– Ніхто не виходив?

– Ні, пане. Ви всю ніч тут грюкали і говорили щось, - сказала прислуга.

– Ти була тут всю ніч?
– запитав він, вже напевне знаючи її відповідь, але випередив: - Ладу привезуть сьогодні?

– Так.

– Ну тоді йди собі. Приготуй кави, поміцніше, і мій чорний костюм на вихід.

Прямо над ними висіла реклама: "Тепер ваша печінка витримає удар". У повітрі пахло дорогим коньяком і сигарами. Саме тоді він відчув дотик справжнього смаку. Лада лежала на червоній накидці, зігнувши одну ногу, розкидавши за спиною палаюче руде волосся. У неї було тіло дорослої жінки, міцне, податливе і дике, й обличчя, прищаве обличчя підлітка. Такою вона і була насправді. Того ранку, з запахами, найнеймовірнішими запахами іншого життя, що збуджували більше ніж близькість, він розповів їй про нового куратора, а потім і про своє життя. Дурниці, повторював він це слово, я просто попався на дрібній крадіжці; але вона лише хитро пересмикнула плечиком, перевернулася на живіт, глянула лукаво і сказала, що нічого особливого, і добавила, нехай краще не бреше, ось що. Він зобразив подив на обличчі, а вона за хвилину прочитала цілу лекцію про те, як людина поводиться, коли говорить правду, як, коли бреше, і в який бік дивиться, коли це дріб’язкова фантазія. Ось так, сказала вона наприкінці, скинула брови і засміялася лунким, добродушним сміхом, від якого зробилося тепло і затишно. І, значить, вона не дізналася про нього повної правди. Вона сказала: тебе спіймали на якійсь малолітній курві? Він промовчав, ковтнув коньяку і подивився на сизе вікно, з розкиданими крилами синьої ялинки, чорними воронами, що писали лапами по снігу, вишукуючи шматки поживи. Яка різниця, говорила вона, у тебе є шанс усе виправити, ти ще молодий, нині ти служитимеш державі, незалежній державі, і нічого себе почувати йолопом, а просто скористайся нагодою і зроби добру кар’єру. Ця остання її фраза не спантеличила його, а, швидше, похитнула той новий світ, який він тільки почав вибудовувати. Він подивився на її прищаве обличчя, намагаючись викликати у собі нудоту, бридке відчуття, але Лада скромно лежала, підтиснувши ноги. І йому стало мутно і нудно. Довгоносі ворони на синьому снігу перетворилися на кікімор з тонкими лапками, і тіні від них видовжилися і зараз діставали ялинки, з Дідом Морозом і снігуронькою в куцій спідниці, обтягнутими синіми нейлоновими колготками, з золотистими блискітками. Ця глупа повсякденна реальність повернула його до теплого затишку. Він давно розумів, що знаходиться у світі вигаданому, збудованому ним самим, і тому цей світ служить і допомагає йому. Зараз, наскільки він усвідомлював, перед ним поставала зовсім не приємна і чудернацька задача: втягувати Ладу у цей світ, чи вона сприйме його, чи його світ не знищить її крихкі кістки. Наскільки він помиляється - покаже час. Чи вірив він у Бога, як вірили його батьки, діди? Він любив богослужіння в православних і католицьких церквах. Десь так, як гурман смакує букетом дорогого вина. На цьому все закінчувалося, далі естетства він не рухався; також він приходив у німе, текуче і радісне захоплення від похоронів. Напевне, з тієї причини, що там були гарні жінки і вони збуджувалися. У цьому він нікому не зізнавався, але правду ніде діти - такі і подібні речі розуміли всі розумні люди з його оточення. Просто тут він не стояв перед вибором, вибір був невидимим, а тому і напевне неіснуючим. Так він собі говорив, але чи воно так насправді. Легше бачити сніжний пил за вікном, що перебирається сонячним промінням кудись у тупу далечінь, відчути тепло жіночих губ і їхній солонувато-солодкий