Однак вони таки сіли на канапі, щоб не втручатися в чужу бесіду.

— До речі, — зауважив кіт, — у культурному товаристві усі повинні брати участь в розмові…

—, А де Альфред?

— Переселяється в інший куток. Дощ залив йому павутину. Знову дірка в даху об’явилася.

— Треба її затулити. Мій тато позатуляв усі дірки в даху.

— Каспар взимку затулить.

Але взимку нема дощу…

— Тоді навіщо й затуляти?

Вони замовкли і стали прислухатися до розмови Каспара й Алегорії.

— Якби я тебе послухав, — сказав Каш пар, — хто б тоді пізнавав справжню суть звірів? Не треба чіпляти на них етикетки: лисиця-хитрунка, заєць-боягуз, осел-впертюх… І людину не можна оцінювати однозначно.

— А що це тобі дасть?

Каспар розгубився:

— Нічого це тобі не дасть! Треба поважати чужі думки. Були й розумніші за тебе…

— І до чого це призвело? Коли людина думає як усі, вона взагалі не думає. Це й тебе стосується.

— Я однак тебе не покину!

— Не розумію цієї Алегорії, — знизала плечима Доня. — Її женуть, а вона чіпляється. Зовсім немає гордості!

— Он як! — сказав Каспар і рішуче зачинив вікно.

Після сніданку Доня хотіла прогулятися по садку, але Каспар не дозволив:

— Я не хочу, щоб тебе хтось бачив. Ми тут — інкогніто.

— Як-як?

— Інкогніто, тобто таємно.

— А-а…

— Та не журися! У нас з тобою сьогодні свято. Феліксе, знайди мені, будьласка, карту України…

— Яку? Фізичну чи адміністративну?

— Обидві.

— Обидвох нема. Котрусь, здається, адміністративну, щось зжерло.

— Певно, миші.

— Аякже, миші! — образився Фелікс. — А я тут для чого? Міль з’їла.

— Відколи це міль їсть папір?

— Є різні види молі. Це — та, що гризе географічні карти і глобуси. Не будь таким дріб’язковим, Каспаре, я й так багато працюю, читаю розумні книги…

— «Етикет при дворі Людовіка Чотирнадцятого», — посміхнувся Каспар.

— А хоч би й так! Правила чемної поведінки мусить знати кожен.

— Ну, добре, пошукай карту… Хай буде фізична. Нам же не їхати в поїзді, а летіти на власних крилах.

Кіт поліз під канапу і довго там чхав, відповідаючи на кожне Каспарове «Будь здоров!». Витяг рукавичку.

— А ось рукавичка!

Витяг олівець.

— А ось олівець!

Витяг гребінець.

— А ось гребінець.

Витяг календарик.

— А ось календарик.

Витяг карту.

— А ось тобі, Каспаре, карта!

Доня не могла втриматися від сміху:

— Дозвольте, Феліксе, я з вас витру пилюку. Вона пообтирала кота, і той аж вигнувся від утіхи. «Певно, він посидів би в мене на колінах, але соромиться».

— Яка ж вона мала, наша Україна! — сказав Фелікс, пройшовшись через усю каргу.

— На карті мала, — згодився Каспар, — але поглянь: ми летіли два дні і лише стільки пролетіли.

— А чому тут нема нашого дому? — обурився Фелікс.

— Зате є річка. Десь приблизно отут ми знаходимось. Коли тобі вже так хочеться, котику, можеш поставити крапку.

— Я хочу дім, а не якусь там крапку!

— Не заважай, будь ласка, злізь з карти!

— А та країна, де ти жив, Каспаре, більша?

— Ні, Доню, вдвічі менша.

— Там ми швиденько наздогнали б Єдинорога. А місто як називалося?

— Веймар.

— Шкода, що ти не познайомився з Ґьоте! — сказав кіт.

— А хто такий Ґьоте? — поцікавилася Доня.

— Письменник. Написав книжку «Рейнеке-лис».

— Звідки ти це знаєш? — спитав Каспар.

— Алегорія дала почитати. Паскудний тип був той Рейнеке! Знущався з котів…

— То байки, котику! Через них уся шкода. Хай Алегорія зіпсувала собі смак, але ти такий чутливий…

— Зате цікаво! Ми там ніби люди…

— Атож! — розсердився Каспар. — Люди наділили звірів усіма своїми вадами і злочинствами. Мені соромно, що я людина!

— Соромно? — щиро здивувалася Доня. — Чого соромитись, коли не робиш нічого поганого?

— Тобі, певно, не дуже приємно, коли від тебе тікають звірі. А тікають вони тому, що ти людина і можеш їх скривдити. Їм невідомі твої справжні наміри.

— Якби я вивчила мову звірів, то могла б сказати їм про свої наміри.

— У тебе на це просто не вистачить часу, — сухо мовив Каспар і схилився над картою. — Нам треба на південь і найкоротшим шляхом. Єдиноріг буде оминати міста, і ми зможемо його випередити.