добряче замахнувся й відкинув цю несамовиту довбешку аж до заводських воріт; тулуб іще трохи покрутився біля товариства, а тоді брасом поповз до заводу. Дані аж стало цікаво, чи знайде канібал-невдаха свою голову і чи вдасться припасувати її на місце, але ноги його виконували зовсім інші, раціональніші, накази свідомості. Наздогнавши Жеку й Байт Раббіта, котрі зупинилися біля поваленого тину, Інферно сказав: — Вони за-за-забрали його з с-собою... Те, що ли-лишилось, забрали... Страх повернувся до всіх трьох і зажадав сплати відсотків. — Нам ж-жопа, пацани... — додав Даня. — Треба ви-ви-вибиратися звідси. Джіперс Кріперс запропонував поки що сховатися в якійсь хаті й обдумати план дій, а заодно й подбати про сякий-такий захист. Вибухівка Сатурнума — єдина зброя, що в них була, — залишилася на окупованій живими мерцями території. — Головне — не потрапити в гості до когось із них, — зауважив Байт Раббіт. — А ще в-важливіше, щоб у ра-разі ч-чого нас не сплу-у-утали з к-кимось із них, — додав Інферно. Жека пропонував навідатися в будинок біля цвинтаря, в якому горіло світло, та ця ідея категорично не сподобалася Дані й Вайт Раббіту. Зійшлися на тому, що краще уникати контактів із місцевим населенням і пошукати прихистку подалі від кладовищ і заводу. Що далі вони просувалися вглиб села, то більше переконувались: у Міцному ніде не можна почуватися у безпеці. Кілька разів назустріч їм шкутильгали трупи, й тоді хлопці перескакували паркани, тікали городами, ховалися за хатами чи сараями. Розминувшись із черговою групою живих мерців (Даня був переконаний, що це була сім'я в повному складі), вони ледь не потрапили в пастку: коли забігли перечекати кілька хвилин у конюшні при доволі великому обійсті, на них там чекала ще одна компанія. По дорозі хлопці встигли трохи озброїтися (Даня тримав у руках вила, Байт Раббіт — косу), але навряд чи це допомогло би їм урятуватись. Адже ніхто з музикантів не чекав нападу, а тим більше — засідки. Двоє мерців заховалися в сіні на піддашші. Коли хлопці переступили поріг, усе відбулося миттєво: перша потвора повалилася на Байт Раббіта, який встигнув виставити перед собою косу, спрямувавши вістря на нападника. Другий мисливець на живу плоть теж зістрибнув дуже невдало й напоровся на вила. Поки мерці висмикували зі своїх тіл сільськогосподарські знаряддя праці, музиканти вже встигли перескочити через тин на сусідський город. Вони знову були роззброєні й беззахисні, але живі. Проминувши ще кілька дворів, Жека показав на приземкувату хату-мазанку, вікна якої були забиті дошками. Нікудишня фортеця, та для тимчасового перепочинку — що треба. Байт Раббіт знайшов достатньо велику каменюку, якою вдалося збити навісний замок. З іншого боку на дверях була кована клямка і міцний дерев'яний засув, — найкраща несподіванка за останні години. А втім, ця хата приготувала для столичних блек-металістів ще дві новини. Одну — хорошу. Розділ 18. Іди за мною, гниляк Генерал Микола Станіславович Аматов підійшов до вікна, поправив портьєру. — Я нє буду, я нє буду целова-ать халодних рук... В етой осені нікто нє вінова-ат, нє віноват... — продекламував ламким басом, сперся руками об підвіконня. "Сьогодні щось малувато", — він притулився до броньованого вікна і задоволено усміхнувся, поплескав себе по щоках. Під будинком уряду відбувалася чергова акція протесту. Звична картина. Люди з транспарантами. Раніше генералу навіть подобалося читати всі ці написи. Кожного дня, за сніданком, він згадував про цих недоносків та їхні осточортілі вимоги. Поки що він дозволяв пікетникам вільно й демократично мерзнути просто під вікнами свого кабінету. Спочатку генерал був переконаний, що всі ці сміхотворні мітинги проплачені опозицією. Він вірив у те, що насправді його народ — розумний, практичний і терплячий. Коли Аматов звертався до людей із промовами, то саме цей ідеалістичний образ чесних трудівників, запозичений із радянських плакатів, проступав на плащаниці його душі й випромінював надійне, заспокійливе світло, наче православна ікона в пишному золотому окладі. Коли він скрутив голову так званій опозиції, закинувши всіх її більш-менш помітних лідерів до в'язниць, нічого не змінилося. На свій превеликий подив, генерал щодня спостерігав із вікна ту ж таки картину: багатотисячний натовп, який вперто і бездумно вимагав неможливих речей. Тоді генерал нарешті зрозумів, що переоцінив свій народ, — і радянська ікона в його душі зблякла. Ці розбещені свободою нікчеми думали тільки про себе, про свою шкуру. "Дегенерати. Чортові дегенерати, крикуни. Хіба для таких людей ми будуємо нову державу?", — сердився генерал, коли за вікном звучали бляшані барабани. Найбільше дратували Аматова таблички з назвами населених пунктів, областей та регіонів, усі ці "Баришівка", "Черкаська область", "Кривий Ріг", "Вінниччина" і — як ніж у спину — "Донбас", "Луганськ", "АР Крим". Секретарка повідомила, що в приймальні чекає полковник Тирлиця. "Хай заходить", — генерал сів у крісло під власним портретом. — У нас є результати по Міцному. Щойно говорив із Горбом, вони завершили першу серію тестів, і він хоче негайно доповісти про результати Вам особисто. — Він тут? — Ні, в лабораторії, але Ви можете зв'язатися з ним по Скайпу. Аматов скривився. — Добре, включай цю хріновину. Тирлиця відкрив ноутбук, підключився до мережі й за хвилину на екрані з'явилося