Шрифт:
ФАВСТОВЕ СВЯТО
1. НІЧ
Ось тобі, вбога пуста голова, перше знамення Різдва — снігу добув ти для білих поем, вітру черпнувши плащем. Крила не тут, але спогад крила на ніч прип'яв до стола — мить, наче рибу, ловиш багром і повертаєш в огром. Тільки тепер вона має печать віщих прозрінь і зачать. Є в ній зима — цегляні димарі теплі о білій порі. Ось тобі й ніч, пуста голова, напередодні Різдва. Хочеш — придумай, як до зорі рушили тріє царі… 2. ЗОРЯ
Там, де нас немає і не буде, сніг упав на вежі і сади. В темряві жаріють без остуди вогники у вікнах зі слюди. Сяють ночви, тесані до ладу, і м'яка для купелі вода. І зоря таємну має владу. Ляда. Чоколяда. Коляда. 3. СУМНІВ
Такої ночі перейду місток, ступлю на сніг і подолаю схил. Всього мене — до мозку і кісток пройме мороз, опівночі стосил. О ніч німа, пустельна і совина! Цей холод, ця тілесна печія… Матерія — первинна. Це — провина. (Як не моя й не Божа, то чия?) Мої знання сумнівні і сумні. Тому й жага нуртує, мов аорта, — і я не сам: глузлива пика чорта по-змовницьки підморгує мені. Беріть мене, панове чортівня! Тягніть у вир, де душу розітнуть. А там, де народилося ягня, про мене, безнадійного, зітхнуть… ЕКЗОТИЧНА РОСЛИНА — ПАСТЕРНАК
Гуділи вітри. Йшов холод зі степу. І зимно було немовляті з вертепу На схилі гори. Його зігрівало дихання вола. Приручені звірі Схилялися в мирі, Над яслами плавала тепла імла. Обтріпавши пил зі своїх кожухів І проса зернини, Вдивлявся з вершини Спросоння у темряву гурт пастухів. А там було поле в заметах могил, Цвинтарна горожа, Нагробків сторожа І небо над цвинтарем, повне світил. А поруч, іще не відомим вогнем, Сумирніш од скіпки, Що світиться з шибки, Горіла зоря на шляху в Бетлегем. Вона плом'яніла, як збіжжя, з безмеж, З-над неба і Бога, Як відблиск нічного Підпалу в стодолах, як сполох пожеж. Вона височіла — скирта вогняна Соломи і сіна, У світі єдина, Цвіла, сколихнувши простори, вона. Над нею заграва вростала у ніч І щось означала, Ясна й небувала. І три звіздарі поспішали на клич. Позаду везли на верблюдах дари. І два віслючки уповільненим ходом Трюхикали вниз, дріботіли з гори. І видивом дивним нової пори Росло віддалік все, що збудеться згодом. Всі думи століть, і пориви, й вітри На площах майбутніх, всі зали й музеї, Всі витівки маґа, всі пустощі феї, Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори. Весь трепет затеплених свіч, усі віти В мигтінні позліток, всі радощі гри… …Все злішав зі степу розлючений вітер… …Всі яблука світу і всі кольори. Ставок заслоняли вільшані верхи, Частину, проте, було видно зусюди Крізь гілля дерев, де чорніли птахи. Як вийшли на греблю осли і верблюди, Змогли роздивитися їх пастухи. — Ходімо й собі та вклонімося чуду, — Сказали, запнувши свої кожухи. Від човгання снігом робилося жарко. Поляною вздовж, ніби листя слюди, За хату стелилися босі сліди. І саме на них, мов на пломінь огарка, Гарчали вівчарки при світлі звізди. Морозяна ніч виглядала, мов казка, І хтось невидимий над плином ходи Щоразу вривався в пастуші ряди. Собаки брели, озиралися жаско Довкола підпаска й чекали біди. Тією ж дорогою, в тій же місцині Йшло декілька ангелів. Тихі й чудні, Були між людей безтілесні, мов тіні, Та слід залишали їх білі ступні. Було крізь юрбу проштовхатися годі. Світало при вході, де кедри росли. — А хто ви такі? — запитала Марія. — Ми плем'я пастуше й небесні посли, Прийшли вам обом воздавати хвали. — Всім разом не вільно. Чекайте при вході. І в попелі сірім досвітньої мли Товклися погоничі, зайди, заброди, Сварилися вершники і пішоходи, Над жолобом, видовбаним із колоди, Верблюди ревли і хвицались осли. Світало. Вже ранок, мов порох золи, Останні зірки вимітав з небозводу. Лише трьох волхвів із усього наброду Впустила Марія, і ті увійшли. Він спав, тихо сяючи в яслах дубових, Як місячний промінь в глибинах дупла. Його зігрівали безмов'ям любови Губи ослині та ніздрі вола. Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива, Шепталися, ледве знайшовши слова. І раптом із сутінків, звідкись ізліва, Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва, І той озирнувся: з порога на діву Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва. 1947
