Ми поверталися додому; минаючи поруйнованих Орльонт, Андруся перестала дмухати в свищика і повернула його мені; світало, новий день розпочинався, розпочинався новий день, день розпочинався новий, новий, а не старий, не попередній день розпочинався, а новий, цілком відмінний від попереднього, двірник старанно мів хідника перед нашою брамою, поштова скринька винувато роззявила порожнього писка.

— Нині не будемо сваритися, — постановив я.

— Певно, що так, — сказала Андруся, повертаючи ключа в замку. — І знаєш, чому?

— Тому що цілий день будемо спати. Як улюблені твої ведмеді. Все. У Львові — зима, — сказав я, вмикаючи тихий шал цеппелінівської драбини в небо.

— О, інколи ти виявляєш неабиякі розумові здібності, — втішилася Андруся. — Але перед тим, як поснемо, слухай, і то дуже уважно, бо ти не дав мені виповістися. Отже, слухай від початку:

— запитала Андруся, пильно дивлячись мені в очі.

— відказав я, не вагаючись.

Зима все ближче. Зелена настільна лампа посеред біло-блакитного краєвиду з рікою і пагорбами, кришталеве яблуко, всередині якого Андріяна хотіла побачити наше майбутнє, але не побачила нічого, крім кількох веселкових полисків; магнітофон, наповнений чудовою музикою — від старого «Пінкфлойда» до новесенького Баха, якого Андрій привіз із Страсбурга, вкупі з цейлонським чаєм і блоком «Голуазу» — улюблених сигарет Алена Делона, який грав Троцького, тобто роль Троцького. Все більше жовтого листя за вікнами, все тугіше стягують землю приморозки — і кілька варених картоплин, залишених у череп'яній мисці на веранді, побралися між собою тонесенькими голочками сизого інею; не знаєш, що робити з цією картоплею — і викидати шкода, і їсти якось страшнувато, така вона задубіла й нетутешня, ніби метеорити, зброя, знаряддя для пращ небесних неандертальців. Пора б уже вставити шибу в кватирці, заклеїти вікна — зима все ближче — зима, так гарно намальована Пітером Бройґелем Старшим, а затим скопійована Пітером Бройґелем Молодшим, зима з ковзанярами і лапкою на птахів — на яких птахів? На тих, що сидять по кущах довкола? Але чи живі ті птахи? Чи не замерзли вони навіки-вічні ще в тому архаїчному і юному лютні, — на який заздрила ти, Андрусю, — з червоним вином і блякло-помаранчевими структуралістами? Але менше з тим; лапки ставлять на живих птахів, якось ігноруючи існування птахів мертвих; чуєш їхнє цвірінькання? Бачиш, які вони голодні і холодні, як пожадливо дзьобають зерно, розсипане попід їхньою неволею, може, смертю — отже, лапка все-таки для мертвих — у майбутньому — птахів? Лапка для того, щоб живих зробити мертвими, дай си спокій, — все більше листя між рамами й на підлозі, у відрах з водою і навіть у чашці з тим чаєм, яким ти хотів зігрітись, — але яким робом можна заспокоїтися, коли ти без попередження і сповна потрапляєш до цілковитої картини Бройґеля, до шістнадцятого століття? — «То не шістнадцяте століття». — «Яке ж?» — «То вічність». Такі маленькі, ніби колібрі — а зима все ближче, все більше дзвінкого повітря в твоїй величезній квартирі — ти спрагло ковтаєш дуже міцний і дуже гидкий чай, який відгонить мастилом, зате дуже дешевий, ідеш по сеймовій кризі з горням у руках; діти з ковзанки прибігли подивитися на тебе, подивитися на тебе, подивитися на тебе і на те, як парує чудернацький напій, і на те, як ти балансуєш на слизькому, остерігаючись підковзнутися і розхлюпати бодай краплю, яка пропече кригу, підпалить сніги, оберне на попіл увесь цей краєвид — або автопортрет Бройґеля — із поштової листівки, краєвид або автопортрет, у якому ти несміло посміхаєшся дітям, щосили притискаючи горня до серця. «Де твоя Андруся?» — «де, де твоя Андруся?» — насмішкувато питаються діти, підступаючи все ближче, підморгуючи одне одному, ховаючи за спинами руки з камінням. «Звідки вони знають про Андрусю? хто їм розповів? хто сповістив їх?» — дивуюся я, задкуючи, і все ще посміхаючись жалюгідною посмішкою, і цієї миті одна з каменюк влучає мені в праве плече, а друга — просто у горня біля серця. «Ой-ой-ой!» — волаю я, падаючи на коліна, намагаючись долонями позбирати те, що розпливається темно-каштановою плямою по кришталевій поверхні твердого яблука, але вже пізно, марно, безповоротно, неминуче, — спалахують верболози й осокори, спалахує білий-білий-білий сніг, червоно-чорне полум'я лиже пагорб і церкву на ньому, листівка згортається, темніє, зникає — і листя голосно шелестить під ногами, коли ти переходиш з холодним горням від одного вікна до іншого, не вірячи, що вже падає перший сніг.