обличчя Миколи Васильовича Горба, доктора наук, професора, члена-кореспондента НАН України, який протягом останніх шести років очолював лабораторію медичної мікробіології, що безпосередньо підпорядковувалась Міністерству оборони. На його засмаглому обличчі, обрамленому бородою, важко було прочитати бодай натяк на якісь емоції. — Я вас слухаю, Миколо Васильовичу, доповідайте. Тільки... — генерал подивився на Тирлицю, потім на свої руки. — Давайте коротко і по-суті, без лекцій. — Ми взяли чотири зразки продукції, що різняться за датою виготовлення. Дослідження токсинів, виявлених у цьому коньяку, ще не завершені, на вичерпний аналіз знадобиться кілька місяців. Очевидно, вони насамперед пригнічують та руйнують діяльність центральної нервової системи. Ці токсини не виводяться з організму й патогенез цілковито залежить від того, як швидко і в якій кількості вони накопичуються. — Мені про це вже доповідали... — холодно перебив генерал. — Токсини містяться у всіх зразках і спектр патологій, спричинених ними, надзвичайно широкий, — мікробіолог наче й не чув ремарки Аматова. — Якщо людина має хронічні захворювання, то під впливом агента спостерігається різке погіршення клінічної картини, імунітет практично зникає, як при захворюванні на СНІД. Більшість отриманих нами результатів потребують уточнення і перевірки, це не так просто, і я би просив вас розглянути можливість підключення фахівців з інших центрів, які мають більший досвід у напрямку... Горб нахилився до камери: — Ви мене чуєте, генерале? Генерал мовчки кивнув. А тоді, опустивши очі, сказав: — Ми обговоримо це питання пізніше... Тільки, мабуть, уже не з вами, а з більш... компетентними... спеціалістами. Якщо це все... — Не все, ні. Найважливіша інформація на сьогодні полягає в тому, що ці токсини не мають до нашої проблеми ніякого стосунку. Вони можуть спричинити органічні зміни, ураження певних ділянок головного мозку, але не ось це... Горб узяв зі столу знімок і тримав його перед собою кілька секунд. — Що це за мамалига? — Аматов втрачав терпіння. — Це знімок головного мозку. — Якого ще мозку?! Чий це мозок? — Чий? Ну, це питання... часу... — мікробіолог поглипував у веб-камеру, наче знуджений телеглядач. — Сьогодні — їхній, а завтра — мій... Чи ваш. Про генерала часто писали, що він уміє стримувати свої емоції, як ніхто інший. Але його найближче оточення добре знало, що спокій Аматова — це найгірший симптом його душевного стану. Лють упливала на генерала, як валеріанка. І тоді він міг діяти швидко, вивірено й жорстоко. Полковник Тирлиця знав наперед, чим закінчиться ця розмова. Залишалося тільки почекати, поки цей нещасний Горб вичерпає запас своїх поганих новин. — В одному зі зразків коньяку, який вдалося вилучити безпосередньо з Міцного... Ну, якщо говорити прямо, то пляшка була в кишені ось цього славного чолов'яги... — мікробіолог знову продемонстрував дивний знімок. — Ми знайшли не тільки токсини, але й патогенні пріони. — Поясніть. — Це інфекційні частинки, які набагато дрібніші за будь-який вірус і які можуть передаватися генетично. їм не може зашкодити ні висока чи низька температура, ні радіація, ані спирт, ані формальдегід, — це дуже стійка сполука. Пріоновий білок, що набуває патогенних форм, — це інфекція, від якої немає і не може бути ліків. Її інкубаційний період може тривати дуже довго — протягом десятиліть. Це бомба сповільненої дії, але її можна активізувати протягом доби. За допомогою ось цього чудового напою. Михайло Васильович Горб підніс до веб-камери келих із коричневою рідиною і цокнувся з об'єктивом. — Пріони містяться в лейкоцитах кожної людини, — вів далі Горб, так і не пригубивши напою. — І якщо в кров потрапляє настільки активний патогенний агент, — мутація відбувається надзвичайно швидко. На знімку, який ви щойно бачили, — результат цієї мутації, дуже рідкісна й малодосліджена форма енцефалопатії. Простіше кажучи, тканини мозку деградують і перетворюються на однорідну пористу масу. На ранній стадії хвороба вражає ту частину мозку, яка відповідає за координацію рухів; людина просто втрачає контроль над власним тілом. І втрачає настільки, що... як би це сказати... вмирає, але не назавжди. — Тобто? — Як ви справедливо зауважили, — Горб знову тримав у руках знімок, — це вже не мозок, а якась мамалига. Але цей прикрий факт, як і відмова та навіть фізичний розпад всіх інших життєво важливих органів, ніяк не заважає... продовжувати існування. Скажу вам чесно, генерале, навіть для пріонної інфекції — це дуже круто. Патогенна форма білка, виявлена нами, має власну пам'ять і програму дій, вона сильніша за життя і смерть. — Яку ще пам'ять? Яку програму дій? — Генерале, ви коли-небудь чули про хворобу Куру, яка винищила плем'я форе в Новій Гвінеї? На щастя, це плем'я було ізольоване у високогірних районах, і епідемія не поширилась далі. Ця пріонна інфекція — наш близький, хоч і примітивний, родич. Хвороба Куру також закінчується мамалигою в голові, вона також передається генетично й вона також невиліковна. А мутацію пріонів у цьому племені спричинило одне-єдине, генерале: канібалізм. У вас іще залишилися запитання про пам'ять і програму дій? Аматов мовчав. — Генерале, патогенні пріони, якими хтось доповнив букет коньяку "Кремінь", не упали з неба і не прилетіли з Нової Гвінеї. Кров, генерале, пам'ятає смак тридцять третього року значно краще