Шрифт:
— Хто тебе цього навчив?
— Трохи сам, трохи книги…
— То навіщо Єдиноріг забрав книжку?!
— Мабуть, хотів дати її комусь почитати.
— То моя книжка, — розсердилась Доня. — Вона у моїй кімнаті лежала!
— Виходить, і я твій, раз моя подоба стоїть у твоїй кімнаті?
Доня почервоніла.
— Не сердься, мала, — поблажливо, але без наміру образити, мовив Каспар. — Ця книга роками лежала на горищі і її давно з’їли б миші, якби я не пильнував. Миші ж не знають латинської мови. Добре, що я все пам’ятаю. І буду тобі розповідати, коли знайдеться вільна часина.
— І я навчуся усього, що вмієш ти?
— Усього ні, але ти ніколи не будеш самотня.
— Самотність — це коли немає друзів?
— Не зовсім. Це коли ти і світ, що тебе оточує, — різні. Навіть не так… Ну, коли ти добра, а світ злий. Теж не те…
— Як же я можу бути самотня, коли не знаю, що таке самотність?
— Це мусиш відчути. Не обов’язково знати. Я сам не знаю, що важливіше.
— Дивись! — засміялась Доня. — Наша хата зараз попливе і я не встигну пообідати!
І справді, нескошена трава коливалася ніби хвилі.
— Хата-корабель! Там, у книжці, в самому кінці, — пам’ятаєш — є малюнок: корабель пливе по морі. З вітрилами!
— Так.
— Ну, то я побігла, бо мій корабель відпливе. А після обіду знову підемо шукати Єдинорога, добре?
— Ні, ми вирушимо вночі.
— Та я ж спатиму!
— Я подам тобі знак і ти прокинешся. Тільки вдома нічого не кажи.
— Не скажу, — запевнила Доня.
Їй було легко й радісно, коли вона бігла стежечкою між високої трави до хати. Довкола повзали й літали комахи, деякі заплутувались їй у волосся. Але тепер вони не здавались такими бридкими й страшними, бо Доня сама побувала комашкою — сонечком.
Фенікс
Фенікс сам себе спалює і сам воскрешає. Але нікого воскресити не може. Ні Морської Корови, ні Тасманійського Вовка, ні Хруща, ні отруєної Риби в річках. Залишмо його людям. Доки вони шануватимуть книги, будівлі, речі, Фенікс буде для них символом надії, що колись вони стануть кращими. А для нас, звірів, надія — порожнє слово. Нам треба радіти кожній миті життя — коротке воно чи довге.
Єдиноріг
Єдиноріг — це я. Обплутаний вигадками, я сам у них повірив. А був із плоті й крові, й мої портрети залишилися на старих картинах, а розповіді про мене — у книжках, які тепер ніхто не читає. Тільки норов я мав не такий уже й лагідний, як гадають: у неволі я вмирав, бо не міг жити без волі, як без повітря. Ніхто не міг мене осідлати. Що тут можна ще сказати? В моє існування ніхто не вірить, папір і полотно згоряють, старих людей ніхто не слухає… На колишніх моїх пасовиськах постали міста, а деякі з них встигли перетворитися на руїни. Тож пора лаштуватися в дорогу. Першому — завжди важко.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Доня і Каспар стають пташками, щоб швидше наздогнати Єдинорога — Довге життя мушки-одноденки — Літати не так уже й легко. — Що попросити в чарівної палички?
Цієї ночі Доня не спала. Лежала собі тихенько і дивилась у світле вікно, де за фіранками сховався місяць. Ні тато, ні мама не здогадувались, що незабаром їхня дитина покине дім, аби разом з Каспаром шукати Єдинорога. Може, Каспар хоче його приручити? Так завжди роблять з дикими звірами. Цей Каспар ніби й непоганий хлопець, але ніколи не має часу. Зрештою, коли вони знайдуть Єдинорога, то, може, Каспар побавиться з нею в хованки чи м’яча, бо звірі, як вона переконалася вранці, не дуже охочі до забав.
Доня вже знудилася чекати, та й трішечки хилило на сон. Вона на хвильку заплющила очі, щоб уявити собі, як жив у підземеллі Каспар, але тут захропів тато і їй не вдалося нічого відчути.
У вікні дівчинка побачила Каспара. Він поманив її рукою, і Доня, одягнена ще звечора, пішла по вузькій стежечці з місячного світла…
Каспар сказав:
— Треба перетворитися на пташок, так буде швидше.
— Угу, — зраділа Доня. — То ми полетимо?
— Ще й як полетимо! Єдиноріг удень відпочиває, тож ми його повинні наздогнати.
— А навіщо?
— Я вже казав: щоб взнати його наміри.
— І все?
— Хіба цього мало?
Доня скривилася.
— Нічого, ми зазнаємо стільки пригод що тобі й не снилось!
— А там будуть злі чарівники?
— Тобі дуже хочеться?
— Не знаю… У казках завжди є щось таке. Ні, не хочу!
— Те, що зараз відбувається, не казка, — і зітхнув Каспар. — Воно не конче мусить закінчитися добре. Звісно, я не допущу щоб з тобою трапилося щось лихе. Обіцяю, що ти повернешся до батьків!