Шрифт:
– Ти виховаєш з нього гоміка, - виразно, майже по-складах про-говорив майор.
Лада дивилася у вікно. Потім на телевізор, що затуляв усю стіну. Вона увімкнула телевізор і перевела безпристрасне обличчя на екран.
– Не розумію, чому ти не хочеш, щоб він товаришував з Віктором? Порядна сім’я. Порядні люди. І скажи, що поганого у тому, що він стане голубим? Відкрий очі: у нього давно до цього йде.
– Блядь, що ти говориш...
– Зараз легше прожити голубим, - сказала Лада таким тоном, наче нагадувала: був висловухим селюком, ним і залишився.
На цьому майора знову понесло. Він тепер лежав під білою стелею лікарні, а санітарка з бородавчастим обличчям, синіми від гігієнічної помади губами витягувала з-під нього судно.
– Де я?
– запитав нарешті майор і зрозумів, що не чує свого голосу.
8.
Лейтенант і його напарник перелазили через купу битої цегли. Напарник дряпався через весь цей індустріал зі спритністю навченої циркової мавпи. Лейтенант ледь встигав за ним.
– Холера, ну, ніяк не дадуть зайнятися ділом, - завів напарник.
– Тільки почнеш, а тут якийсь умалишенний звалиться, як... ну... словом, на голову...
– Просто мана якась, - спробував пожартувати лейтенант. На го-рішніх поверхах одноманітних панельок, що нагадували безладне накопичення картонних ящиків, хтось увімкнув музику. Реп.
– Здорово, - прогугнявив напарник.
– Де він окопався?
Крізь пробиту трактором діру, куди пролізла б більша частина Шулявки, вони побачили стіну будинку, обмальовану графіті. Була шоста ранку. Дощ висів хмарою, розмиваючи сміття, і сніг, і багнюку. Лишався один потрісканий бетон, червона цегла з чорними пуками зів’ялої трави. Спочатку сіріло, але тонка плівка світанку не проривалася, і скрізь ходили жовті відблиски, пар з розірваних труб та каналізаційних люків, і ще стояв якийсь нудотний запах спорожнілого міста; напрошувалася абсурдна думка, що ти ніколи більше не почуєш людських голосів.
– Марія там?
– швидше сам собі сказав напарник, аніж запитав. Лейтенант подивився на його напівсонне обличчя з прогнутим кирпа-тим носом, і зараз його помічник ще більше нагадав маніяка або одинака кілера.
– Марі, - поправив його лейтенант.
І те, що вони побачили серед вузлів іржавої арматури, гнилих баків, порепаного бетону з дохлими щурами і залишками снігу, дійсно було вражаючим. На самій верхівці високого, під укіс зрізаного уступу стояла жінка у джинсовому костюмі з доладною і міцною фігурою, і сонце, що тільки-но вилізло з-за дахів, запалило червоним вином її волосся. Дійсно вона красива, - так собі вирішив лейтенант, але одна лише думка про Іву - і йому засмоктало під ложечкою, а серце забилося об ребра, дуже швидко. Він ліниво підняв руку і помахав Марі. Марі помахала у відповідь, стрибаючи на огризку стіни.
– Да-а-м, - причмокнув напарник.
– Ага. Розкатав губу, - байдуже сказав лейтенант, деручись купою сміття нагору.
Марі нетерпляче тупцювала на місці. Напарник зупинився, сказав:
– Яка ляля, - він не зводив очей з жінки.
– Ага. Тільки у ній є щось хлоп’яче.
– Може, тому і заводить.
– Ага, - підтвердив лейтенант байдужим і прозорим тоном.
Вони зайшли на протоптаний Марі майданчик. Сонце прорвало хмару дощу, і райдуга стала над районом, упершись краями в обидва кінці міста.
– Загадуйте, загадуйте, загадуйте бажання, - сміялася Марі радісно.
– Пива...
– Пива...
– Остолопи, - Марі витягла серветку, обтерла мокре обличчя.
– Наш клієнт там один. Невже нікого іншого не було?..
– А у нас все так, - відповів лейтенант.
– Ну і де той вальтону-тий?
– Він демонстративно полазив простором очима, з кислою, теж робленою гримасою на обличчі. Поправивши пістолета, сказав:
– Всі на мітингу. За мера чи за якогось дідька народ бузує.
Відразу за визубом червоної цегляної стіни пролягала залізнична колія; одна рейка вивернута, інша стриміла, як вказівний палець. Лейтенанту стало нудно; його почало все дратувати. Він спіймав себе на думці, що, напевне, до пекла веде вивернутий розум і тупа прямота. Саме ця роздратованість логічно доводила, що треба йти і все тут.
– Не холодно тут, - промовив урочисто помічник, не відриваючись поглядом від Марі.
– Он, Семен, дивись, за тією колією, - сказала Марі, стрибаючи з каменя на камінь. Над коліями стояло марево, майже як на автостраді у липні.
– Ну й духотище, - повторив напарник і нарешті перестав дивитися на Марі.
– Атож, - Марі скривилася, наче канцелярська дамочка, повернулася, труснувши міддю волосся. Він, пане заклопотаний, має клепку в голові. Тут лежить теплотраса, навіть кілька. А будинок над ним не опалюється. От він і влаштувався якраз на першому поверсі... До цього він постійно мешкав на шостому чи дев’ятому... Нам головне - швидше його витягти і вшитися звідси...
– Ну чому, чому все на нас, - нив напарник.
– Взяли б за барки і виселили...