за нас. Знайти таку кров і випустити на волю її понівечену пам'ять — зовсім неважко. Рано чи пізно це могло статися і без стороннього втручання. Просто комусь захотілося все пришвидшити. — Що ви... пропонуєте? — Що я пропоную? — Михайло Васильович вперше за час розмови усміхнувся. — Я пропоную випити! За мертвих і неживих! Мікробіолог знову цокнувся з веб-камерою, залпом випив коньяк і від'єднався. — Треба зачистити там усе к чортовій матері, — міркував уголос генерал. — Якщо раптом у всій цій маячні є хоч крапля правди. А цього доктора... Зроби так, щоб я його більше не бачив. Це також стосується всіх очевидців і свідків... зараження. Ти зрозумів? Полковник уже набирав номер на мобільному. Він усе зрозумів. — І ще одне. Давай сюди Чвалова. Негайно. * * * Старі хати, в яких тривалий час ніхто не живе, пахнуть торішнім листям. Тобто, дуже по-різному. — Ва-ва-ва... — Ну? — Запальничку д-дай. Вася дістав свою бензинку, про яку завжди з гордістю і любов'ю говорив, що це “дуже якісна підробка". Декілька секунд простояли в темряві, тупо дивилися на вогник, який так гарно горів і... і все. Перед ними, на відстані витягнутої руки, виднілося дупло старої печі. Обабіч, за рамами без дверей, чорніла душа цієї хати. — Праворуч — для людей, ліворуч — для свиней. Знаю я цю народну архітектуру і побут, — сказав Вайт Раббіт. — Ліворуч, — озвався Жека, — спершу подивимося там. Вася підняв над головою свою запальничку. Якби темрява уміла сміятися, вона б закашлялась. — Чекай, — Джіперс Кріперс притримав його за лікоть. Вася побачив у його руці ліхтар. Ще радянського виробництва, з металевим корпусом, на акумуляторах. — Т-т-тю, блін, міг би й зра-а-азу сказать. Ану, д-дай сюди, — Даня крутив у руках цей раритет, оснащений штепсельною вилкою; і нащо прийдешні покоління вигадували окремі зарядні пристрої? — Ц-це якісь іграшкові в-в-в-вила з п-п-п-підсвіткою... Клац. Темрява вміє тиснути, світло вміє перемагати. І перемога ця, що на мить засліпила всіх, увінчалася криком. У дальньому правому кутку, зіщулившись, сиділа Ізіда. Вона затулила обличчя руками, та нікому не треба було бачити її лиця, щоб упізнати. — Т-ти? — Фух, ми вже думали, тебе схавали, як Саньку. Жека підійшов, присів біля неї навпочіпки. — Як тобі вдалося від них утекти? Ізіда тремтіла, мов у пропасниці, й намагалася міцніше притиснути коліна до грудей. Вона тулилася до стіни, ніби хотіла загорнутися в неї, наче у ковдру. Знадвору почувся скрегіт. — В-в-в-в... — Вируби цей довбаний ліхтар! Хвилина тиші. Потім кроки й гарчання. Кроки. Знову хвилина тиші. Півтори. Дві. Такої тривалої тиші ніхто з них, певно, не пригадав би. Бо тривалість — це функція страху, а не часу. — Як ти сюди потрапила? — Мене... Мене сюди привели... — дівчина тицьнула пальцем у темряву. — Там... ще одні двері. — Хто?! Хто привів? — Я... я не знаю. Тріск і гарчання. Тільки цього разу кожен розумів, що мовчання і темрява їх не порятують. Трансфер відбувся, тепер ці зрадливі легіонери виступають за іншу команду. Тріск, удар, ще удар, скрегіт завіс; грюкіт линув звідти, куди показувала Ізіда. Бічні двері. Ось вони з виляском падають на долівку. Нічого не видно, зате чути, наче в кінотеатрі: звук звідусіль, тріщать не тільки дошки, але й судини мозку. Шурхіт. Крок. Ще крок. Ізіда обома руками стискає руку Джіперса Кріперса, й за інших обставин він би сичав від болю. Але не цього разу. Цього разу сичить не він. Сичить хтось у другій половині хати. І це сичання наближається. Воно вже біля печі. Разом із смородом, який важко з чимось переплутати. Клац! — і всі на мить сліпнуть. їм здається, що лише на мить. Долівка стиха цокотить і кришиться: істота, що насувається на музикантів, тягне за собою дворучний ковальський молот; так діти тягнуть за собою санчата на гірку. — Йоммана... — Вайт Раббіт хоче відступити ще крок до стіни, та ногу ніби щось тримає; еге ж, це і є стіна. Ліхтар підтанцьовує в руках Дані, він водить ним перед собою, немов ганчіркою, якою намагається швидко витерти з дошки "погані слова" саме тієї миті, коли вчителька переступає поріг класу. Але істоту, що наближається до них, неможливо стерти, вона досі перед очима; сморід загусає в ніздрях, лоскоче в шлунку, шурхає між піднебінням та коренем язика нестерпно жорстким пером. Чотири кроки, небезпека калатає в усі дзвони, страх циркулює від маківки до п'ят зі швидкістю води, що вилітає з брандспойту. Ізіда задихається зойком, кашляє. Зламана шия дозволяє істоті носити голову, закинувши її практично на спину, тож обличчя вони не бачать, за винятком хіба що точеного довгого носа з вузькими ніздрями. Ця голова дивиться на них ніздрями. У правій щось тихо ворушиться, біліє, звивається. — От жалко п-п-пацана... — зітхнув Даня. Мрець і справді справляв жалюгідне враження. Він безпомічно сіпався, вчепившись у рукоять молота, наче це була його єдина точка опори. Голова на зламаній шиї бовталась, як мотоциклетний шолом. — Зараз я йому вправлю хрящі... — прошепотів Жека. Він поволі зміщувався праворуч, заходив з тилу. — Ну й морда, піндик... План Джіперса Кріперса полягав у тому, щоб вихопити кувалду з рук мерця, — й тоді вже діяти, як карта ляже. — Краще відійди... вбік, — голос пролунав у Жеки над вухом. Музикант підняв руки й слухняно відійшов до стіни. З темряви безшумно вийшов чоловік із кумедною еспаньйолкою та волоссям до плечей. Зблиснув