У новій книзі віршів Костянтин Москалець добірними текстами спростовує власну ж тезу про «заранні пошуки добірного народу»: цей Народ — Поети, які не загубились «у мандрах по чужих та рідних українах», які чують тишу Пречистої Діви Марії світанку, які вміють кохати Сосну й називати сестрою Лілею, — цей Народ є головною дійовою особою цієї збірки.
Костянтин Москалець
Нічні пастухи буття
А в тій стороні були пастухи, які пильнували на полі і нічної пори вартували отару свою.
Євангелія від святого Луки, 2.8
Людина — пастух буття.
Мартін Гайдеґґер, «Лист про гуманізм»
Яскравіше палай, наше пастуше багаття! Сумно було б нам без тебе в цю пізню осінь, в ці сліпі, непроглядні ночі! Ні, я не жалкую, що пішов у нічні пастухи!
Вілій Москалець, «Нічні пастухи»
Василеві Івашку
Я цілу ніч не спав. Густої тиші мед точився спроквола на землю березневу; я по рядку пригадував сонет, якого написав Микола Зеров. I догорала свічка як на зло, дрімали по кутках сумні примари, життя пікомуненалежне пропливло, мов сірий дим над volle lacrimarum [1] . …А вже коли займалося на світ і очі відмовлялися від зору, сонет згадався — суто Партеніт, стрункий так само, вічний і прозорий.1
долина сліз (лат.)
Олесеві Ільченку
Гербату п'ю. Надворі ніч густа. Далеко гори, і вуста, і доня. Сніг випав, сніг тихесенько розтав у Богових натруджених долонях. А вірш Сашків із голови не йде, і, затуляючи його, мов свіжу рану, усміхнено повторюю оте: «Як хороше летіти так до храму…»