He знаєте й самі! Так отож. Бо так мало бути. Ви повинні були сюди приїхати. Та не смійтесь, за деякий час все буде видно.

Я ось для нашого журналу вірша написав. Хочете, я вам його прочитаю?

Наше солодке дитинство, наші важкі тривоги,

Заборонені ігри, вибухи юного шалу,

Наші тривоги і пісні, сумніви в ніч безногу,

Повернулись і знову ось перед нами стали.

Заборонені ігри, що може бути звабніше, —

Переступати кордони, пристрасть украсти голу,

Заборонені ігри — дотик чужий і грішний,

Заборонені ігри — іншого тіла мова.

Я слухав і не вірив своїм вухам. Hi фіга собі, та він ще й вірші пише, та й які! Тут виразно вчувалося, що пацан втикає, що і до чого, і що те, про що йшлося у віршеві не тільки пережите, а більше того — вистраждане. Мені здавалося, що цього вірша зрозумів би багато хто, нічого не знаючи про долю автора цих рядків.

Зайчик собі побігайчик, іграшки дивні дитячі,

А хочеться в небо злетіти, беркутом впасти на здобич,

А хочеться аж до сонця підняти свої невдачі,

Щоб випалити з них болі, щоби дістати поміч.

Заборонені ігри, що може бути гіркіше,

Пркіше аж до нестями, до пристрастей без вагання,

Заборонені ігри — жити й не думати більше,

Заборонені ігри — правда, щирість, кохання.

— Я от спокійний вже, я з певного часу зовсім спокійний. От коли мене привезли сюди, я напочатку був просто скажений. А потім відсидів тиждень у ямі — так у нас карцер пацани називають — сам-один, тоді багато чого передумав. І раптом мені все стало зрозумілим. Всі проблеми стосовно колонії як рукою зняло. I в мене вже давно тут — все гаразд. А ви до неї, до Люби, теж поїдете?

Та я нічого писати не буду, вона все знає, тут моя мама регулярно і до неї і до мене їздить. Я переконаний, що і вона з вами нормально розмовлятиме. А від мене — ви лиш скажіть, що бачили оце.

Він розстібнув сорочку, на шиї в нього висів хрестик, і на хрестику колечко.

— Ми з нею обручились. Це її обручка, і я знаю, що вона мене чекає. Це все мине, вже скоро. I ми будемо разом!

Я п’янію від запаху його шкіри від першого його доторку я вже мокрію від його поцілунку... я втрачаю свідомість і вже тільки хону його його усього від кінчиків пальців на ногах які я обціловую, від тонких темних волосинок на його ікрах... я простую далі вгору його тілом далі вгору мене вабить ота таїна його підрослої чоловічості... він вже готовий але я не дозволяю отак зразу я цілую його ядра я облизую його між ногами і заповзаю в його задній отвір і він корчиться від незнаних відчуттів від відкриття нового світу... я ніколи нікого так не пестила я й близько не почувала себе так з чоловіком... а тут мара провалля примара життя в якій я щасливо тону у його чоловічості у його ще непевному і рідкому волоссячку на лобку і врешті торкаюсь його виструнченого стрижня і поволі охоплюю його рукою... і він вже рветься в бій one ні... я цілую його роздягаючи голівку і врешті забираю його повністю собі в pom і пещу язиком і щаслива від того що це він що я це роблю ніколи не робила чоловікові а йому все зроблю все... бо я люблю кожну його волосинку на тілі його соски на грудях його вигин шиї його пахуче смагляве тіло... i ось він виривається з моїх вуст і перевертає мене сам і вже знаючи вже не вперше і не вдруге вже вкотре впевненим майже чоловічим рухом входить умене ія вже кінчаю відразу... щойно він входить у мене і в такт його рухам я кінчаю ще раз і потім ще раз від самого тільки відчуття що він такий юний в мені зі мною і він справжній чоловік і великий за розмірами на його вік хто б міг подумати але цигани зріють раніше... у них південні гени а в нього виразно рання зрілість він сам хотів мене... він сам добивався він сам провокував малий грішник падший ангел... він рветься в мені чимдалі глибше і сильніше і я ще раз кінчаю вже відчуваючи і його закінчення... він стогне і глибоко важко зітхає знову стогне і знову і врешті вгвинчуючись у мене гей би весь цілком падає на мене закінчивши... і я не відпускаю його охопивши усього руками і ногами і ми так і засинаємо не розчіплюючись... він в мені так і лишається і більшого щастя я ніколи не мала... заснути із стрижнем всередині... він малий і не важкий він коханий він єдиний я не можу без нього жити... не хочу без нього жити...

Я ніколи не бував раніше у циганських оселях і не уявляв собі, як живуть цигани. Вело мене до них ore дурне відчуття, що ти мусиш це робити, а чому — хер його знає, от мусиш і все. I я поперся на Красне, яке й так не дуже добре знав, бо то стара околиця Луцька, такий собі Шанхай місцевий чи Гонконг, маленькі вулички, приватні будинки, тут всі всіх знають, і йдеш ніби не в місті, а в якомусь глухому селі, де кожна собака собаці знайома. Одне слово, я йшов довго, матюкаючи себе за оцей пошук, а з іншого боку навіть хвилювався, як сприйме мене мати Василька, і взагалі, як мене сприймуть цигани.

Йдучи вулицею, яка називалась вулиця Миру, а за нею Радгоспна — Боже коханий, ще й такі назви збереглися, вже давно нема радянської влади й в помині і тих сраних радгоспів, а вулиці зберігаються, названі на честь — я вже бачив не раз — якихось страшних кацапських комісарів чи генералів — і яке вони в Бога мають відношення до старого історичного міста Луцька.

По ходу я згадав анекдот, який Вован умудрився сьогодні вранці мені розповісти. Чотири слова, а є над чим думати.

«Я тебе люблю, ти такий класний!

Це правда, я себе... теж люблю».

Так, так. Оце так любов! Бува й таке!

Вован знав, що я зібрався сьогодні до циган. I не міг лишитися в стороні, аби щось не підкинути.

— «Полюбила свиня вовка, аж посиніла головка» — як тобі народна мудрість? — Вован широко усміхався, чекаючи на мою реакцію.

Я матюкнув його беззлобно і подався на Красне до циган. Мене вже його кпини на цю тему зовсім не займали.

Мої батьки жили й досі у Кременці, я часто до них їздив, але вже давно осів у Луцьку, де закінчив університет, і якось вийшло, що став журналістом.

Йдучи вулицею Миру (от совєти), я відчував на собі погляди з-за парканів приватних будинків чи з вікон. Я був тут чужаком, і вони хотіли знати, куди і до кого я йду і взагалі — хто такий і чого ходить тут в нашій околиці.

Врешті я дістався тої Радгоспної вулиці і під номером 14 побачив простий селянський великий будинок, у дворі якого вовтузилося кілька дітей — хлопчики й дівчатка, замурзані, напіводягнені — надворі стояло літо — і відкриті до незнайомого дядька одразу ж — веселі білозубі усмішки, і всі разом повели мене до тітки Мар’яни.