ніж, і зомбі повалився на підлогу. Бородань тримав за волосся голову мерця, яка люто клацала щелепами. Потім відійшов до дверей. — Посвіти... сюди, — гукнув до Дані, вільною рукою потягнувши засув. Вітер підхопив пола його спортивної куртки; на грудях чоловіка спалахнув золотом ієрейський хрест. — Ого, чувак по хіп-хопу прикинутий, — реготнув Жека. Отець Дмитро залишив цю репліку без відповіді. Він постукав трофейною головою об підлогу — й тіло мерця зреагувало на цей звук, порачкувавши до нього. Тоді священик нахилився, трохи подався вперед і, широко розмахнувшись, пожбурив голову якомога далі від хати; тіло зомбі якось зневажливо рохнуло й поповзло на пошуки свого цінного аксесуара. Залишалося тільки зачинити двері. Священик витер ножа об штани, сховав його за халяву чобота, і підійшов до Ізіди. — Як ти? — Гірше... Болить. — Це він т-тебе сюди п-п-привів? — Я побачив, що на неї... еее... напали... Але я не встиг... Мені дуже шкода... — священик зняв з плеча сумку, поставив на підлогу. Потім витягнув із кишені револьвер, перевірив набої. — Е-е, попустись, що ти надумав? — І хто ти взагалі такий? — А хіба тепер... це має значення? — отець Дмитро присів поруч з Ізідою. — Якщо це вас утішить... я був... настоятелем храму... еее... в цьому селі. — Так ти... тобто, ви... в натурі, тобто, справді священик? — зніяковів Жека. Отець Дмитро знизав плечима. — Я вже і сам... не знаю... — Чуєте, святий отець, — сорі, я не знаю, як до вас правильно звертатися, — словом, нам треба вибратися звідси, ми тут взагалі випадково... — У когось є цигарка? — жестом перепинив Байт Раббіта священик. Даня простягнув йому пачку LM. — Червоний LM? — зрадів отець Дмитро. — Я коли курив... ще до висвячення... то лише LM, і тільки червоний. Бо синій... еее... гидота. — Якщо коротко... — випустив дим настоятель храму Всіх Святих, — то ви влипли. Звідси... навряд чи можна... еее... вибратися. Село повністю... ізольоване. Регулярні війська... Я нарахував батальйонів... еее... шість, не менше. Скрізь... колючий дріт... тягнуть. Дві танкові роти... Вони чекають... наказу. Чуєте... як все... затихло? Перед боєм завжди... тихо. * * * Ніна Андріївна запалила свічку на покутті, перехрестилася, прочитала молитву. Вона знала, що цей тихий день — останній. Більше днів не буде. Вона сіла за стіл, розгладила руками газету. Це була друга шпальта "Київського вісника", ще за вересень. Великий заголовок, три колонки дрібного тексту й одна велика фотографія. Ніна Андріївна добре пам'ятала той день, коли побачила фотографію на цій сторінці. Пам'ятала, як почорніло в очах, як підкосилися ноги. Тоді вона, як і тепер, поклала газету на стіл, а сама пішла до серванта, відкрила дверцята, де тримала документи, листи і списані від руки аркуші з рецептами. Під усією цією кіпою, зображенням донизу, лежала одна-єдина фотографія. Саме по неї стара і прийшла. Ніна Андріївна поклала цю вижовклу світлину поруч із газетним портретом. Довго вдивлялася в лиця на цупкому картонному прямокутнику. Ці обличчя були надто дрібні, деякі з них зовсім стерлися. На першому плані стояли діти. Десятеро сільських хлопчиків і дівчаток, усі босі, худі, в заношених сорочках і свитках. Одна тільки дівчинка вирізнялася з решти, вона стояла у центрі. В спідничці, пишній блузці, красивих туфельках. За дітлахами тіснилася шерега енкаведистів. Їхній очільник, біловолосий і немовби безбровий Іван Кодій, тримав руки на плечах своєї доці. Дівчинки в туфельках. На газетній фотографїї було видно ліс, розкішний триповерховий будинок, а на передньому плані — широка, на всі зуби, усмішка сивого безбрового чоловіка з мудрими, глибокими, ясними очима. Ніна Андріївна блукала поглядом між двома знімками, наче між ними була якась прірва, звідки до жінки намагалась докричатися страшна правда. І правда ця полягала в тому, що на першій світлині був дикий звір, вовкулака й убивця. А на другій — сам диявол. * * * — Так, у мене вже голова тріщить, стільки всього... Давайте спробуємо разом зібрати все до купи, проаналізувати. — Байт Раббіт узяв на себе роль кризового менеджера, позаяк усі останні події та щойно почуті від отця Дмитра доповнення налякали його найбільше. — До уваги беремо тільки факти. Факт номер один полягає у тому, що в цьому клятому селі мертві повилазили з могил і нападають на живих. Ми з вами поки що живі, а це значить, що у нас проблеми. Наше завдання полягає в тому, щоб залишатися живими й надалі. Найкраще було б, звісно, втекти звідси. Священик каже, що втекти неможливо, і я схильний йому вірити — пам'ятаєте ту жінку з дитиною, що намагалися перебігти поле? А потім постріли... Стріляли ж не в нас... Інший варіант порятунку полягає в тому, щоб знищити всю цю мерзоту, поки вони не з'їли нас. Якщо ми відкидаємо спробу втечі, то у нас не залишається іншого вибору. Що ми знаємо про цих довбаних зомбаків? По-перше, серед них є дуже спритні й сильні покидьки, а є просто мертве лайно, що ледве совається. Швидко зметикувати, з ким маєш справу, практично неможливо. По-друге, зовсім незрозуміло, як їх можна знищити. У цьому питанні взагалі якась плутанина. Зі слів отця Дмитра, деяким достатньо кулі в мозок. Але ж я на власні очі бачив мінімум двох, які навіть без голів залишалися... активними, чи як це сказати? По-третє, і це найгірше, мерців тут аж занадто дофіга. Тобто, я навіть не уявляю, чи є у нас хоч