присмак, навіть дикіше, можна це порівняти з запахом свічок і ладану в одній із церков: усе це означалося одним знаком маленької і дрібної втіхи та задоволення. Тут він, напевне, переступивши якусь межу, визначив держатися одного напрямку і ніколи не заскакувати на протилежну смугу. Хоча він мало вірив у те, що життя має двосторонній рух. Він знав точно, що життя неупинно рухається до ями, і хто добереться до неї вчасно, той напевне просто вже ніколи не живе. У нього вливалося якесь прямо-таки тягуче світло, коли він бачив гарний одяг, гарну їжу, і коли довгий час цього не було, він відкрив, як збавити цю можливість. І тому тоді, коли Лада стояла у білій чоловічій сорочці біля вікна, дивилася на довгі клякси ворон, на маленьку замерзлу снігуроньку і він не бачив її грудей, її кирпатенького носика, прищавого обличчя, у нього заболіло в животі, підігнулися коліна, і йому стало несподівано тоскно, наче він один серпневого дня проводжає останній трамвай. Він підійшов, ступаючи по брунатних плямах реклами, взяв її за плечі, опустився на коліна і припав до неї губами. Більше зараз він нічого не хотів, а вона стояла спокійно, наче буде вічність стояти в цій кімнаті, з темними тінями від високих ялинок, де влітку прохолодно і тихо, а взимку довго тримається тепло. Чорна тінь тоді не стояла над ним, і він не розумів цієї тіні, не розумів страху, не розумів нічого. Так, він прийшов у органи безпеки ще за влади совєтів, спочатку освідомлювачем, потім вище, і до перебудови мав звання майора. Дивом, але, швидше, через меткий розум він залишився у нових органах, продовжуючи працювати і на східну розвідку, і на українську сторону, і напевне це було відомо багатьом, але в тому хаосі аж до незалежності вертілися майже всі співпрацівники. Так що він нікого не зрадив - формально у західній частині країни було знищено останні рухи опору, а про східну і говорити нічого. Він визначив свої можливості, ще будучи в університеті, і сказав собі: так, ми чи вони, іншого виходу бути людиною в цьому світі, побудованому переможцями, він не бачив. Час це потвердив, конкретно підвівши риску: американці та європейці ніяк впритул не хотіли бачити його країну. Звісно, йому було якось трохи образливо, але і сам він мав прагматичну жилу, холодну і розсудливу, тому схиляв, без благовоління, голову перед переможцями. Комунізм і його мета, на велику радість самих застрільників ідеології, наказали довго жити, в країнах колишнього Союзу вода замутилася. І всі разом з ним кинулися ловити рибу. Гроші вирішували все - у що він ще від шкільної парти вірив і знав. Це було єдиним рушієм його свідомості, його світом, інакше не могло бути. Проте частіше зимового дня його несподівано застукувало у дорозі, перед Різдвом і Новим роком, перед Водохрещем, наче хтось дикий сідав на нього і тихо шепотів над вухом паскудненьке дешеве словечко: "Стукачок. Сту-у-ка-ачо-ок..." Тут він двоївся. Можна скинути на просту тобі шизофренію, повірити у містику, але це якось не клеїлося ані до містики, ані до шизофренії. Віра у нього значилася під табу, тобто він слідував тим принципам, що коли став на інший бік, то інакше вже не можна. Виверти виховання, ось як він називав це. Інші називали це неприпустимою порядністю, хоча це було не що інше, як збочений конформізм. Він таки ходив до церкви разом із хвостатими державними делегаціями, хоча за багато років переконав себе, що ані там, ані тут нічого немає. Тут принаймні все осяжне: жінки, чоловіки, гроші, інтрига. Ця проста механіка більше його зачаровувала, ніж скуденне життя його родини, що йшла зовсім зараз не зрозумілим шляхом.

