Я нервово і несамохіть глянув на свої руки, я був у сорочці з короткими рукавами і власне волосся на моїх руках було таке, як завжди, як давно, як у багатьох дорослих чоловіків.

— He бійся, добре і погане ходять разом, більше страху, більше відваги, щось втратиш, щось набудеш, ти не бійся!.. Але все це просто так вам не мине, так просто не пройде... I тобі, малий, також дещо далі буде...

Він зосереджено замовк і ніби вдивлявся в себе, минуло кілька хвилин. Панувала тиша. Мольфар ніби забув про нас.

— Ну то що далі буде, скажіть! — не витримав тиші Василько.

— Я говорю, коли вважаю за потрібне говорити, ти, щеня мале! Твоє діло сидіти, мовчати і чекати! Що то за виховання? He чуєш? Який з тебе Вовк? Ще кажуть, що ти особливий! Зараз прожену геть, і все тут!

Він перевів подих і потім звернувся до мене.

— Ти вчи цього нечемного циганюру! Бо він там за своїм коханням не тільки голову, але й нюх втратив, а це не тільки зле, це небезпечно. Пора йому вертатись до життя! Баба є, діти е? Чудово! Ти її любиш, вона тебе любить — чудово! Але ж треба жити далі! Ти спитав у Бога, як жити далі? I чи справді все минуло? А цього старшого хлопця ти втягнув у себе і хочеш його отак от лишити?

— Та я не збираюсь його лишати по життю, ми назавжди разом, що ви кажете! — обурився Василько.

— Ти повинен сам про все подумати заздалегідь, і все собі самому сказати вчасно. Бо ріка життя стрімка і сувора, не встигнеш озирнутися, і людини поруч немає, якщо не беріг її. Тобі скоро двадцять років. Ти пам’ятаєш, що всі твої попередники вмирали у цьому віці. А ти не боїшся?

— Боюсь!

— От і правильно, що боїшся. Дуже добре. Ати, — він звернувся до мене, чоловіче добрий, знаєш щось про своїх дідів-прадідів?

— Трохи знаю, — здивувався я.

— А як було прізвище твоєї бабусі, матері твоєї мами, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Моя бабуся була донька німецьких колоністів, що мали тут хутор і господарство на ньому, і її батько мав тут кавалок лісу і фактично провадив невелике лісове господарство.

— Ну-ну! А як було прізвище цього німецького лісника, твого прадіда?

— Вольф, здається Вольф чи Вульф, щось такого.

— А що це значить по-німецьки, ти освічений рагулю?

Тут я таки справді розгубився.

— В-вовк.

— От бачиш, які зав’язочки бувають у світі. I останнє. Скажи як тебе звати — ім’я і прізвише.

— Любомир Сірий,

— Чудово. А тепер постав своє прізвише, яке старшого за віком спочатку, а потім свого молодшого циганчука і що буде разом.

Ми з Васильком вже не здивовано, а розгублено і якось безтямно глянули одне на одного.

— Сірий Вовк!

— Ха-ха-ха-ха! — засміявся мольфар. — Кілька років поряд і один одного не бачать! Друзі, майже родичі, а живуть як ті сліпі кошенята!!! Ви разом творите щось одне, таке, що вас може не тільки вирятувати, але надати вам багато більше ніж ви маєте! А зараз мовчіть і начувайтесь! Жодного зайвого слова! Бо буде справді зле!

Він устав і пішов кудись углиб колиби і коли повернувся до нас, на голові в нього була шапка-чучело, просто на ніс йому спускалась оскалена вовча голова з великими зубами, і вже не стільки було видно очі мольфара, скільки скляні очі вовка викликали увагу і вабили зосередитись на них.

— Знак Вовка! — прошепотів дід, голосним шепотом. — Знак Вовка! — повторив він, торкаючись рукою вовчої морди над головою. — Я спитаю, а ви тримайтесь, і не бійтесь! Знак Вовка! Знак Вовка! Далі він шепотів якісь закляття, ми нічого не розуміли, і якось мимохіть притиснулись один до одного, бо в повітрі запанував страх і небезпека, щось важке зависло в повітрі. Раптом стало зовсім темно, навіть світло пригаслого вогню ледве тьмяніло, і враз тишу роздер, просто розшматував на кавалки жахливий і могутній вовчий клич, і вдарила ніби блискавка просто в тліюче багаття, ніби вогненний стовп повстав із багаття, прямий і широкий і високий до стелі, і з цього палаючого стовпа поволі вирізнилась страшна, висока, до стелі, як отой стовп, постать велета, напіввовка-напівлюдини.

Велетень був, як голий чоловік з неймовірними м’язами no всьому тілі, але тіло його було ускрізь поросле густою короткою вовчою шерстю. Він розправив плечі і усміхнувся.

I це було найжахніше — обличчя людини і Вовка, змішані разом. Вовчі вуха і голова, трохи виставлена вперед щелепа, приплюснутий трохи ніс, величезні зуби, які засвітились в оскалі усмішки, і очі, немигаючі, які щомиті міняли колір, заворожували і жахали.

Я почув, як Василько тремтить від жаху, але й сам я був у стані такого афекту, в якому не соромно і не мало впісятись від побаченого.

На велетня було страшно дивитись, але й погляду від нього не можна було відірвати. В ньому було очевидне химерне поєднання добра і зла, сили і ніжності, любові і ненависті, всіх суперечностей світу і людської істоти, всього того, що в іншій людині вабить з усіх сил і водночас відштовхує через захист власного «я».

— Що? — спитав мольфар.

— Той, хто позбавиться Вовка назовсім, втратить силу життя і пропаде.

— Куди? — спитав мольфар.

— Прокляття — для дурнів. Вони гинуть. Розумний помножить силу Вовка на свою. Пройти Шлях Вовка, зрюзуміти Закон Вовка, виконати Знак Вовка... Тоді перемога, яку шукають... двоє... Можлива...