якісь шанси... — Ти ще забув про дідка з гранатометом, який взагалі невідомо хто і за кого, — уточнив Жека. Отець Дмитро підняв руку. — У мене є... версія. Якщо вона... еее... підтвердиться, то... принаймні... варто спробувати. Я стежив... за ними. Спостерігав. Там... на заводі... вони стають... сильніші. Вони приходять туди... І змінюються... — Та про що тут говорити?! Як можна убити мертвих? — Жека копнув стіну ногою. — Можна... їх можна... знешкодити. — Як? — Дай ще... еее... сигарету, — звернувся священик до Дані. — Треба... забрати у них бухло. * * * Перебування у СІЗО позитивно вплинуло на характер директора заводу "Кремінь": генерал бачив перед собою людину, всією душею готову до співпраці. Численні гематоми, зламаний ніс, чорні ясна, смішна фіолетова щілина замість правого ока. Чвалов дрібно тремтів і здригався від самого лише голосу Аматова. — Я так бачу, Іване Петровичу, вас уже ввели в курс діла, — генерал налив склянку води й підсунув її до директора. — У мене до вас небагато питань. Але ці питання є. І хтось має відповісти. Розумієте? Ми тут із вами самі, вдвох, тому давайте пригадаємо разом, як і про що ми домовлялися. А домовлялися ми з вами, Іване Петровичу, про один невеличкий експеримент. І не просто експеримент, а надзвичайно вигідний — і передусім для вас — експеримент. Я дав вам інвестора, дав зелену вулицю, познайомив із потрібними людьми. Своїми руками перетворив бездарного віршомаза на поважну, шановану людину. Ваша місія полягала тільки в тому, щоб свято дотримуватися технології та позувати перед камерами. Все! З нейротоксинами ми працюємо вже не перший рік. Вони показують надзвичайно сприятливу динаміку, а препарат на основі МК-801 відкрив перед нами нові перспективи. Чарівна бурда "Кременя" могла стати поворотним пунктом усього проекту. Ми вже почали переорієнтовувати заводи у Дніпропетровській та Івано-Франківській області на МК-801. Генерал підвівся й підійшов до вікна. Ще вчора він помітив у натовпі кілька плакатів із зображенням огидного зомбі у генеральському мундирі. — Це був не ваш експерименті навіть не мій. І відправити все псу під хвіст через одного лише недоумка-віршомаза — завелика розкіш. Ви згодні зі мною? — Це все він, Дошка, інвестор ваш, це він, так сказать, задобрював землю! Я ж не знав... Ви ж самі казали, що він чокнутий, так сказать, і що на нього не треба зважати! І, до того ж, це все забобони, фольклор,так сказать! Нічого в цьому поганого... Хто ж знав, ето самоє, що він підмішав туди... Клянусь, я ж ні сном, ні духом! * * * З архіву газети "Вісник Київщини". Рубрика: Витоки. Заголовок: Таємниці древніх обрядів. У наш час особливого значення набуває відродження давніх українських цінностей. Наша багатовікова духовна й культурна спадщина, яка постійно зазнавала нищення (особливо в радянський період), сьогодні потребує ретельної реставрації, дбайливого і уважного вивчення. І ми зобов'язані не тільки збирати й оберігати всі ті скарби народної мудрості, звичаїв і традицій, які позначились на формуванні багатьох поколінь наших предків, але й давати їм нове життя. Протягом останніх років ми спостерігаємо зростання інтересу суспільства до нашої минувшини. З кожним роком відбувається дедалі більше фестивалів, де звучить старовинна українська музика, проводяться майстер-класи з традиційних ремесел. Повертається мода на етнічне вбрання. По всій Україні відновлюються традиції Різдвяних вертепів. І таких обнадійливих прикладів — дуже багато. Наша газета постійно знайомить читачів з давніми обрядами, більшість з яких походять ще з язичницьких часів. Деякі з них давно відійшли у далеке минуле, залишивши по собі тільки легенди, усні перекази, поодинокі згадки у літописах та фольклорних джерелах. Сьогодні ми згадаємо про давньоукраїнський обряд "задобрення землі", який був поширений переважно на території сучасних Київщини та Чернігівщини. Обряд "задобрення землі" вперше згадується у літописах 13 століття, хоча немає ніяких сумнівів, що корені цього звичаю — у сивій давнині. Серед знайдених на початку XX століття списків, які зберігалися у печерному монастирі поблизу урочища Чорне (на території теперішнього Києво-Святошинського району), є один документ з більш-менш детальним описом ритуалу "задобрення землі", який буцімто належить грецькому монаху Григорію, одному з просвітителів Моравії. В тексті йдеться про мерзенний язичницький ритуал з людськими жертвопринесеннями, який здійснювався у неврожайні роки та перед закладенням нових поселень. Але вже у перші століття після Хрещення Русі ми натрапляємо на інші, значно "миролюбніші" згадки про цей обряд. Зокрема, йдеться про задобрення землі медами і вином. Для цього у полі, перед сівбою, викопувались спеціальні рови, які символізували вуста землі. З народних переказів ми також знаємо, що іноді для задобрення землі використовувалось причасне вино. Ось як описує обряд задобрення землі у селі Міцному польський дослідник Зеновій Крисецький (кінець 18 століття): "Попри строгу церковну заборону на цей поганський звичай, у Великодні свята місцеві селяни "задобрювали землю", щоб захистити себе від неврожаю та падіння худоби. У полі викопували ями, наче для поховання померлих, але неглибокі, на два лікті. Чоловіки клали до цих ям хліб, ковбаси, м'ясо, яйця, а жінки поливали їх згори горілкою. Кілька днів ці ями не можна було закопувати. За