Сонце запало у чорні капкани дворів, Лада сиділа і гортала глянсований часопис, а він несподівано запитав її, сам лякаючись свого тихого, з упевненими інтонаціями голосу:

– А хто по нас прийде?

По тому, як Лада скинула свої світлі, з каштановою міддю, брови, зблиснувши чистими очима, він здогадався, що вона прекрасно зрозуміла його запитання, і зрозуміла раніше, ніж він усвідомив те, що сам сказав. Вона усміхнулася зовсім упевнено, і він потім пронесе цю її упевненість, як заразу, через усе життя.

– Поїхали зі мною, - сказала вона.
– Поїхали, поїхали!
– затараторила щасливим, майже дитячим голосом.

Тут Дніпро розкривав свою свинцеву над незмінним металевим небом горлянку: червоні дахи п’яти- і чотириповерхових дач лежали під сліпучим білим сонцем лускою, крилом неправдоподібно, але правдиво все ж таки, підрізаючи берег, кожного року раз за разом поглинаючи навколишні землі і піски. Вони стояли на білому двомісному катері, затуляючи долонями очі від сонця, спостерігаючи, як стрімко наближається берег. Щось у цьому було об’єднуюче і спільне: нахилені вперед тіла, підняті руки. А коли вони приставали до причалу з самотнім на розкладному стільцеві стариганом, що визирав якесь диво у бінокль, сонце ховалося за вилуплений, побитий каверною завод на тому березі, вони провалилися в малинові теплі памороки. У нього пішла гусячим сипом шкіра. Йому здавалося, що зараз усе закінчиться; він боявся повторити слово "життя", але десь у глибині саме це і пищало: провалиться і не повернеться місто, з’єднане розірваною аортою харківського мосту, з противно вжикаючими, наче оси над роздавленим плодом, стрілами поїздів метро, саме розвернуте до противного місто, посипане білими грифелями будинків. Він навіть заплющив очі і бачив морок, один лише морок. Він навіть не відчував поруч гарячого, з легким і збуджуючим тремтінням тіла Лади. А коли відкрив очі, то побачив перед собою кільця, завитки посипаних золотистим піском вуличок, блюдця площ, неприступні будинки, облиті рожевою фарбою заходу. І в нього затерпло у горлянці. Зараз з нею було зручно, але, як психолог, він зрозумів, що саме зараз вона є володаркою становища. Але ніяк не міг передбачити, що це так надовго. А тоді: "У неї немає нічого невротичного", - задоволено вирішив він, порівнюючи з тими сцикливими студентками, що залюбки після першої ж зустрічі демонстрували всі свої сексуальні здібності. А тому на зелений, з мідними прорізами гравій він ступив з виглядом першовідкривача.

– Це там, - показала Лада, і в її словах нічого не було загадкового.

З цього моменту, глянувши на бетонний причал, розквітчаний графіті, він зрозумів, що Лада для нього вартує більше, ніж та жінка, з якою просто кохаєшся, просто трахаєшся, просто говориш, не добираючи слів; вона є провідним маяком у якесь інше, наступне життя, і зараз вони проходять той складний і вузький прохід. Саме так він тоді думав. Інакше не могло бути. Все навколо: будинки, дерева, вулиці, собаки - було занадто спокійним. Аж занадто. Почалося інше життя. І він зрозумів і сприйняв це як належне. Як чергове підвищення по роботі. І він наповнювався тишею, як жінки наповнюються за ніч коханням і спермою і робляться далекими, наче білий метелик на синьому небі - нерухомими та загадковими. Шикарний вигляд дачі її батька нічим його не здивував; він навіть не встиг подумати, що років їй сімнадцять, не більше, хоча голова працювала чітко: її голова знала, чого бажала. Її бажання були на першому місці, але якимось дивом вони сполучалися з її мозком. Він навіть бачив її сині спалахи. Вони знову пили, і він сп’янів. Від недавнього сексуального збудження не лишилося і сліду, а був тягучий алкогольний настрій, коли допиваєш потроху, а нічого не змінюється, протікає повз зіниці, і навіть ліньки простягнути руку. Лада умостилася на канапі, підтиснувши ноги, з важким стаканом у руках і поволі пила, здавалося, байдужа до всього, але так вона збиралася з думками, наче кобра, готова стрибнути або виплюнути свою отруту, а потім уже заспокоїтися. Десь у глибині він це розумів. Потім, рвучко вихиливши віскі, вона встала, потягнулася, напнувши під зеленим светром тугі груди, і підійшла до вікна. Сонце окреслило чорним малюнком місто. Настрій у нього з байдужого взагалі погіршився. На зубах - наче хто насипав піску.