Настрашена Андруся щосили торсає мене за праве плече — «та прокинься ж ти нарешті, благаю тебе, прокинься, я коло тебе, тут, ось я!» — розплющую очі, проводжу рукою по лиці, воно мокре. «Ти знову кричав, як страшно, ти гукав мене і плакав, що з тобою, любий мій, мій коханий, котику мій єдиний?» — Андруся гладить мене по голові, хустинкою витирає обличчя, цілує, і тільки тоді я зводжуся на лікоть, дивлюся за вікно, де падає нудна львівська злива і кажу не своїм голосом: «Мені снилося, що тебе нема; і якісь дітлахи, ти ж знаєш, що демони завжди сняться мені під виглядом дітлахів, таких безцеремонних і вульгарних, вони питали в мене, де ти, а я не знав, що відповісти, бо тебе дійсно не було в тій зимі, ніколи не було». — «Я є, — тихо і переконливо каже Андруся, — я є, направду, можеш мене поторкати, а краще поцілуй; Господи, який же ти ще хлопчисько! Я є, я люблю тебе, я люблю, люблю, люблю тебе, задля того, щоб мені самій бути, я є, щоб мені любити тебе, рідний мій, коханий, єдиний, мене не буде тільки тоді, коли й тебе не стане, ми помремо в один день, і того ж таки дня зустрінемося в небі, віриш?»

VI

Яскравого липневого дня навпроти каплиці Боїмів стоїть Господь Крішна, продаючи «Бхагавадгіту як вона є», «Джерело вічної насолоди» та календарики.

Аж тут іде г о т о в и й Троцький.

— Гаре, Крішна! — дуже ґречно і дуже голосно вітається Троцький, спираючись на столик із книгами. Втома.

— Іди, Троцький, іди, не заважай працювати, — тихо каже Господь Крішна.

Але Троцький уже прийшов.

— Ти коли виставиш к і р за гуму? — грізно питає Троцький.

— Приходь увечері під «Нектар» і я тобі виставлю м о р е к і р у, а тепер л и н я й.

— Завіруха, м'єтєль, завіруха, — співає Троцький чистісінькою білоруською мовою.

Оцінивши ситуацію, Господь Крішна хутко складає книжки в торбу, виходить із-за столика і каже:

— Р и є м о. Ти мені все п е р е с р а в.

І тут до них п і д в а л ю є готовий Бампер.

— Прив'єт, бухарі! — життєрадісно кричить готовий Бампер. — Троцький, ти коли прийдеш вікна малювати?

— Пішли вже! — спалахує готовністю готовий Троцький.

— Нє, не вже. Хочеш бухнути? Я ставлю. Ще не вечір. Ще не вже. Завтра зранку.

— Ти здурів, Бампер, — скрушно хитає головою Троцький. — Скільки разів я тобі казав: не пий так багато. І ось ти здурів.

— Чого це я раптом здурів? — замислюється Бампер.

— А того, що завтра зранку ми будемо лікуватися в лікарні, яка називається «Українські справи». Там стоятимуть крапельниці з пивом і ампули з п о р т ю ш е ю.

— Нє, я завтра не бухаю. Крішна, ти чогго такий смурний? — непокоїться Бампер.

— Тогго, що мені вас уже не наздогнати сьогодні, — меланхолійно пояснює Крішна.

— Не переживай, у нас всьо спЕреді! — горлає Бампер.

І тут перед ними зненацька виникає або ж таки утворюється «Нектар», під яким сидять дуже блідий Дем і дуже червоний Бєлов.

— Дем, здорів! — кричить Бампер. — Хочеш бухнути? Я ставлю.

Дем мовчить.

— Йому необхідно бухнути, — спокійно пояснює Бєлов. — Йому п е р е м к н у л о і він уже три години поспіль мовчить.

— Хто поспіль піде в гастронім?! — кричить Бампер. — Ми будемо поспіль рятувати Дема чи ні, поспіль я вас?