переказами, іноді до цих пожертв додавали трохи людської крові". Відтоді згадки про обряд "задобрення землі" трапляються, здебільшого, у переносному значенні. Що цікаво, словосполучення "задобрення землі" зустрічається у документах та звітності 30-х років, що стосуються села Міцного, хоча немає ніяких сумнівів, що це винятково "заслуга" місцевого писаря. * * * Сивий чоловік із білими бровами і червоними кролячими очима стояв на контейнері з емблемою "Кременя" й оглядав подвір'я заводу. Серце інвестора піднесено ганяло жилами чорну кров, солодкоспів погребальних дзвонів наповнював неживу душу Павла Ігнатовича. "Тепер можна", — сказав він собі, задоволений видивом мертвої повені. Навіть ті жалюгідні кістяки, що піднялися з щедро задобрених ним ровів, справляли цілком боєздатне враження. І головне — вони були дико голодні. Залишалося ще трохи напоїти їх — і відчинити ворота. "Вони чудово вміють шукати закуску", — Дошка зіскочив із контейнера і пішов до складу. Мерці розступалися перед ним, хоча й не переставали гарчати та клацати зубами. Погляд інвестора спинився на одному з них, у зотлілій енкаведистській шкірянці, яка стала безрукавкою. Під нею, на рамені, виднілася кобура. Дошка підійшов до мерця, дістав із кобури пістолет, на рукояті якого ще можна було розібрати іменний напис. Павло Ігнатович обережно вернув зброю на місце, тоді спробував потиснути бійцю руку. Від рукостискання у колишнього побратима Дошки відвалився мізинець. — Іди зі мною, гниляк. З поверненням. * * * — Давайте краще почекаємо. Всі ці війська нагнали сюди недаремно. Вони готуються до штурму. Трупакам — глина, проти армії не попреш, навіть якщо ти збіса мертвий і невразливий до куль. Нам треба лише протриматися трохи, і все. Ну, от чого ти раптом вирішив, що вони і нас заодно перестріляють?! — Жека звертався до Вайт Раббіта, який вперто не вірив у добрі наміри мотострілецьких батальйонів. — Тебе ніхто не тримає. Якщо хочеш, у мене є хустинка. Вона майже біла — можу позичити. — Жека, це га-га-галімий в-варіант. — А який не галімий? Штурмувати завод? — В отця є г-г-гранати. — Так він сам каже, що гранати їм до сраки! Ну, когось одного з них розірве на частини й порозкидує, що він заманається власні кишки збирати, може двох-трьох, але ж їх там сотні і сотні! Святий отець, чи як вас там, скажіть йому, що ви пожартували! — Я нікого... не тягну з собою. Згоден, ідея... так собі. Але іншої немає, — промовив священик. — Та навіть якщо все піде, як по маслу, навіть якщо вдасться підірвати склад із бухлом... вони ж поки охлянуть — і то це ж не факт, а лише гіпотеза... — Жека розпачливо махнув рукою. — Як каже моя баба, доки сонце зійде, роса очі виїсть. Вони нас після такого теракту встигнуть з'їсти, виригати і ще раз ізжерти. — Від них мо-мо-можна втекти. — А можна і не втекти. Це, знаєш, усе одно, що до гопоти на Троєщині доколупатись — і дати драла. Можна, звісно, втекти, чого ж... Якщо пощастить. Чуйка мені підказує, що ми свій ліміт прухи й так перебрали. Я пропоную лишатись, а там видно буде. Отець Дмитро закинув сумку на плече. — Я з ним п-піду, — несподівано для всіх осмілів Даня. — Ей, а ти куди намилився? Блін, довбані активісти. Ну, ок, хай по-вашому. В святого отця хоч гранати є, а в нас навіть цигарки кінчаються. Вайт, пішли. Вірте мені, пацани, жопа нам. Ти йдеш? — А Ізідіа? — Вайт Раббіт спантеличено дивився на друзів. — Чувак, їй гаплик. Її ж укусили! — Жека вхопив Вайт Раббіта за передпліччя й потягнув за собою. — Тобі ж святий отець сказав, що її доведеться залишити. Чи ти тільки зараз роздуплився? — Ми не можемо її тут кинути. — Вайт Раббіт висмикнув руку. — А раптом вона виживе? Ми ж нічого про це не знаємо! Ні, ми не можемо. Сатурнум, тепер вона, ні, так не піде... Отець Дмитро підійшов до хлопця: — Якщо хочеш, я... пристрелю її. — Та що ж це з вами всіма!.. У неї всього лише гарячка, це може бути від стресу, від втрати крові, від чого завгодно! Ви подивіться на неї! — відсахнувся від священика Вайт Раббіт. Очі його наповнилися слізьми. — Якщо ми покинемо її тут, я собі цього ніколи не прощу... Я лишуся з нею. Вона не стане такою... Я не вірю... Отець Дмитро задумався. А тоді видобув із сумки одну гранату й подав її Байт Раббіту. — Коли повіриш... буде вже надто пізно... — священик перехрестив їх обох. — Просто висмикнеш чеку... і все. Скрадаючись, вони відійшли від хати метрів на двісті, коли за їхніми спинами пролунав вибух. — Він... повірив. * * * Байт Раббіту здавалося, що варто йому озирнутися, і він закам'яніє навіки. "Біжи, Вася, біжи...", — підганяв себе бас-гітарист групи з пророчою назвою "Infotainment Of The Dead". Він одразу зрозумів, що з цим безумцем-священиком ("Хоча який він священик? Типовий маніяк, ніде проби ставити") краще не зв'язуватися. А ці довбні, Жека і Даня, повелися, як барани. Ну, що з них візьмеш. В одного батько — військовий, а інший взагалі барабанщик. Із ними б і не вдалося вибратись із цього пекла, сама морока. Баласт. Вайт Раббіт зупинився. Страшенно хотілося пити. Він зачерпнув жменю снігу й підніс до рота, але вчасно помітив щось темно-жовте. Хрящ. — Придурки, герої срані... Воюйте з мертвими, туди вам і дорога, ідіоти, — сплюнув Вася. Він згадав одну зі своїх давніх розваг. Колись давно вони з однокласниками ліпили хлібці зі снігу й потім "випікали" їх у льодяній печі. Після чого залюбки