– Ходімо, - мило і тихо, муркаючим голосом сказала вона, і тут на нього накотила гумова хвиля жаху: йому на мить видалося, що у Лади на обличчі зникли прищі. Так, коли вона ступила на брунатну доріжку останнього сонячного світла. Вона взяла його м’якою теплою рукою за пальці і повела. Він намагався не дивитися на її обличчя і все скоса поглядав, але вона це відчувала, може, щось розуміла або сприймала зовсім інакше. Професійна звичка несподівано почала брати гору. Груди його стало наповнювати дурнувате відчуття вибраності, хоча знав, що це не так, зовсім по-інакшому зараз повинно бути, але він здогадався, що щось інше відтягує останню мить, останній поріг, що дозволить їм без страху зупинитися одне перед одним. Від такого відкриття він запав у ще більшу порожнечу.

– Куди ми йдемо?
– нарешті запитав він.

– Туди, де ти отримаєш свої відповіді, - сказала вона.

– Ти певна?
– запитав він.

– Тоді так і лишиться, - спокійно сказала вона і потягнула його за руку.

Спочатку йому спало на думку, що Лада сіла на поручні перепочити. Захід накривав мідним шатром, обіцялося на мороз. Вона сиділа на горіхового дерева поручнях, волосся ворушив теплий, від кондиціонера вітер, закидаючи сині пасма диму на її розпашіле обличчя. Тонкий серпанок тягнувся від химерної надбудови, з напіврозібраним дахом, тремтів драглистими стовпами, а вона сиділа боком, сигаретний дим розбивався об вилиці, а очі займалися двома зірками. І нарешті він відчув. Нудотний, з дитинства знайомий запах. Так дорослі пахли в далекому дитинстві. Верхівку його черепа зрізав спогад, який у ту ж секунду зник, і він ніколи не чіплявся за нього. Проте під ложечкою солодко засмоктало, нагадуючи про недавнє, котре не стосувалося Лади. Лада розставила по-хлоп’ячому ноги. А він ловив широко роздутими ніздрями запах. Вітер подув з ріки, що чавунною почварою виповзала з-за мосту, і на воду не потрапляло світло, лише від недалекого мегаполіса били прожектори, і тому гирлище, розірване пляжами, котило німо й уперто, зі смертельною нахабністю. Вітер приніс запах сечі, терпкий, застарілий - напевне десь недалеко, зразу під ребрами мосту стояли баржа або генделик. Лада була зараз вродливою, як ніколи. Вона курила сигарету за сигаретою, і він гадав, що на цьому все закінчиться. Це вже не новина, в цьому немає ніякої таємниці, вирішив він, кинув "Орбіт" до рота, роздавив язиком, відчуваючи задоволення і втому від дня, що йшов на спад. Легко паморочило голову, і йому було добре. Не знати чому він