Щ'o я сказав? Я сказав: «Господи, яке ненависне це тіло смерті». Але мене немає тут. Хто в такому разі сказав: «Господи, яке ненависне тіло смерті»? Ці слова промовило тіло. Але як тіло може ненавидіти тіло? Не вірте тілу, коли воно каже «я». «Мене» ніде немає, Господи. Хто сказав: «Господи»? Господи, хто сказав: «Господи»? Господи, хто сказав: «Господи, хто сказав: „Господи“?»? Господи, хто сказав: «Господи»? Господи, хто сказав: «Господи, хто сказав: „Господи“?»?

«Ще не оклигав як слід після хвороби, а вийшов-таки подивитися на останній місяць».

Моє життя набирається змістом у тутешньому й теперішньому Бозі, в Бозі живому, у Тому, Хто називає нас синами Своїми — після всього, що було скоєне тілом смерті, після безлічі скотств його. Він Той, Хто приходить першим після того, коли нас залишили всі на світі люди. Мовчати, доки Ти не відновиш у Собі мене, в губах моїх — вуста, і в очах моїх — очі, те Твоє, що так любовно було дане в дорогу, якої я вимагав у Тебе. Випростай мене, Отче, бо я пропадаю, і тільки сполохи далекої небесної батьківщини, відголоски, блискавично щезаючі барви, — тільки це не дає зробити останнього кроку, якого Ти також простив би. Де Ти, там нехай буде і душа моя, Милосердний; і ці чисті сніги, даровані Тобою, хай вилікують мене, хай заспокоять; тільки сніг порятує мене; тільки сніг є Спасителем і Лікарем, — тільки його посилає Бог сюди, щоб остудити пекучі рани, щоб його чистотою очистити бруд, щоб надати форму свідомості, як надав Він її кожній з окремих сніжинок. Христос — це сніг, який приходить серед ночі.

«Хмарки іноді дають можливість перевести дух. В час милування місяцем».

Ясні та виразні кольори грудневого, справді зимового ранку: білі сніги, червоні кетяги горобини під вікном, зелені вагони пасажирського поїзда, який зникає за жовтим будинком по вулиці Жовтневій, гіркуватий присмак перших сиґарет, шум води у сусідів, ритмічне вібрування холодильників, голоси, запахи страв, невпинно в'янучі тіла жінок і чоловіків; життя, виявлене з такою грубуватою простотою, таке зриме, таке відчутне на дотик, голі каштанові віти, тридцятилітній чоловік, який пише бісерним почерком, усі вважають, що це я, я сам інколи утотожнюю себе з ним, і сповідь Авґустина, розгорнута посередині, і затруднений подих, і здогад, що отак, мабуть, бачила і відчувала Вірджінія Вулф, що саме це хотіла передати мені; вільний політ чорних птахів у блакитно-кремовому небі, яскраво-червона куртка дівчини, рожеві квіти на підвіконнях сусіднього будинку, називання всього на ім'я, останній Адам, величезний жовтий кіт на снігу, химерна графіка гілок, дитячі книжечки, бачення, яке відкрилося, наче друге дихання, голос мами і племінника, туга за єдністю, блякнуча на очах, чіткий різучий світ, слова пісеньки і мелодія її, які невідчепно крутяться в свідомості: «червону троянду дарую тобі», я застав світ зненацька, відкрившись йому — і спіймав його; голос батька, який повернувся з прогулянки, приніс «Літературну Україну», що пахне свіжою друкарською фарбою, морозом і чистим повітрям знадвору; цокіт годинника, ворона, яка чистить пір'я на каштані, той самий пейзаж, той самісінький, від юності, зима повернулася, смішно й нерозумно було вважати, ніби вона зникає назавжди, ніби її можна пережити; зима вічна, голуб, який навскіс перетинає цей світловипромінюючий простір, цю живу марехтливу дійсність, у якій сяють окремі сніжинки, кружляючи в кришталевому повітрі, дійсність, у якій тече дійсність моєї свідомості, один із мерехтливих струмків, теперішній дуже тривалий час, — але що це: спогад? передчуття?

«На всохлу гілку сів ночувати крук. Глибока осінь».