ІЄРОНІМ БОШ XX
Наші святочні пориви — палкі та вознеслі, ніби й не нам волокти цю планиду грузьку. Далі, все далі від нас рибалки і теслі, тільки предвічні сліди на воді та піску. Годі рибалити, браття, — глибини стемніли: риба з морів у бляшанки тісні запливла. Наші обійми схололи, обличчя змарніли в холоді надто блискучих будівель зі скла. Між синтетичних ялинок шукаємо віху: як розпізнати майбутнє, о куле скляна? Акумулятор для німба — винахід віку, на видноколі — вогнетривка купина. Щось ми згубили (а може, знайшли) на розпутті, тут, в епіцентрі іржавих дротів та епох. З тихим благанням дивиться в очі майбутні наш до ялинки підвішений крихітка-бог. ТАНҐО «БІЛА ТРОЯНДА»
Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими, поміж дахами, балконами й вивісками, в надвечірнім затемненні сніжного міста, снується танґо безпритульне, вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідника з допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду. Акордеон виливає таку арґентинську пристрасть, аж у серцях перехожих попівен спиняється кров, і мандрівні папіросниці гостроплечі чорну фарбу виплакують з тихих очей, і газетні хлопчиська в картузиках тупочуть у такт босоногими черевиками, і нетанучі профілі хутряних пасажирок напівобертаються з авт і фіакрів, а меланхолійний добряк поліцейський відпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака — перші ніжні поривання поцілунки і зітхання і твоя тремтяча рука І кожен музичний мідяк — це визнання, це шанс не померти з голоду, стати ґенієм, перепустка до ювілейного залу, десь поміж п'ятдесятими й шістдесятими, де статурне сопрано і тенор з широким ротом (і коли він його роззявляє — на люстру летять солов'ї), де вишивана публіка так достигає оваціями, ніби чорна хмара гнівним дощем, де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок, де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті, а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти, і шукаєш у пустці невидимий акордеон, але профіль тінистий напівобертається в ложі, щоб тобі посміхнутись прихильно, щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад, у прожиті міста, у стемнілий, віддалений рай — перші неспокійні ночі перші муки снів дівочі і найперше слово — кохай Наче в мушлю сповзав ти по сходах додолу, обіймаючи акордеон, мов талію прачки, і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав, цим невмитим гостям опівнічних прокурених кнайп, цим укладачам бруку і швачкам, вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям, і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча, все горланили: «Білу троянду-у!» І за першими тактами більшали очі недорослих танечниць, що, вену вколовши, вилітали попарно на світло, немов на поміст, і здіймалися білі ключиці в поривній задусі… І тоді в цьому димі, в цих випарах, там, поміж двадцятими, поміж тридцятими, так розмито й непевно напівобертається профіль, і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов — перші клятви і моління перші стогони й боління і таємна перша любов ЦИРК «ВАҐАБУНДО»
І Я продаю квитки на магів і на мімів, я коло входу став з ключами, мов Петро. О діти передмість з устами херувимів! Шатро — мов помаранч. Приходьте у шатро!.. Ми йшли пісками міст, мов митарі за митом, обсипані зірками й пухом із тополь, наповнивши завулки світлом і блакитом, скоривши Неаполь, Марсель і Леополь. Директор цирку — йог і екстрасенс Ананда (мов еполет, сидить на ньому скарабей). Він — заклинач рослин, і світляна троянда, неторкнута й німа, росте з його грудей. Цукрова вата — харч для янголів і птаства, мов кокони Коканду, мов паволока хмар — для приміських дівчат яка солодка пастка, аж світиться із них жадання, мов ліхтар… О діти злих часів, посіяні в огромах пастуших пустирів, де рейвах відлунав!.. Приходьте у шатро. Один-єдиний помах — і душі заясніють, як терен із канав… ІІ Я продаю квитки на блазнів і факірів, на мерехтіння ламп і хихотіння мавп. О власники грошей з обличчями вампірів, для