став думати про наступний день. Він знав, нічим не дивуючись, лише дратуючись, як вона ткнеться йому під пахву носом, потягне гучно його запах, наче витягуючи з нього чоловічу силу, потім відкинеться на спину і закурить. Світ білим скрипучим світлом вибухатиме у широких вікнах, чорними беззвучними кулями пропікатимуть порцеляновий день птахи. Зі смутним відчуттям тривоги він констатував, що у нього таки лишилася фантазія, рудиментні, хвостаті, злі гноми, що розгризають свідомість. Головне, не пустити їх, не пускати близько, і він оберігався від них. Чистоплюй - можливо. Гедоніст - теж можливо, але на рахунок цього дуже тяжко визначитися, бо інакше він би не вагався і не боявся деяких речей, що дійсно приносять насолоду. А зараз вони йшли довгим коридором, подібним на довгу коричневу трубу, підсвічену ліхтарями, стилізованими під смолоскипи. Спочатку він роззирався, але нічого особливого не знаходив. Окрім втоми, він нічого не відчував. Лада йшла попереду. Пряма спина, хода, вправна і легка, видавала в ній неабияку норовливу, чистої крові сучку. Він навіть смакував, подумки повторюючи "сучка, сучка, сучка", подібним способом виживаючи пустоту, що глухим бубном гула всередині, здавалося, у самих нутрощах. Йому було відомо достобіса способів, як боротися з порожнечею: вправи для дихання, тести, фантазії, звісно, як і потрібно, щонайпримітивніші, здебільше пов’язані з їдлом і сексом. Хоча від усього, що стосувалося фантазії і віри, він намагався триматися подалі, наче забобонний, що боїться розмовляти з невдахою колегою. Бо інакше його кришталеве царство в одну ніч гепнеться під ноги, і не просто під ноги, а якомусь курвиську. Потім вони пройшли вулицю, швидше завулок, поплетений зміїстими тінями, і цей прохід між домами враз виявився велетенським проваллям між стінами, щільними і безкінечними стінами; аж там наприкінці він побачив метушливу пляму світла: то ліхтар, зелений, у паперовому оздобленні, ганяв пляму на білому п’ятачку площі, занесеної снігом. Коли вони підійшли, то це виглядало прозаїчно. Далі лежала пустота ріки, від якої мимоволі зводило щелепи. Туга, непередбачувана, навалилася, посилила чи то втому, чи то ще щось, у чому він не міг собі зізнатися, але якби й хотів, то назвав би це словом "ініціація", на більше у нього не стало б розуму, бо саме це слово нічого йому не говорило. Тому він не загадував собі непотрібних загадок.

– Скоро, милий, - пролетів її льодяний голос у нього над вухом, і йому захотілося сигари, коньяку.