об'їдалися своєю "випічкою", аж щелепи зводило. От якби можна було підсунути комусь такий пиріжок з людським хрящем. Більше йому не хотілося місцевого снігу. Навіть того, який тьмяно виблискував сріблом, наче та льодяна піч із його шкільних років. Ніде нікого. Ще якихось півгодини — і зовсім стемніє. Перш ніж побігти далі у пошуках нового, надійнішого, прихистку, він усе ж таки озирнувся. Чорний стовп диму над хатою рівненько підпирав небо. Вайт Раббіт залибився. Згадав, як дзвякнула чека і нагріта в його руці граната впала за комір її розтягнутого светра, скотилась по грудях на живіт. Він тієї ж миті прожогом кинувся у двері, щоб сховатися за низькою кам'яницею льоху, й тому не бачив, як вимучене лице дівчини освітилося від теплого доторку. Наче відлуння цього свіжого спогаду, десь зовсім близько хвилею прокотився гуркіт. * * * — Ну ти, святий отець, я гребу! Нафіга ти гранату дав цьому притирку? Я гребу, оце деньок! — Жека аж закашлявся спересердя. — Мо-може він х-х-хотів пе-перевірити, як во-вона п-п-працює... — бовкнув Даня. Хати глипали на них чорними вікнами, біля жодної з них отець Дмитро не бачив слідів. Якби не слово "ХЛІБ", що чорніло на стінах більшості осель, можна було б, про всяк випадок, ущипнути себе за носа — раптом вдалося би прокинутись? Але ці криві літери, похилені в різні боки, наче поспіхом встановлені вздовж дороги шибениці, не залишали жодної надії на щасливе пробудження. — Так шо ми робимо, я не доганяю, святий отець, га? Мені все ж таки здається, що пхатися на завод — галіма ідея. Все ж наче ок. Жодного трупака нема. Може вони того, перебрали і дрихнуть? А тут ми такі припремось, типу, здрасьтє вам, піцу заказували? Даня, ну, скажи, що це галіма ідея, я гребу. Пробудження гуркоту змусило всіх зупинитись. Отець Дмитро підняв руку. Такі мелодії він угадував з першої ноти. — Щось ранувато для початку посівної, — Жека полохливо роззирався навсібіч. До заводських воріт залишалося менш як півкілометра. Пробігти повз поодинокі хрести нового цвинтаря і спуститись із пагорба. Декілька хвилин. — Чуєш, святий отець, так що ми робимо, який план? Може, ну його? Чого так спішить? — Боюсь, що у нас... немає часу... на план, — отець Дмитро якось дивно усміхнувся. — Ну, як це нема, як нема? Даня, чого мовчиш? — М-м-може, че-че-через ліс? Новий цвинтар, до якого вони наближалися, впирався в широку лісосмугу. Жека подумав, що ця пропозиція, вочевидь, ніяк не гірша, ніж палке бажання священика зазирнути на вечірку канібалів. Гарячий спалах у лісосмузі. Наче прокотилась вогненна куля. Полум'я з плюскотом накинулося на дерева, запах бензину і чорний дим. Ще один сплеск, наче в тиху воду обвалився великий уламок скелі. Смуги прожекторів викроїли в сутінках над цвинтарем довгі пасма; вони розчинялися в снігах, перехрещувались, танцювали. Гуркіт і багатоголосий стогін двигунів линув і з дороги, що вела до заводу. — Вони не знають... із ким... із чим мають справу... — отець Дмитро пильно стежив за воротами. — Це капут, ми облажалися по повній, я гребу... Даня, чого стоїш? Далеко за стінами заводу, на іншому кутку села, теж з'явилися спалахи, вогненні плювки, що кволими кометами падали на дерева; на глинищі, що випиналося над селом, як лисина над трибуною, розірвався снаряд. Ворота заводу відчинилися. Мертва повінь вирвалася на волю. Наче вибухова хвиля. Наче гігантське віяло диявола. За їхніми спинами, в самих воротах, стояв сивий чоловік із гранатометом на плечі. Священик з такої відстані не міг бачити його обличчя, але відчував його погляд і чув тихий, лагідний голос: "Ти начебто хотів підірвати склад? Підпалити завод? Це славна ідея, добрий чоловіче. Дрібниця, звісно, але хоч якась спроба, так? Я згоден з тобою. Та до цього варто було додуматися трохи раніше. А тепер... Я навіть можу тобі допомогти. Дивись". Павло Ігнатович націлив гранатомет на складські приміщення. Вибух засліпив священика. Вогонь поглинав одну будівлю за іншою. Коньяк, звісно, не конкурент напалму, та під час пожежі може творити піротехнічні дива. Зомбі не зважали ні на вогонь, ні на вибухи, ні на постріли, які ляскали щораз ближче й частіше. Деякі живі мерці діловито прямували до людських осель, наче інспектори-податківці. Деякі бігли поміж вогненними деревами, — хліб із хрящами був повсюди і його було вдосталь. Кілька десятків трупів півколом наближалося до музикантів і священика. — Тікайте... Раптом вам... пощастить, — сказав отець Дмитро і рушив назустріч мерцям. — Ну шо за гамно, я гребу! Даня! Ноги, Даня, ноги! Музиканти побігли просто через цвинтар назустріч гуркоту, світлу й кулям. Але не здолали й ста метрів, як побачили бронетранспортер, що насувався з-за пагорба; за ним — кардіограма солдатських шоломів. Даня раптом десь зник, наче крізь землю провалився. Власне, так воно й було. Коли чиясь рука схопила його за гомілку, при самій стопі, й потягнула вниз, Жека навіть не зміг закричати. Він відчував тепло, що поширювалось від живота униз; помийне відро каламуті вихлюпнулося в його свідомості, залило очі. Щось засичало під ногою: — С-с-с-с-с-сюди! Д-давай! Даня випадково провалився у цю розриту могилу й тепер намагався затягнути туди свого друга. Жека бачив, як вогнемет, встановлений на БТРі, розвернувся в його бік, гойднувся, наче хотів привітатися. Джіперс Кріперс з'їхав у могилу, ^подерши мокрі штани об уламок домовини, прикиданий