Вміло виконаний чайний ритуал також є прирощенням буття. Ритуал зосереджує і згуртовує. Але виконання його не є щоразу однаково досконалим або, знову ж таки, чинним. Часто покладаєшся на те, що механічне відтворення одного й того ж процесу дасть бажані результати, покличе до життя тотожність буттю, яка, власне, і є його прирощенням. А буття не зраджує свого норову; воно так само вільне у своєму виборі, як і ми. Через те колись приходила думка про ритуал одноразового користування. Проте, щоразу інший ритуал — це ілюзія, це множинність, яка ніколи не складає єдності, механічна сума доданків, яка ніколи не створить цілого. Логос ритуалу завжди один і той самий; однак виконання його щоразу мусить здійснюватися так, як здійснювалося воно вперше. Якраз непідробний настрій отієї первинності і є визначальним критерієм автентичності, — а не субстанційна «сутність». Не зміст, а час. Щоразу перший сніг. Над такими речами можна спекулювати досхочу, але як описати реальне здійснення першості, архаїчної новизни, древнього модерну? Один і той самий прийом, щоразу одне і те ж розпалювання в одній і тій самій грубі одних і тих самих дров задля одного й того самого тепла — однієї з основних енергій життєзабезпечення, точніше, задля прирощення одного і того ж самого буття. Проте, ні буття, ні матерія не є ані одиничними, ані тотожними нашим уявленням про них. Вони залишаються тотожними (тобто вірними) лише своєму норову, непізнаваному для нас як єдність етосу. Закони буття свідомості не можуть бути сформульовані метафорично; вони потребують власної мови, яка б описувала феномени, наперед відмовившись від висновків про констеляції цих феноменів, тобто від їхнього іменування. Поняття тотожності — також свого роду метафора, а відтак — розщеплення цілісної даності феномена чайного чину, який треба мислити, обходячись без понять тотожності, цілості, даності і цінності; якщо його взагалі треба мислити та описувати, а не бути. Одначе, мислити і бути — одне і те ж саме, як стверджує древній парменідівський топос; чим, у такому разі, є «одне і те ж саме»? Відсутністю роздвоєності, присутністю єдності. Буття, яке є присутністю втіленого дієслова «бути», яке є невисловленим і таким, що не надається до висловлення таємничим процесом «є», «є», яке неможливо висловлювати, проте, можливо бути. Якщо мова — аналогія буття, тоді вона осмислює лише саму себе. Дзеркало (от тобі й метафора), яке живе відображеннями. Тіло смерті. Проклята природа гладенького скла, за яке нема як учепитися, крізь яке видно геть увесь світ, — але вирватися неможливо.

Отож: крізь яке — чи завдяки якому? Мова-дзеркало, перед яким стоїть загіпнотизована чудовим відображенням буття людина, стоїть спиною до буття, не в змозі відвернутися — і бути. Дзеркало, через яке Персей дивився на голову Медузи Горгони; всі, хто бачив її на живо, від жаху перетворювалися на каміння. Ностальгія за буттям, підсилена голосами сирен за спиною. Улісс, прив'язаний до щогли. Муки Леопольда Блума. Вуха матросів, заліплені воском. Сліпий Джойс і сліпий Борхес. Життя перед дзеркалом — напів-буття, через цю свою половинчастість наповнене безпредметним стражданням. Повернутися обличчям до буття — означає загинути, зникнути як нікомуненалежність, утратити самість і, мабуть, перетворитися на щось інше. Або ж — відновитися: Ти відновиш у Собі мене, в губах моїх — вуста. Буття — це вогонь; мова — віддзеркалення вогню, вторинне джерело Світла. Ми б'ємося в гладеньке скло, але залишаємося бодай наполовину живими. Ринувшись у вогонь — гинемо. Філософія нетлі.

«Місяць! Квіти! — Від цих глупств наведе на розум зимова холоднеча».

Земля сповнила свою обітницю — все вродило; стоїть тепер, пречиста і пуста, вкрита вельоном холодного місячного сяйва, вічно — Мати і Діва — вічно.

Ти теж потрапив до чужорідного часопростору, в якому мислення не адекватне буттю. Тебе також позбавили власного житла і землі, на якій міг би неструджено працювати дух. Ти тужиш за рівновагою і належним чином життя, не бажаючи служити двом господарям одночасно. Свята байдужість до суєтного і скороминущого світу дорівнює ностальгії за служінням наймогутнішому володареві. Ти вже переконався, що життя є достатнім тільки на тлі троянди і повільного лапатого снігу, падіння якого ніколи не припиняється й не переривається т а м, і що та неперервна тяглість є найкращою альтернативою для дискретного перебування т у т; ти здогадуєшся, що це не тільки альтернатива, а й синтез, тобто зцілення. Таїна снігу і сніг таїни, щось таке, як свята Євхаристія, без якої ми не живемо, а тільки пере-буваємо, ніби каміння; щось дуже подібне до юної нічної музики далеко за стінами наших принагідних притулків, музики, яка кличе, а потім повертає, щось таке, що єдине може бути незрадливим орієнтиром і запорукою наближення до буття сповна.

Ти тужиш за чином життя, якого вже неможливо було б уникнути, так само, як долі або смерті; можливо, це любов до смерті або ж amor fati і, як кожна любов, вона причетна до таїни. Ти заздриш птахам, яким не сняться бридкі сни, які самі є своїм покликанням і водночас здійсненням його. Ти заздриш детермінованим явищам, істотам і речам, тому що хочеш бути таким самим вільним, як вони. Доля повинна існувати як свобода: усвідомлення характеру долі буде буттям у свободі й буттям свободи тут.

Хіба «я» і «життя» — різні речі, щоб кожна з них володіла окремою волею і одна з них підкорялася іншій, приймала або відтручувала її, словом — воліла? Не життя перебуває в мені і не я пере-буваю в житті, а я сам є життя сповна. Не існує жодних перемог над собою. Кожна реальна перемога — це подолання чогось із-поза мене, — соціуму, природи, демонів. Це моя перемога над не-моїм, яке намагається проникнути в мою нікомуненалежність, примусити мушлю розкрити стулки, захопити і зробити своїм, собі-належним, тобто зробити мене — не моїм, тобто знищити. І Він сказав: «Кожне царство, яке розділиться в собі, — загине». Подівшися кудись із життя, я подінуся і з самого себе, втрачу оце коштовне й прокляте «я», яке і є іменем життя і тільки в житті можливе; і я хотів кудись подітися із себе, не розуміючи, що це життя в «я» і є тим покликанням, якого ми стільки вичікували в іманентному.