Всі перехрестилися.

Здивовано перехрестилась і Ярина Подолянка і, наче й зовсім забувши про свого нічного Кохайлика, разом з усіма обернулася до п'яти глав собору: що ж там сталося? Сполох? Тривога? Чи радість?

А коли дзвони так само раптово й замовкли, Михайлик, похиливши голову і аж наче постарівши зразу літ на десяток, почимчикував швиденько геть із того осоружного саду, ошелешений і очманілий після всього, що сталося з ним ось тут, — а всі, хто був у садку, посунули на Соборний майдан, миттю й забувши чудну розмову архирейської панночки з якимось пренахабним парубійком.

А мила наша Явдоха, наздогнавши сина, взяла була його за руку, але Михайлик вирвав її, спинився на мить і ледве чутно прошепотів:

— Я сам, мамо, я сам!

36

— Сам!

I знову рвонувся далі, до високих воріт, на вулицю, бо ж на ближньому соборі веселі дзвони, ніби кепкуючи з молодика, т «к підступно й прилюдно зневаженого зарозумілою панночкою, раптом гучно та весело озвалися знов, і мирославці відусюди плавом попливли до собору, бо ж на Вкраїні в ті часи не було музики дужчої та кращої за святковий церковний передзвін.

Хлопець прожогом вискочив з архирейського саду, тікаючи від глуму людського, тікаючи й від настирливої гри дзвонів, тікаючи від себе самого, вибіг на вулицю так хутко, що матінка не могла й наздогнати його, і мчав од того дзвінкого благовісту далі та далі.

Та й шептав сам собі, щоб тільки не заплакати:

24

37/

— Я сам, мамо, я сам!

йому назустріч, поспішаючи до церкви, стривожені несподіваним передзвоном, ішли та й ішли гожі дівчата, червонощокі молодиці, лепсько прибрані, з оберемками запашного клечального зілля та квітів, діди, дітвора, ремісництво…

А дзвони невгавали, і від того шаленого благовісту стугоніла й дрижала земля, і соборна дзвіниця на цілий світ либонь волала з ковалем Михайликом:

— Я сам, мамо, я сам… — десь там дрібно теленькали дзвони найменші, що між ними був і один колоколисько срібний.

— Я сам! Я сам! Я сам! — подавав згори свій дужчий голос дзвін підстарший, перечасний.

— Я… сам-м-м! Я… сам-м-м! Я… самммммм! — поважно бамкав важенний, тисячопудовий дзвін, найстарший, яким дзвонилось на «достойно», яким дзвонилося на гвалт, на сполох, на біду, найбільший дзвін, яким вістили вогонь. — Я сам, мамо, я сам… Я сам! Я сам! Я сам!

Кінець книги першої

Книга друга

Четверта пiсня, клечальна

1

Над містом кружляв сокіл: де соколи літають, там круків не пускають…

2

А на соборній дзвіниці, обрясненій клечанням, шаленів у побожному захваті Саливон Глек, простосердо гадаючи, що його ревність чують зараз не тільки люди, а й глухенький пан-бог.

Дзвонив з перебором старий гончар і зранку, коли тікав од передзвіння Михайлик-Кохайлик, гірко зневажений гоноровитою панною, коли люди, стривожені веселим бамканням, дізналися, що нічого страшного й не сталося в городі, еж просто гончар Саливон хотів попрощатися з новісінькими, торік тільки почепленими, дзвонами собору: їх нині ж мали мирославці зняти, щоб перелляти на гармати й гаківниці.

Дзвонив гончар і в час відправи, як годилось.

Дзвонив знічев'я й зараз, по обідні, коли й дзвонити було не слід, і так старий ушкварював, аж соборний протоієрей, отець Варлам, лютуючи, як пес кудлатий, виривав з патлів собі волосся пелехатими мичками.

Невеличкий, чепурно вбраний задля свята, старий гончар, мов навіжений, борсався в пружному павутинні мотузків, що попростягались до нього — від великих і менших, і ще менших дзвонів, ретельно сьогодні пообмиваних від пилу й птичого посліду, бо ж голуби та горобці кожен дзвін побілили прегусто, — борсався дзвонар у тому павутинні, борсався, як муха, що намагається з тих чіпких тенет скоренько вирватись.

Хвалу божу за хвости хорошенько смикаючи, дзвонар орудував руками і ногами (бо ж завтра вже, коли й схочеш, то не надзвонишся: ані дзень, ані бом, ані за мотузочок!), і в напрочуд зграйному хорі подавали мідні голоси й підголоски — то дзвін-полієлей, то перечасний — підстарший дзвін, то скликанчик задзвінний, тонкоголосий, той самий, що завше починає першим, то дзвін неділешній, то постовик, а то буденний — чи по два, чи по три, чи по п'ять заразом, а то й гуртом усім — у раз по раз повторюваних сполученнях чітких ритмічних фігур, — і все це — так шпарко й весело, і все це — так густо й тремко, з гарячим захватом людського вміння, аж подих переймало в городян, котрі слухали останній, прощальний спів мирославської божої вежі, бо ж мала вона сьогодні свої гучні дзвони віддати війні.

Сховавшись під найбільшим, старшим дзвоном, бамкав величезним серцем, обома руками розгойдуючи, дід Варфоломей Копистка, веселий цехмайстер жебраків, і все співало в душі цього легкої вдачі чоловічка, і він, хоч і сам був дзвонарем, уславленим не тільки в берегах Долини, не міг надивуватися з кебети гончаря Саливона, котрий на дзвіниці таке вшкварював — аж танцювати хотілось, котрий по мертвому подзвіння в найменші дзвони («клим-клим-клим») так тенькав жалібно й печально, що люди плакали… Цей музика-дзвонар так бувало надзвониться, що й уві сні завжди вчувались йому дзвони, настроєні зграйно, де дзвін старший, перший — звучав «до», де полієлейний «мі» був у великій терції до першого, а буденний «соль» — чиста квінта до старшого ж таки, — і всі вони співали в різних поєднаннях, у різних ритмічних фігурах, і серця дзвонарів калатали завше з ними влад.