І скоро вони підійшли. Його втому нічим було розбуркати, притому, що він зупинився і дивився на білий будиночок, що нагадував великий різдвяний пиріг, а швидше стайню. Найвірогідніше, вирішив він, саме це і повинно було бути стайнею. Морок дійсно згущався до якогось зеленого. Зараз йому робилося прикро і захотілося повернутися у теплу затишну кімнату, з високими анфіладами, з чорними воронами на снігу, навіть снігуронька у синіх колготках, з кирпатим обличчям петеушниці викликала в ньому тихе, нездійснене тепло. Лада йшла зараз у пітьмі. Вся її фігура була темна, наче вирізана з чорного ебонітового дерева, тільки одна голова освічувалася банькатим ліхтарем, котрий бив з вишки, від мертвої води. Зараз у порожнечі думок, мертвої втоми, без насолоди він починав чітко розуміти, що щось або хтось ставить його перед вибором чи, може, сам він вибудував цю систему: холодну і непорушну, і вона вертить ним, як піщиною, у потоці галогенного світла. Зовсім вірогідно, але точно: він стояв, як і багато років тому, намагаючись приєднатися до цього строкатого і блискучого світу. І тоді він вирішив: так, ми чи вони програли, зараз світ буде рухатися так швидко, як синій вогонь білим папером, і нікому буде думати і говорити, хто вчинив так чи інакше, як завжди, цінуватимуть тих, хто мчить цією поверхнею, і сама потреба віри чи релігії, морального чи аморального одійде. Треба вирішити перед тим, як стати на цю блискучу поверхню. Але тут його звело: все ж таки проблема вибору лишається. І зараз у темряві, дивлячись на ебонітового дерева фігурку Лади, він розумів, що ніяк не може керувати цим щось. Потім, пізніше, коли чорна тінь упала і Лада, вся біла, зі стрункими ногами, мідними воланами волосся, вийшла і стала проти стайні, втягнувши ніздрями, грудьми встояне на тваринячому теплі повітря навколо стайні, він щось зрозумів, але втома солодко поповзла жилами, і він заспокоївся. Рівне малинове світло текло під ноги, а Лада йшла похитуючись, граючи стегнами, з прямою спиною, тільки на дерев’яних поручнях загорожі під вітром рипіли різнокольорові гумові кульки. Він важко вдихав її запах, її випари, що перемішувалися з тваринячими, сіном і ще чимось. Він ступав за нею малиновим снігом, слід у слід. Ліворуч розтопленим і захололим свинцем лежала ріка, тільки жовті каверни ліхтарних вогнів видавали рух хвиль. Та ось нарешті вони увійшли в стайню. На них упало тепло, терпке і глухе, немов усе навколишнє відсунулося на неймовірну відстань. Відразу у нього завертілися думки зовсім у протилежному напрямку, ну, сказати щось про прекрасний вечір, про те, як чудово їм сьогодні було; але от кінець думки повис обірваним нервом, і він спрагло намагався доторкнутися до нього кінчиком язика. Пізніше він чітко, дивлячись на масляну від світла ліхтарів воду, знав, що треба було заговорити у теплій первісній тепліні, і це банальне слово - прощай - гризонуло його за маківку черепа, і тому, паралізований наполовину тими відчуттями, що посунули на нього з усіх щілин, він пішов за нею.

Жеребець англійської скакової, з білою плямою на лобі, бив стрункими ногами тирсу, закидав виточену голову, з розкосими сливовими, темними, як ніч, очима. Круп ледве подригував, а під шкірою пробігали хвилями м’язи. Він точно усвідомлював, чого і чим хотіла його здивувати Лада. Потім наче хтось осмикнув за плече. Він відмітив про себе, слідкуючи за строгими і водночас привабливими рисами її обличчя, що у неї немає тієї набутої, награної вульгарної аристократичності, притаманної чи привласненої, ні, таки притаманної, цій породі. Вона уміючи викидала на вітер гроші. Вона робила це неприховано відразливо і водночас із заворожливими рухами зміюки. Саме це лізло густими, не без запаху, кавалками у голову. Він зараз усе це майже реально відчув, доторкнувся до чогось слизького і холодного, з порожньою дірою вгаслих дитячих спогадів наприкінці. Звуки, що парилися темними пластами в далеких кутках пам’яті, піднімалися й оживали, заповнюючи слух надокучливим і одноманітним, але нахабно впевненим шепотом, пробиралися вушними раковинами, спалахуючи білими зірками люті та немочі. Бути безсильним невідомо перед чим страхало його не менше, ніж захворіти на сифіліс чи СНІД. Від безсилля перед невідомим робилося ніяково і соромно, наче тебе підловили на чомусь стидному. І так разом зі звуками, у ритм тонів та напівтонів, мелодії, що звучала повсюди, до нього почало підбиратися відчуття недовершеності. Потім очі Лади. На витесаному, наче з одного суцільного шматка плоті, поритому червоними прищами, з шаром тональної пудри обличчі. Її очі існували окремо, без світла зсередини. Самі по собі. Ще одне: її не можна було порівняти з чистими очима дитини, залитими холодцем страху. Головне, вирішив отак несподівано, що вони, її очі, ніколи не будуть старими. Плоть навколо їх провалиться, зіжмакається, наче дешева гума, а вони світитимуть двома зірками. Ось так, не інакше. Втома у цих очах висихала швидше за жіночі сльози. Вона сіла, перекинувши ногу, на гладкі перила, прогнула звично спину.