вас і ваших дам — парад у стилі «вамп». От акробатки Ле липке лискуче тіло звивається в кільце, достоту ніби вуж. А от фіґляр Вендетто — як тонко, як уміло протне він вас ножами під оркестровий туш! Однак лише на мить (віват, панове смертні!): усіх вас оживить на грані чорних тайн приборкувач сирен, кентаврів, перевертнів, гіпнотизер і дух Азріль де Франкенштайн. І що почнеться тут! шизофренічні танці банкірів і повій, графинь і різників! О власники життя, о павуки у шклянці — для вас — нервовий вальс, аж піна з язиків, піротехнічний шал! і димові завіси — це тільки ззовні цирк, а в глибині пітьма! І в ній немає дна! — черниці та гульвіси влітають у тунель, затягнуті сторчма… III Я продаю квитки на коней та верблюдів у збруї золотій пошарпані боки. О пильні сторожі з очима страхолюдів, з очима без очей, з очима навпаки! У наш духмяний хлів, де спалахи звіриних вологих теплих тіл, де ситий дух кубла, приходите і ви в казенних пелеринах — землисті голоси і кров, немов зола. І звівши зимні очі на паперові зорі, де в'є високі петлі мотоциклетний ас, ви стежите сурму в ревкім його моторі — яку майбутню бомбу пригріє він для вас? Шукайте динаміт! Хай детектив залізе в позакулісні сфери, пекельний, мов Марко. Він витрусить намети, халати і валізи — а звідти лише ластівки. І латані трико. Ілюзіон! Мана! Сторожа заблукала у цирку, мов у снах. Я прочитав ті сни: листівки ластівок протяли стіни і дзеркала, немов укуси кажанів, — на шиях ордени. IV Я продаю квитки на цитри й тамбурини. Втікає вам із рук ця музика ламка. О вуличні філософи і кав'ярняні прими! Це Соломії соло. Так тече ріка. Це вище, ніж атлет, що гне залізні штанги, І навіть — ніж лемур, що нявкає котом. Від неї ніжними стають руді орангутанги, і зорі замість дір пронизують картон. Цирк обертається. Вгорі — співає Соломія. Трапеція тремтить, немов крило живе. Живемо в цьому Вавилоні — кожен як уміє, а ну ж вона зірветься вниз чи спів насмерть зірве?! Та ж ми без неї — тлінь, безлика й без'язика, що на тісних торгах міняє імена. О містечкові віршарі в розбитих черевиках! Ви кожному скажіть, що є у нас вона… Є голос! І любов!.. Але я замовкаю. Це тільки ззовні цирк. А в дійсності — земля. Я зупиняю механізм. Я касу замикаю. Микаю-за. Ка-ю-ми-за. Бім-бом. І тра-ля-ля. ВОЛЬФ МЕССІНҐ. ВИГНАННЯ ГОЛУБІВ
Мав я прегарну здатність (чи то хворобу): двійко голуб'ят у череповій коробці. В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову, зазирали медики, ворожбити та інші знаючі хлопці. Як я вами пишався, мої крилаті кристали, пернаті мої мучителі з давніх полотен!.. Ціле літо об мене крилами терли і туркотали, заснувавши в моїм черепі містечко Туркотин. А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста. Слухав мене стетоскопом — як вони там шурхочуть. Збіглося на це подивитись ледь не півміста. І тоді прояснів я: «Летіти хочуть». Вилітали мені з голови крізь отвір у рані, або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш). А той миршавий пес мав у кишені браунінг та й одною кулею двох голубів розлущив… Став я цілком сумирний, загнавсь у схови, поводжуся без відхилень — чемно і ґречно. Не тому, що вбиті колишні мої птахове, а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко… ПАНІ КАПІТАНОВА
Капітанська вдова мала білих мишей в закапелку дірявої кухні, а ще в неї був канарок Мішель і носовички трикутні. Втім, ніхто не знав, де ночує вона, по яких катакомбах приносить офіру? Шльома Фішер подеколи давав їй банан або інший овоч, або фігу. (А найстарший з-поміж Андруховичів ще й хліба давав до овочів). Королева завулків у веретті одінь, капустина в лататті хустин. А той капітан — що він був за один, певно, вмер молодим і пустим? І тому вклякала пречиста вдова перед вівтарем зимної студні, щоб глибинна летюча священна вода змила з неї ці свята й будні. А тоді розгортала полотна хустин на рослинних ребрах решіток і привселюдно сушила ці герби самоти, недоречна, як пережиток. А не стало її — та й Ринок зачах, лиш піски аравійські слід її замітали. Відлетіла, кажуть, на білих носовичках. А ще кажуть, поховали її санітари.