землею. Він звалився, збивши Даню з ніг, і завмер напівсидячи, впершись колінами в його груди; могила все ж таки була тіснувата для двох. — Г-голову сховай! — крикнув Інферно, і це була дуже своєчасна порада. Останнє, що побачив Жека, перш ніж заритися носом у землю, — отця Дмитра, оточеного мертвяками; клацнула чека. Вибух накрив їх грудками землі та нечистот; шматки тіл розліталися над цвинтарем, наче клапті обвугленого паперу. Джіперс Кріперс визирнув з укриття. Мертвяки, розкидані ударною хвилею, піднімалися, й пекельне віяло ширилося; дехто з них, уражений напалмом, горів яскравіше, ніж святковий торт довгожителя, і це додавало трупам голодної люті. Солдати припинили наступ, здивовані такою нечуваною витривалістю противника; вони надто пізно зрозуміли, що на цьому полі бою навіть глуха оборона — заняття сумнівне. — Даня, нам треба до своїх, швидше, побігли! — Жека видряпався з могили, скориставшись плечем товариша, як сходинкою. — Нас тут пожруть, я гребу, давай за мною! Даня навіть не поворухнувся. — Не стріляй! Свої! — Жека біг назустріч найближчому прожектору. — Я живий! Автоматна черга висловила з цього приводу зовсім іншу думку. В таких дискусіях істина завжди належить автомату. Від стрілянини в Дані розколювався череп. Тепер людський крик долинав не тільки з села, а й з іншого боку "лінії фронту". Постріли змішувались із хрускотом і чваканням, а вибухи, гуркіт моторів і шипіння напалму вже не могли заглушити вересків, стогонів і прокльонів, які нашаровувались, але не змішувались, як у "Наполеоні". Сивий чоловік у воротах охопленого полум'ям заводу схрестив руки на грудях; над ним виблискував, прикрашений різнокольоровою гірляндою, логотип торгової марки "Кремінь". Даня причаївся на дні могили, затих. Його добряче прикидало землею. Час од часу над ним пробігали живі мерці; земля й сніг сипалися згори разом із крихкою надією, що його не помітять. По-своєму тут було навіть затишно. Тільки в задницю щось кололо. Даня обережно посунувся; колоти перестало, але земля в нього між ногами заворушилась. Coda Холод, запах солярки, сморід, вибухи та різкий металевий скрегіт, грім і двигтіння землі. Так, і від чого ж я отямився? Щось над головою руйнується, падає. Просто мені в обличчя шкіриться гниляк. Подвійний гниляк. Такий мертвий і такий веселий. Моє коліно опинилося на його стегнах. І навіть встигло прилипнути. Халепа. Ліхтар досі світить, тобто, минуло не так багато часу. Знову вибух. Із масивного бетонного перекриття наді мною сиплеться фарба. На швах вона геть облетіла. Тягне димом. Я так розумію, гаража вже немає: люк завалений. Ось балка з піддашшя, притиснута згори бляхою, уламками стін і ще невідь чим. Головне, щоб витримали стіни. А вони витримають. Їй-Богу, ці люди щось собі знали. Тут вистачить різних інструментів, щоб докопатися до центру землі. Рай можна уявляти по-різному. Головне — туди потрапити, й тоді відразу зрозумієш, де опинився. Там є все, крім часу. Як у мене в цьому підвалі. Скільки хвилин минуло після останнього вибуху? Чи годин? Немає часу, немає. Правда, є шлунок. Із нього кепський годинник, але таймер — більш-менш. Консервоване м'ясо з квасолею. Вода. Чудово. Якби ще не ця смердюча паскуда... З іншого боку, я навряд чи відчуватиму дискомфорт від необхідності срати в кутку. Отам, під вентиляційною трубою. Боже, як усе продумано. У середніх класах школи, коли вивчали функції, будували графіки, шукали значення аргументу тощо, мене вразив один факт. Я довго не міг примиритися з ним. Здавалося, це була якась помилка чи несправедливість. Конфлікт між математикою та реальністю. Будь-чиє життя можна уявити як графік функції. Якщо розглянути найпростішу функцію, виражену за допомогою дробу (ну, наприклад, у=1/х), то пастка полягає ось у чому: з області визначення функції випадає одна-єдина точка. Уявіть собі: область визначення цієї функції (яка цілком може бути віддзеркаленням вашого життя) — від мінус безкінечності до плюс безкінечності, за винятком одного лише, нульового, значення аргументу. Мені ця проблема не давала спати. Ну, чому, чому в усіх мільярдах точок функція існує й лише в одній-єдиній — ні?! Куди вона дівається в цій точці? Алгебра посіяла сумнів у безперервності життя, — і я не міг їй цього пробачити аж дотепер. Цей підвал, тиша і запаси харчів, цей безживний гниляк на підлозі, завалений люк — це і є та одна-єдина точка, в якій аргумент мого життя набув нульового значення. — Ну, як ти там? Устроївся? Удобно тобі? Знову він припхався. Мій потрійний погляд збоку. — Ти таку жару пропустив, я тобі базарю! — Всіх, всіх пожерли! І жінок, і дітей, і цих-во... — Солдатів, солдатів... — Хрусь! — і нема, хрусь! — і нема... — Даже танки покусали. Голодні, як собаки! — І злющі, просто страх... — Там кінець світу, щоб ти знав, повний шнапс! — А ти фасолю наминаєш, із м'ясом... — Як воно тобі в горло лізе? — І ще ж, саме главне, така антисанітарія! Вони притихли ненадовго. Потім, наче за стіною, я почув їхнє перешіптування, хоча й не міг розібрати жодного слова. Тоді хтось із них кашлянув і гидко пропищав: — А білий кріль, поки ти тут сидиш, і далі чугикає. Зомбі твій, біле-е-е-есенький. Дружно зареготавши, з улюлюканням і завиваннями, вони забралися геть. І що ти на це скажеш? Що ти зробиш? Є тільки одна порада, до якої мені зараз варто прислухатись: сиди тихо і пий воду. 2011 р.